Юрій Камишний: «Молитва художника – це його картини»

Хочете бачити, як живе сучасний геній українського живопису? Вам пряма дорога у село Городське, що біля Коростишева на Житомирщині. Завдяки митцю це село стає просто зірковим. Гостей приймає особисто Народний художник України Юрій Камишний у власній, виміняній на картини, хаті-писанці. Гарантую одне: з цього села вам не захочеться їхати, з цією людиною не втомитеся спілкуватися.

«Я ВАС НА КОЛІНАХ БЛАГАЮ: ПОЇДЬТЕ ДО ІНДІЇ»

Якось мені пощастило  завітати на гостини до хати Камишного 15 серпня – на День Незалежности Індії. Пригадую, господар подвір’я зустрів, стоячи босими ногами на спориші, вдягнутий у вишиванку і селянські полотняні шаровари. Подвір’я його хати – вже художня галерея: просто на стінах хлівчика поруч із раритетним реманентом розміщені репродукції картин. Трохи оддалік, під горбочком на патику, – глечики. Ліворуч  від воріт – дерев’яна фігура бога Світовида зі знаком-сонцеворотом, а також – композиція з каменів. І простий селянський віз, на який можна залізти, всістися та слухати оповідь Юрія Камишного про любов і Бога. 

А хата – то справжнє українське святилище. Гармонійний,  одухотворений і намолений простір, де кожна річ і кожен куточок  обдаровує любов’ю. Там є все і трохи більше аж до дерев’яних  індійських «босоніжок» та спеціального вигнутого ліжка, які здавна існували в українських оселях та призначалися  для  кохання й продовження роду. Та основа основ, звісно ж, покуть з образами  й діюча піч, де на черіні й досі можна одпочити  на м’яких подушках.

Митець об’їхав 33 країни світу. А в Індії  побував вже 15 разів і це ще не межа.  Порівнюючи українську культуру з індійською, віднаходить багато спільного.

– 1947 року Індіра Ганді та Джавахарлал Неру домоглися незалежности для своєї країни, – розмірковує Юрій Камишний. – Індія при Ганді стала замість англійського виготовляти все своє власне. Ганді до останніх днів ткав собі одіж сам на своїй прядці. І дуже багато зробив такого, що зберігає індійську ідентичність, зокрема і в одязі. Тому  я і люблю Індію, бо індійці підтримують все своє, національне, наприклад, вдягаються тільки у сарі та пенджаби. Які б ми, українці, були красиві, якби щодня носили вишиванки! Ми  б яскраво відрізнялися від інших країн та народів. Але ми самі винні в тому, що загубили себе. І не тільки радянська влада і московія, яка справді нас знищувала і знищує, а й ми самі…

Переконаний: неможливо  зрозуміти Україну, доки не побуваєш в Індії. Я вас на колінах благаю: поїдьте до Індії. Мені кажуть, мовляв, ти багатий і тому їздиш. Одначе я і цю хатину, і все в житті намагаюся здобути шляхом бартеру: міняю на свої картини. Так само і поїздки. Я  квиток до Індії й назад брав за мінімально можливі 480 доларів. Але за ціною проживання на місяць Індія навіть трохи  дешевша, ніж Україна: 40 гривень просять за житло біля океану, їжа коштує пів долара. А потім ще став  возити за собою мультиварку...

Юрій Камишний прийшов у світ 25 квітня 1962 року в  Житомирі. Любов до відтворення життя на полотні передалася від батька – художника Костянтина Камишного (родом з полтавського села Орлик, затопленого за радянської влади). У молоді роки вдосконалював майстерність у Житомирській художній школі, а згодом – в Одеському художньому училищі ім. М. Б. Грекова. Починаючи з 1992 року, Юрій Костянтинович – у лавах  Національної спілки художників України, а з 2005 року – член Міжнародної Спілки художників під егідою ЮНЕСКО та Міжнародної професійної спілки художників. 

Юрій Камишний – лауреат премії ім. Лесі Українки Житомирського обласного відділення Українського фонду культури, лауреат міжнародної премії ім. Н. К. Реріха, лауреат Всеукраїнської премії ім. Івана Огієнка, заслужений художник України. Автор численних виставок, зокрема і в житомирському «ГнатюкАртцентрі».

 «І МОВА В СВІТІ  ТЕЖ ОДНА – МОВА СЕРЦЯ»

А ще Камишний – великий філософ, чимось навіть нагадує Григорія Сковороду. І про що б митець не говорив – суть зводиться до взаємин людини з Богом.

– Молитва художників до Бога  – це картини, – стверджує Юрій Костянтинович. – Молитва  письменників – це їхні твори. Музикантів – музика. Танцівників – танці. Зараз вже квантова фізика доходить до пояснень Вед, Біблії, Корану, Тори та інших сакральних книг людства. Тобто всі ці книжки – про одне й те саме. Але різними мовами. І мова в світі теж одна – мова серця. Я в Індії розмовляю мовою серця. Англійською не володію. Є така книга видатного кришнаїта «Шлях до себе», де автор розповідає, як  у Гімалаях зустрів Учителя (гуру) і місяцями в нього навчався, не знаючи його мови. Каже, що розмовляли, не розкриваючи рота. Я б не повірив. Але зараз, зважаючи на відкриття квантової фізики, вірю в усе. Такі люди, як мольфар Нечай з Карпат – володіють винятковими знаннями, що потенційно є у кожного з нас. Але боги, коли ми приходимо на землю, відбирають у нас ці всемогутні знання, аби ми не стали «гітлерами» і «путіними», щоб не застосували знань на шкоду.  І тільки вибраним особистостям, які своїми здобутками і порядністю заслуговують на вищу довіру, повертають ті істини. 

«ВІКУ НЕ БУВАЄ – ВСЕ У НАС В ГОЛОВІ»

– Часом я жив всюди: трішки в цій хаті, трішки в Житомирі, трішки в Індії, – зізнається митець. – Ось ці роботи написані на священному острові Рамішварам. Зараз я вже трохи втомився бути художником, бо все в цьому світі вже перемальовано. Заздрю кінематографістам, які можуть поєднувати  всі мистецтва, включно з музикою. А скільки праці треба вкласти, щоб написати одну картину! Леонардо да Вінчі все життя  писав свою Джоконду. Тому  вона така цілюща й намолена, як ікона. 

Боги теж несуть частину людського, адже сказано, що люди створені за образом і подобою. Тобто у нас є божа дещиця, а в них – частка нашого. Здається, деякі боги заздрять людям, оскільки на землі можна навчитися багато такого, що не навчишся на небі. Побувати в людському тілі: помучитися, похворіти, посумувати, погрішити…

Зовні індійські храми прикрашені безліччю деталей, ніби наше людське  життя, що всіяне багатьма спокусами. А всередині храмів – вільний простір, що символізує нашу душу, котра не потребує цяцьок, а лиш молитви.   Мистецтво  індійських різьбярів було настільки глибоким, що зображували і богів, і танцівниць, і робітників, і воїнів. Створювали неймовірне: коли сходило сонце, то всі фігури мали вигляд молодих, усміхнених, щасливих, а коли сонце сідало за обрій – всі скульптурки ставали старими, втомленими і невеселими…

Віку не буває – все у нас в голові. Ніколи не вважайте себе якимись «не такими». Згадайте Ніка Вуйчича. Люди без очей бачать, без ніг – ходять. Тобто ми самі собі приписуємо недосконалість чи інвалідність…

У буддизмі кажуть: що б ти не робив, головне – заради чого ти це робиш. Якщо ти чомусь навчився, то  повинен, як, наприклад, Мікеланджело,  вкладати свої думки у власну майстерність, а не творити хаос. Мистецтво має вести людину до краси, гармонії, любови. Вчити милосердя. Бо можна ж вчити  і вбивати. Тобто вкрай важливо, на що ти свій талант покладеш. До речі, всі таланти –  не наша особиста власність – вони від Бога.  Хизуватися ними ніколи не варто…

«ОДРУЖИТИСЬ – ПИТАНЬ НЕМА, А СФОТОГРАФУВАТИСЬ НЕ ДОЗВОЛЯТЬ»

Для художника не існує табуйованих тем: на полотнах і наяву він розповідає, окрім усього, також  про один з найбільших Божих дарів – кохання – українське чи індійське, та  цілком земне і пристрасне. Можливо, тому швидко завойовує прихильність жінок, які приїздять до Городського. 

– Індуси, до речі, і нині дуже цнотливі, – стверджує художник. – Приміром, дівчата і жінки у сарі навіть купаються в океані, а кохаються з чоловіками тільки у разі, якщо хочуть і планують завагітніти та народити дитину, а не заради самого лише задоволення від інтиму. Індуски красиві, але і цнотливі. Одружитись – питань нема, а ось сфотографуватись не дозволять.  Ви жінки – це все найкраще, що є у світі: поєднуєте в собі чоловіче й жіноче начала. Все в одному…

… Навіть у важкі часи пізнаваймо Україну! Пізнаваймо рідне і рідних!