Місіонер кобзарського мистецтва України Юрко Фединський
24 травня ц. р. о 6 PM Юрко Фединський згідно з планом свого гастрольного турне чекає своїх слухачів міста Чикаго. Зустріч відбудеться в Schaumburg Center for the Atts за адресою: 201, Shaumburg Ct, Sahumberg, IL60193.
Юрію Фединському, народженому в США, американцю за громадянством, українцю за станом душі і національної свідомості — 48 років, 25 з яких він з родиною мешкає, працює і творить в Україні: село Крячківка, Пирятинський р-н, Полтавська обл. У ці останні роки його ім’я стало легендарним.
Хто ж він?
Музикант за вищою освітою (концертне фортепіано, США), співак за Божим даром, кобзар за покликанням, майстер-самоучка авторських народних інструментів (торбан, ліра, гуслі, кобза, бандура), засновник та педагог школи бандурного мистецтва, названої «Кобзарський цех» (с. Крячківка), засновник Міжнародного Кобзарського фестивалю в с. Крячківка (проведено вже сім фестивалів). А ще, чи не найголовніше — місіонер, посол культурної дипломатії України. Пам’ятаєте, коли вона почалася? В часи УНР(1918), коли Симон Петлюра відрядив Українську республіканську хорову капелу під керівництвом легендарного Олександра Кошиця в Європу, щоб через пісню познайомити світ з Україною. Мета була досягнута. Не тільки Європа, а й весь Американський континент дізнався про Україну й оцінив її самобутність, силу музично-пісенного таланту її людей, а через них і право на самостійність, яку оголосила тоді УНР.
Але неофіційно першими послами культурної дипломатії України були сліпі кобзарі, які з часів знищення московією козацтва та Гетьманщини (початок XVIII ст.) стали на захист тодішньої України своїми піснями з кобзою в руках.
Що пропагує, кого захищає Юрко? Через кобзарські гастрольні тури теж нашу неймовірно талановиту Україну. Сам або зі своїми учнями та власноручно змайстрованими інструментами: торбан, кобза, бандура. З перших днів (24 лютого 2022) нинішньої повномасштабної війни з рашистами і до сьогодні здійснено: протягом 6-ти місяців 300 концертів в Україні, включно з прифронтовими зонами, зокрема в Бахмуті та Костянтинівці. До цього — в країнах Європи два тури. Один з гуртом «Крячківка», другий — самостійно. Наразі вже 6-й (намічено 50 концертів) Північним континентом Америки під назвою «Молитва за Україну», на одному з виступів ми зустрілися 26 квітня в Нью-Йорку, Українська Церква Святого Юри. Опісля відбулася ще й віртуальна зустріч-інтерв’ю.
Для мене особисто як шанувальниці кобзарського мистецтва, що почалося із вивчення історії та творчості Капели бандуристів ім. Т. Г. Шевченка у Детройті під керівництвом Григорія Китастого, Юрій Фединський — це особистість у галузі української культури сьогодні рівнозначна знаменитому композитору та диригенту Олександру Кошицю, знаменитому хореографу і солісту народного танцю Василю Авраменку та, безумовно, його першому вчителю гри на бандурі, відомому кобзарю-бандуристу Юліану Китастому (США). А також вчителю, колезі та другу Тарасу Компаніченку (Україна, лідер гурту «Хорея Козацька»).
Окрім світоглядної та дієвої унікальності його особистості, таланту музичного, пісенного, розмовного та достатніх знань української історії, Юрко наділений Богом та батьками ще й надзвичайною харизмою. Він вміє полонити слухача. Його виступи — це концерти-бесіди, саме бесіди, а не фрагменти лекції. Виконанню кожного свого твору (у Нью-Йорку — це «З нами Бог», «Не плач більше», дума «Гетьман Мазепа», «Війська запорозькі», «Нема в світі правди», «Маруся Богуславка», «Мир лукавий», «Дума про Федора Бездумного», «Кант про Христа»та ін.) передує його вступ-пояснення. Він звертається до слухачів з такою довірою, щирістю, безпосередністю, усмішкою, доступністю викладу, що неможливо незачаруватися. У своїх «вступах» до кожного виконаного ним твору розповів нам,наскільки стародавнє кобзарське мистецтво, як його толерував Мазепа, який сам умів грати тоді ще на торбані, про сліпих кобзарів і їхнє мистецтво, про українську жінку та про мету своєї місії захищати Україну. А ще, як навчався індивідуально та в таборі «Кобзарська Січ» у бандуриста Юліана Китастого.
До слова, його акторській харизмі сприяє ще й власний імідж радше соліста балету, а не солідного батька п’ятьох дітей. Всі звертають увагу на його вроджені винятково «музикальні» пальці рук, що дозволяють виконувати складні піруети (глісандо) не тільки на фортепіано, але і на струнах кобзи та бандури.
Українське родинне древо
Народився Юрко (1975 року) в родині українки Христини Фединської та американця ірландського походження Еріка Бревера в м. Франклінтон, штат Північна Кароліна, США. Родинне коріння по матері — козацький рід Чайковських на Полтавщині. Так-так, того самого розгалуження родинного древа, що й композитор — українець Петро Чайковський. Із Полтавської губернії його прабабуся Лариса Чайковська. Її батьки козацького роду по скасуванні Гетьманщини втекли до Дунайської січі. Поселились у районі теперішнього Ізмаїлу (тоді Румунія під турками). Юрко добре пам’ятає свою бабцю Оксану Мошинську, тато якої Володимир Мошинський свого часу мешкав у Києві та був сусідом Миколи Лисенка й батьків Лесі Українки, дружив з цією когортою відомих українських передових інтелектуалів. Як петлюрівець вимушений тікати за кордон теж у Румунію, де в м. Ізмаїл і народилася його донька Оксана — бабця Юрка. Вона ще добре знала українську мову. Добре освічений її батько займався в європейській еміграції розписом церков. Пізніш родина емігрувала до США. Тут, у штаті Північна Кароліна, родилася мати Юрка, з дитинства і дотепер англомовна. Тут народився і він сам. Бабуся Оксана в молодості грала на бандурі, відвідуючи літній табір «Кобзарська Січ» родини Китастих в Едмінгтоні (штат Пенсільванія), де навчали цій грі всіх охочих українських емігрантів. Коли Юрку виповнилося 16 років, вона порекомендувала йому зустріч з учителем гри на бандурі Юліаном Китастим — племінником Григорія Китастого — багатолітнього керівника та композитора знаменитої капели бандуристів ім. Тараса Шевченка у Детройті. До слова, і мого першого ознайомлювача з історією Капели і своєї родини бандуристів, що вилилось на 70 сторінках авторської книги «Еврика на все життя».
Знайомство з бандурою пробудило в душі на той час англомовного Юрка клич крові. Не інакше. Збудилися гени саме української крові. Сьогодні Юрко погоджується, що «ці гени дуже серйозні. Це гени козаків, священників, вчителів, поліглотів». Такими були його предки по матері. Була спроба одночасно з вивченням гри на бандурі та історії кобзарства з Юліаном Китастим вивчати українську мову. Придбав граматику та словник. Зі словника вивчав напам’ять окремі українські слова. Граматика не давалася самостійно. Але з того часу все почалось.
У 1998-му він їде в Україну. Його позвав той же поклик крові: він мусить послужити відновленню й оновленню цього мистецтва, яким захопився. Зрозумів: це можна зробити лише на батьківщині його зародження. Приїхав спочатку у Львів. Шість місяців витратив на вивчення української мови. Але там його сприймали як американця. Він хотів стати українцем. Переїхав у Київ, де мешкав ще півтора року. В Києві знайомиться з відомим кобзарем Тарасом Компаніченком, який стає його другим вчителем і другом. У Києві створив ансамбль бандуристів «Карпатіяна», взяв участь у створені гурту Тараса Компаніченка «Хорея Козацька».
Згодом познайомився з автентичним хором «Древо» із села Крячківка Полтавської обл., став його солістом (2010). Розуміє, що це місце реалізації його покликання. Купує тут хату й згодом реалізує свої проекти один за одним з відновлення кобзарських традицій. Спочатку вдосконалює сам інструмент. Організує майстерню та створює спрощений, полегшений варіант бандури, демонструє її своїм учням. Наступний проект — заснування своєї школи гри на бандурі, названої «Кобзарським цехом». А ще далі — проведення Кобзарських фестивалів, водночас гастрольні тури. У 2018-му здійснює перший тур країнами Західної Європи з гуртом «Крячківка», а в 2021 році — другий (Польща, Німеччина, Франція, Італія, Чехія, Австрія, Угорщина, Словаччина).
Під час повномасштабної війни зимовий тур Київщиною, зокрема в понівечених рашистськими окупантами містах Буча, Ірпінь, Гостомель. Це весняний передвеликодній тур (2022) у Полтаву зі своїми учнями, а далі — Україною аж до Одеси. Це зимовий (у 2023-му) тур — Харків, Святогірськ, Маяк, Слов’янськ, Дніпро, Запоріжжя, Нікополь, Херсон, Миколаїв. Найближчий до фронту за 10 км — Курахове під Донецьком.
Мета цих «бесід-концертів», за його словами, «через кобзарство приносити користь Україні ідеями справедливості (праведності) через дух наших предків — історичних національних лідерів. Наша зброя — це слово і музика».
Йому важливо спілкуватися з людьми не через YouTube чи ТіkТоk, а «наживо»: «Я хочу вас відчувати і знати».
Один із обов’язкових його проектів кобзарської місії — це гастролі Америкою. В інтерв’ю Олені Гуленко сказав: «Громадяни США мусять знати, хто ми, і правду про наше сьогодення. Я знаю правду. Це культурна дипломатія. І це дуже важливо».
У ці дні він здійснює черговий щорічний тур в Америці з 14 квітня до 18 червня. Скориставшись присутністю в наших краях, поспілкувалась із Юрком. У відповідях максимально зберігаю його лексику.
Бесіда із легендою — модерним кобзарем Юрієм Фединським.
— Юрію, у тебе 6-й тур в Америці. Кожний із них займає один-півтора місяці. Як тобі вдається справлятися самотужки, пересікаючи автівкою американський континент з півдня до півночі і назад до Північної Кароліни?
— Так, я в одній особі і водій, і співак, і лектор, і музикант, і модератор сам собі, і продюсер, і касир, і охоронець самого себе. Я не маю ніяких ґрантів, я не маю ніяких капіталів, і навіть заробітків — ні в Україні, ні тут. Я працюю безоплатно ось уже 20 років. Навіть на цей тур я позичив $ 2 500 у свого сусіда в Крячківці. Він військовий, цілий рік воює. І каже: «Можеш не повертати. Я все одно можу загинути, вони мені не потрібні». Але я обов’язково поверну. Я дуже економно витрачаю кошти, які добровільно жертвують люди, що приходять на мої концерти. Я не маю спокус на готелі та ресторани. Всі кошти протягом туру витрачаю дуже акуратно. Ночівлі — у друзів, яких я маю багато по всій Америці. Це можуть бути і українці, і американці. Волонтери попередньо лише організовують місце проведення мого виступу і дають оголошення. Як оце було в Нью-Йорку. Волонтерка Марія Хорун із організації «Разом for Ukraine» домовилась із отцем Церкви святого Юра Олексієм Горобцем про мій виступ у них 26 травня й оголосила про це у фейсбуці. Так повсюдно».
— Читала, що твій батько мільйонер...
— Це фантазії когось із українських журналістів, які поширились, і тепер мене запитують про це. Я не знаю, які там кредити має батько. Він пенсіонер, працював стоматологом, то, може, щось і має. Але не є моїм спонсором чи жертводавцем. Батьки мої давно розлучені. Ба-тько має хату по сусідству з нами в Крячківці. Живе там лише в теплі місяці. А решту часу — в закордонні. Ми лише використовуємо його садибу, коли проводимо Кобзарські фестивалі. Оце і все.
— В одному з інтерв’ю ти сказав, що американці тобі довіряють й охоче дають пожертви.
— Так, довіряють. Так, жертвують. Але по-різному буває. Ось після Нью-Йорка вчора я мав концерт у Бостоні, у Гарвардському університеті — одному з найкращих і відомих. Дуже красива зала. Прийшло 30-40 людей: професори, учні університету. Але пожертвували разом лише $120. Чому так — я не знаю. Зазвичай з одного концерту жертвують $500-700. Інколи навіть біля $ 1 000. Але для мене неважливо, скільки грошей. Хоч добре, що для фронту зберемо. Але в Бостоні я дав один з найкращих концертів у моєму житті. Я сам себе шокував. Та повторюю: мені важливо саме кобзарство, що я передаю його дух. Я завжди кажу: Бог знає, скільки мені потрібно. Це його справа. Тому я не вимагаю нічого.
— А чому ти не дозволяєш багатьом організаторам на місцях використовувати квитки?
— Бо я хочу, щоб ніхто не відчував якийсь тягар. Якщо людина має гроші, вона може дати, скільки вважає за потрібне. Але це не обов’язково. Я люблю, щоб люди робили по своїй совісті. Адже українські кобзарі не продавали квитки, не користувалися готелями. Ніколи нічого не вимагали. Вони мали лише шапки. Тому від них багато вживаю, щоб моя праця була ближчою до того кобзарства. Бо я вірю, що кобзарі були серйозні люди. У них була потужна праця. І я хочу відновити цю потужну справу. Я кажу: це не концерт, не інтертеймент. Кобзарування — це щось специфічне.
— А у чому специфіка наших кобзарів?
— На питання, що таке кобзарство, я кажу: це добровільна праця. Так само, як працювали Авраменко, Кошиць, Лисенко, Китастий, Хоткевич. Вони захищали Україну через музику, пісню, танці, використовували проти ворогів України не зброю, а свій голос, серце і мозок та дух наших Мазепи, Сковороди, Шевченка. І цих людей імперія російська боялась. Боялася того, що вони співають, говорять, де збираються. Наші кобзарі були місіонерами. Я хочу знати їхню технологію, їхні інструменти, їхнє звучання. Тому я роблю інструменти свої, більш близькі до їхнього звучання.
— Розкажи про майстрування своїх авторських бандур. Чому, як і хто навчив?
— Та я самоук, сам навчився. Знав, які використовували бандуристи Китасті та їхня капела. Це харківські зразки. Мої — ближчі до вересаївських, полегшені, з 19 струнами, а в харківських — 56. Сучасна бандура не пасує до виконання старого кобзарського репертуару. Вона більш підходить до виконання класики: Бах, Шопен... Це добре. Сучасні бандуристи — це чудово. Але хто буде зберігати традиції? Мені цікавий фольклор, я хочу чути і відтворювати музику наших кобзарів, музику, створену ними 100-300 років тому. Бо це є найпотужніше. Вони дійсно кореневі українці. Тому я майструю торбан і кобзу, які є фактично лютнею. Кобзу майструю по фотографіях. І знайомий з роботами англійського майстра з виготовлення лютні Девідом ван Едвардсом, запозичую його досвід. Всім своїм учням я розказую і показую, як треба робити, і вони роблять їх для себе. На гастролі за кордон беру три інструменти: торбан, кобзу та бандуру власного виробництва. Їх легко можу взяти в літак.
— А як працюєш з учнями, скільки їх буває, як організований їхній побут?
— Час навчання — три місяці. Частіше працюю з одним учнем. Інколи буває двоє-троє одночасно. Навчання безкоштовне. Маю окрему хату-майстерню: це наш кобзарський цех. Єдина плата від учнів — це добре працювати. Харчуються з нами. Дружина готує для всіх. Від них потрібні лише продукти.
— Твої колеги в турах по Україні в жорстокому минулому окупаційному році і уже в цьому зимньому-2023 — це твої учні?
— Так. Весняний передвеликодній тур (квітень-2022) по всій Україні від Полтави до Одеси провели з моїми учнями. Це Олег Бут, Олеся Чайка, Тетяна Герасимова. А у зимовому цього року — найбільш приближений до фронту, як Курахове (10 км від Донецька), Костянтинівка (20 км від Бахмута), на бензозаправці (за 15 км від фронту) ми кобзарювали з Тетяною Герасимовою та Катериною Гавриловою. З цими дівчатами виступали також перших 2 місяці війни в бомбосховищах метро в Києві. Бо війна застала нас під час гастролей Київщиною. Всього за роки війни протягом 6 місяців здійснили 300 виступів.
— Як розподіляєш зібрані під час своїх гастролей доброчинні кошти?
— Ці пожертви в час кобзарування за кордоном Америкою, Європою, дякуючи всім, всім жертводавцям — це єдиний наш капітал на всі витрати: і для існування Кобзарського цеху (школи кобзарства), і на бензин під час турів, і для військових тепер, і навіть частково, дуже маленька частка, для утримання родини. Ось уже зараз я придбав електромобіль, бо в Україні продовжуватиму тури, а бензин дуже-дуже дорогий. Запитую: «Купив в Ілона Маска?» Сміється: «Ні, є інші, дешевші». Вже навіть домовився про переправу. Тут, в Балтиморі вантажу цей «Кобзармобіл» на товарний пором. (Балтимор — значний порт в штаті Меріленд, — прим. авт.). Через три тижні він буде в Англії. Оплата порому недорого, коштуватиме всього півтори тисячі доларів. А з Англії вже організуємо «своїм ходом», щоб заплатити мито саме Україні. Від військових, — багатьох своїх друзів та знайомих, — маю конкретні замовлення. Навіть дрон. Зараз працюю над тим, як його доставити. І коли повернуся додому, в Україну, передам їм ці замовлення з рук в руки.
— Ти весь свій час і сили віддаєш через кобзарство Україні добровільно, нічого не заробляючи. А як утримуєш свою багатодітну родину — дружину та п’ятьох діток?
— Ми є суперекономними в родині. Навчилися жити без грошей і харчуватися з городу. Це гектар землі біля хати. Отже, маємо здорову їжу. Живемо, як всі інші селяни-українці в Полтавському селі. А в цілому наша родина належить до тих українців, які самі потребують гуманітарної допомоги, бо майже всі пожертви в час гастролей віддаємо на кобзарство і переїзди в час турів.
— А хто обробляє город?
— Моя жінка Марія...
— Зізнайся, де і як ти знайшов таку красуню?
— Марія із Полтави. А здибав її у Києві, на українському весіллі, як виявилося наших спільних друзів — фольклористів Ірини та Данила Данилейків. Ми всі були в українських костюмах, співали лише українські пісні. На ютубі є це весілля. Я музикував, а Марія танцювала. Я тільки її побачив і сказав собі: «О! Це буде моя жінка». Був 2009 рік. Вона була тоді випускницею Полтавського університету. Такого відчуття я не мав ніколи до цього. Через два тижні я сказав їй дуже просто: «Я знаю, ти будеш моєю жінкою».
(Коментар автора: Промайнуло 13 років. З першого погляду не помилився Юрко у виборі. Його учениця, а тепер і колега-бандуристка Леся Чайка, вітаючи його з 48-м днем народження 23 квітня, яке відзначав тут концертом на знаменитій «Союзівці» (відпочинкова оселя та культурний центр українців в штаті Нью-Йорк), написала про нього: «...він батько п’ятьох дітей, що мешкають в Крячківці, що на Полтавщині. В тому райочку і діти, і коти щасливі, і господиня добра — хлібом-сіллю щедра і серцем багата». Але і батька не оминула Леся хвалою: «Він — дорослий вуйко, а наче дитина — завжди усміхається до всіх, любить багато говорити на концертах, а головне, кобзарювати і майструвати»).
— Як звати ваших діток по старшинству? Де навчаються? Яку мову вживаєте вдома?
— Сину Івану-Мирославу — 13 років, Андріяні та Наталці (вони близнята) –11 років, Лесі-Христині — 6, Квітославі- Лебеді — рік. Вона народилася в Штатах, бо на початку війни я відвіз їх до мами в Північну Кароліну США, де перебували близько 5-ти місяців. Син навіть 2 місяці ходив у школу американську, а потім повернув їх додому.
Розмовляємо вдома тільки українською. У дітей трішки полтавський акцент відчувається. Вони краще, ніж я, українську мову знають. Я добре вивчив читання, розмовну мову, але без граматики. Тому мої пости у фейсбуці дуже помітні відсутністю відмінків (усміхається). Англійської мої діти не знають. Троє старших відвідують школу в сусідньому селі Березова Рудка за 5 км від нас. Це село, де народився відомий поет-пісняр Дмитро Луценко, і де понині проходять пісенні фестивалі його імені і йому присвячені.
— Які взаємини має твій Полтавський кобзарський центр Фединського з державними органами культури — районним, обласним?
— На відстані. Ми фактично їхні конкуренти. Тому що в нас різна мотивація. Державні працівники на бюджеті, отримують зарплати та щось мають на івенти. А ми — волонтери. Працюємо тому, що любимо цю справу, віримо в неї і тому все робиться від душі та для душі.
— Чи готовий до поїздки в Канаду?
— О, так. Це вдруге там буду. Відвідаю з виступами Оттаву, Квебек, Монреаль... Далі — знову США: штати Північного Сходу, зокрема Чикаго (Нагадую: 24 травня о 6 год вечора, 201 Shaumburg Ct., Shaumburg, IL60193, — прим. авт.). Ще далі — південні штати, серед яких Техас і мамина Кароліна. Заплановано 50 виступів. В минулому році було 45. Десь у липні — додому, в Крячківку. Це важка дорога, бо треба налагодити складну доставку всього, що придбав для фронту і кобзарювання.
Замість післямови
Дивлюсь на фото Юрка Фединського перших років перебування в Україні і сьогоднішні. Ну майже без змін. Все той же юнак у 48. Що то не тільки козацькі гени заграли вчасно у хлопця в 16 років, коли прослухав перший диск Капели бандуристів Китастого і придбав український словник. А ще внутрішня духовна безперервна праця до мети: відновити кобзарство і використати його на захист України: «Я дуже люблю свою працю і знаю, що лише любов переможе. Я люблю співати. Я люблю говорити. Я люблю Україну. Я люблю родину». В одному з інтерв’ю він узагальнив: «Наша секретна кнопка — це любов. Якщо боронитимемо нашу країну через любов, ми будемо непереможні». Захоплений кобзарським мистецтвом наших дідів-прадідів він разом з однодумцями прискорює перемогу словом, музикою, всією своєю життєвою позицією і дуже потужною жертовною працею. Днями Валерій Залужний сказав у розмові з американським генералом Марком Міллі: «Наша спільна мета — перемога України!»
Дякуємо, шановний Юрію, за твоє гаряче невтомне серце, за натхнення і приклад. А також уклінна подяка твоїй половині та берегині Марії, яка розділяє твоє подвижництво і «походи в народ». Честь і хвала твоїм учням і однодумцям. А також твоїм вчителям. До перемоги! Слава Україні!
Фото із архіву Юрія Фединського, Олексія Горобця, Марії Хорун, Марії Слиш.