Звідкіля беруться хибно-компетентні управлінці?
Товариш прислав мені трилогію, свіжу, 2020 року випуску, тобто видану в еру зелених табуреток з трускавецькими дипломами, не просту, а схвалену Вченою радою Міжрегіональної Академії управління персоналом. Автор цього бестселеру для широкого загалу, як декларується, пан Щокін Г. В. Відкриті джерела кажуть, що має вчену ступінь доктора соціологічних наук і ще багато інших. А видавець інформує, що це вже 2-ге видання, доповнене і перероблене. 1-ше, мабуть, зачитали до дірок, бо судячи з дати схвалення, цей бестселер широкий загал вивчає ще з 2005 року. От тільки який з цього результат? Називається він «Управління суспільним розвитком» і складається з трьох частин: Загальна концепція; Основи політичної науки; Закони соціального розвитку і управління; мабуть, тому трилогія і має амбіції замахуватися на вироблення й оприлюднення концептуальної державної ідеології. От тільки шлях України за всі роки суверенності розвитком назвати складно. Це радше шлях деградації. Мене заінтригував зміст і я, як представник широкого загалу, вирішив познайомитися. Потрібно поінформувати читача, що Міжрегіональна Академія управління персоналом (МАУП) – це заклад, куди приходять вчитися люди, що хочуть стати фахівцями з управління в певних суспільних царинах, наблизитися до обіймання державних посад, кар’єрного росту, що є абсолютно природними бажаннями. Мені стало цікаво, яка якість базису, що на ньому будується навчання з згаданих вище дисциплін? І не лише в МАУП, а в інших вишах, для того, щоб управляти широким загалом, тобто українським суспільством, його економікою і зрештою всіма сферами буття. МАУП є показовим і «зручним» в тому плані, що автор цієї трилогії пан Щокін одночасно є її засновником і президентом. Тобто, думаю, що його фундаментальну працю ніхто з викладачів, а їх у МАУП чимало, не сміє ігнорувати і весь навчальний процес будується саме в руслі цієї трилогії. А отже є велика ймовірність того, що гостра дискусія з тем викладених у ній може швидко мати відображення в навчальному процесі.
Автор розпочав з опису криз, які він дбайливо класифікував, але природа їх залишилася не розкритою. Він лише злегка торкнувся можливих причини виникнення криз, чого явно замало, щоб можна було з ними боротися. Особливо вразила статистична поверховість опису феномену «Цінності». Що такий підхід дає, якщо немає відповіді на питання «А звідкіля беруться цінності, чому саме домінують ті, а не інші цінності, що впливає на їхній стан і активність»? Кого ми потребуємо під час хвороби? Статистів, які констатують втрату цінностей, чи лікарів, які забезпечать повернення й одужання суспільства? Імпонує і викликає симпатію послідовність автора, з якою він класифікує матеріал, що подається. Але класифікація без розпізнавання природи сутностей не може бути закваскою науки, не перетворює матеріал у базові знання. Без закваски наука стає прісною, як демагогія, що обов’язково приводить до хибних висновків і поганих наслідків. Чого варта лише ця цитата: «Неспроможність лідерів сучасного західного світу до реального самообмеження своєї технічної могутності у сфері озброєнь ставить з усією нагальністю питання про створення «системи противаг» в існуючому світопорядку. Такою дієвою противагою агресії Заходу міг би стати «тріумвірат» євразійського світу в складі Росії, Китаю та Індії, що є сусідами і володіють усіма потрібними природними і людськими ресурсами». Цікаво, чи ще до сьогодні навчають студентів цим поглядам? Не менш сумнівні висновки з незрозуміло якого дослідження наведені автором в порівняльній таблиці «Відмінності східної і західної культурних традицій», де Схід подається як високорозвинена духовна цивілізація, а Західний світ як доживаюча свій вік не духовна цивілізація, де панують матеріалізм і споживацтво. Це дійсно так. Західний світ дійсно опанував матеріалізм і споживацтво, які відсунули християнські цінності, завдяки яким цей світ постав, на другий план. Але коріння цієї хвороби не лежить не поверхні. Автор правильно підмітив, що агресивність США пояснюється міжнародним сіонізмом, що інтегрував свої традиційно шовіністські ідеї світового панування. От тільки центр цього сіонізму розташований на Сході, на дуже Близькому до України Сході, і до росії теж. І з часом виникнення сіонізму автор дуже сильно помилися, на 2 500 років. Сіонізм, як і юдейське гетто, започаткували левити-первосвященники більше ніж за 500 років до Різдва Христового, під час вигнання юдеїв до Вавилону. Нестримне бажання бути вибраним народом очевидно спонукало їх до складання передань і текстів з ухилом на свою вибраність і вищість над іншими народами, яке вони передали фарисеям і книжникам, які донині найбільшими своїми ворогами бачать вільну людину і християнство, та отруюють в той чи інший спосіб всі без винятку громадянські суспільства. Чи сіонізм не пустив свої корені в Україні і росії? Чи не він є третьою стороною війни, що відбувається? Чи не він буде її кінцевим вигодонабувачем, як і двох попередніх? Ці питання потребують відповідей на високих наукових кафедрах і не лише МАУП, перед тим, як замахуватися на оприлюднення концептуальної державної ідеології.
Хотілося би вважати, що з початком повномасштабного вторгнення рф в Україну Вчена рада Міжрегіональної Академії управління персоналом переглянула своє бачення геополітичних реалій, інакше важко пояснити провидіння цієї ради і президента МАУП та автора трилогії щодо росії: «На роль найбезправнішого члена світового співтовариства США намагаються підштовхувати Росію як найнебезпечнішого в недавньому минулому конкурента», які доповнюються багаторазовими акцентами про занепад Західних етносів і вихід на історичну арену слов’янського супер етносу, як можливого носія цінностей майбутнього суспільства. Це чиї цінності ці вчені мужі мають на увазі: росії, Білорусі чи корумпованої України, в яких власне проживає найбільше слов’ян? Демагогія автора про боротьбу етносів вражає. Складається враження, та і він зрештою сам про це пише, що боротьби між етносами не уникнути, тому Західну цивілізацію потрібно врівноважити: «природною основою антизахідної коаліції може стати згадуване зближення Росії і Китаю, а також Індії — найбільших представників євразійського світу. До такого геополітичного об’єднання інтересів цілком логічним є приєднання більшості країн СНД. Природним є і приєднання до цього блоку країн, що розвиваються, у тому числі арабських. Така потужна коаліція могла б, з одного боку, покласти край будь-якій агресії, а з другого — створити передумови для мирного співіснування народів, що сповідують різні релігії». Якщо така дурня роками вкладалася в голови молодих людей, то чому дивуватися, що в нас так багато дегенератів на всіх рівнях управління державою?
Водночас справедливо визнати дуже дбайливе подання в трилогії природи, шляхів і методів захоплення світового панування сіоністами. Прикро тільки, що воно не екстрапольовано на ситуацію в Україні, але зрештою, це кожен може зробити самостійно. Я лише процитую дуже слушний висновок з цієї трилогії: «Головну небезпеку для природної повноти етносоціальної структури, для повноцінного етнокультурного розвитку містить захоплення верхніх соціальних верств, тобто позицій національної еліти, представниками іншої етносоціальної спільноти». Автор правильно розпізнає загрози: «Сіонізм, більшовизм і фашизм, незважаючи на зовнішню відмінність, мають глибоку спорідненість, суть якої полягає у протистоянні культурному розмаїттю світу, у прагненні уніфікувати його тотальним знищенням супротивників «нового порядку на віки», але неправильно ставить в один ряд терміни. Сіонізм – це юдейська ідеологія вищості над іншими народами, тоді як більшовизм і фашизм – це форми правління. На мою думку, мало би бути Сіонізм, Комунізм і Нацизм. Тоді стає видимою хибна абсолютизація думки щодо: «Необхідним соціальним ладом, що забезпечує існування таких ідеологій, є тоталітаризм». До прикладу: США хворіють на сіонізм, перед тим на цю недугу значно сильніше хворіла Англія. Ці держави не є тоталітарними. Водночас тоталітарний Китай не хворий на Сіонізм, очевидно тому, що там немає носіїв цієї ідеології. Він вражений Комуністичною ідеологією, яка є похідною від сіонізму, але має інше вираження, про що пише і пан Щокін: «Роль євреїв (які створили свого часу сіонізм) у розробці й реалізації тоталітарної більшовицької ідеології нині вже широко відома, зокрема і завдяки останнім працям нобелівського лауреата О. Солженіцина». Похідним від Сіонізму є і німецький Нацизм (націонал-соціалізм), тільки на відміну від комунізму, який проголошувався Маніфестом, націонал-соціалізм заходив в німецьке суспільство через таємні масонські формування, в яких верховодили юдеї. Іншими словами, як тут не крути, зло походить від Сіонізму. Повністю погоджуюся з твердженням: «Тоталітарна ідеологія цілковито перебудовує суспільство, його економічне, соціальне, духовне і навіть повсякденне життя створенням системи політичного панування, що ґрунтується на насильстві і здійснюється цілісним військово-бюрократичним апаратом. При цьому створюються і широко впроваджуються міфологеми про якусь обраність, винятковість, безпрецедентність певної раси, нації чи соціального класу, яка з огляду на свою «неповторність» нібито має «природне право» керувати іншими расами, народами і соціальними групами й навіть знищувати їх». Але відповідь на питання, як і чому тоталітарна ідеологія перебудовує суспільство не є глибокою. Не згаданий основний компонент, який дозволяє створити систему політичного панування, що починає застосовувати військово-бюрократичний апарат. Це низька система знань з одночасним промиванням мізків громадян засобами масової інформації. Таким чином Сіонізм починає діяти задовго до того, як в суспільстві утвердиться тоталітарна комуністична чи нацистська ідея. Саме з тотальної брехні починається шлях впровадження ідеологій Сіонізму, Комунізму чи Нацизму, які при потребі свого самозбереження вдаються до тоталітаризму. Людство не раз поборювало тоталітарне вираження цих людоненависних ідеологій, але знищити їх повністю не змогло з двох причин: 1) вони мутують; 2) Сіонізм, що породив Комунізм і Нацизм, має глибоке релігійне коріння.
Повернення до того начала, з якого українська ідентичність народилася, це і буде той єдиний правильний шлях організації української держави, на який вказує автор і який нам доведеться пройти заради власного майбутнього. Цей шлях обґрунтовано автором та названо українським консерватизмом: «заснований на православних цінностях і засадах патріотизму, традиційній християнській релігії, етнічній єдності, міцності шлюбно-сімейних відносин, верховенстві закону, свідомому виборі історичної долі. Властивий консерватизму націоналізм треба розуміти в його позитивному сенсі — як патріотизм, що не має нічого спільного з нацизмом, шовінізмом, расизмом та іншими расово-етнічними збоченнями, які зазвичай мали або мають місце на тлі соціалістичних (націонал-соціалізм) або ліберальних (імперський космополітизм) течій». Водночас надмірне захоплення історичною парадигмою України і відповідно до неї перевтілення президента в гетьмана з повноваженнями і відповідальністю виконавчої гілки влади, буде скоріше проявом монархічного консерватизму, який по духу не властивий українцям, хоча традиційно гетьман і козацтво є саме тим, чим ми заслужено пишаємося. Але одне діло воєнна козача вольниця з її об’єктивними тогочасними обставинами, інше – розбудова сучасної держави багатогранного суспільства.
Цікавою є думка про шкідливість входження України в різні наддержавні організації. Ця думка є погано розпрацьованою в Україні тоді, як широкому загалу вступ до різних об’єднань, де потрібно буде підпорядковуватися наддержавному управлінню, подається як панацея від всіх наявних проблем. Мудро ставлячи під сумнів доцільність участі України в наддержавних об’єднаннях, автор в той самий час стверджує, що: «…організуючою основою всебічного розвитку суспільства в сучасних умовах має стати саме управління людськими ресурсами…» Розцінювання громадян як ресурси перебуває в протиріччі з християнськими цінностями і так само, як наддержавні об’єднання суперечить принципу субсидіарності, який вказує на те, що функції, які можуть чи то громадяни, чи то держави виконати самостійно, не повинні делегуватися і управлятися якимись вищестоящим організаціями.
Я готовий підписатися під кожним пунктом головних завдань «Основ політичної науки»! Але, як мають дізнатися способи, методи і черговість їхнього виконання студенти МАУП, навіть ознайомившись з основними закономірностями соціального розвитку? Зазначивши, що термін політика має близько 90 визначень, автор не подає жодного істотного, хоча навколополітичним питанням присвячений цілий розділ політичної науки. А те, що дає, не пояснює зовсім нічого: «Політика — це мистецтво суспільного співіснування, фактор збереження цілісності диференційованого суспільства». Це визначення з таким самим успіхом можна застосувати для пояснення будь-чого, наприклад, миру. Спроба пояснити це явище лише погіршує ситуацію: «Політика ж, по суті, є унікальним зосередженням і синтезом різних типів та форм людської діяльності». З огляду на це, синтез злодійства, брехні, демагогії, будь-якої непрофесійної діяльності, неефективних виробничих процесів дасть нам явище політики? Як такий підхід до сутності явища ПОЛІТИКА можна ще назвати, окрім як хибна компетентність? Водночас вичерпне визначення держави, її функцій, дозволяє зробити висновок, що покладання надії більшістю українців на державу, яка може/має розв’язати клубок проблем, що все тугіше затягується в Україні, розв’язати питання, що турбують всіх і кожного – є цілковитою ілюзією. Якщо зовнішні функції держава Україна ще якось виконує, то внутрішні функції нашої держави, як правильно вказує автор, націлені на консервування наявних суспільних зв’язків, залежностей, супідрядностей. Саме суспільні зв’язки, визначають якісний стан суспільства і держави, але держава на них не має безпосереднього впливу. Вона може лише сприяти створенню середовища, в якому суспільство ці зв’язки приведе до природного здорового стану. Я називаю це відсутністю технократичних методів зміни якісного стану суспільства.
«Західна цивілізація, яка йшла шляхом розмивання общинної організації життя, поступово виробила нову форму інтеграції і саморегуляції. При переході на капіталістичний шлях розвитку створювалися нові механізми гуртування суспільства, засновані на особистій політичній і економічній свободі індивідів, які у процесі життєдіяльності виробляють спільні інтереси. Суспільство, що має такі механізми, називається зазвичай громадянським». На мій погляд, це дуже точне і влучне вираження взаємозв’язку держави і суспільства. Воно витікає саме з християнської релігії, яка панує на Заході. Незрозуміло, чому тоді автор в першій частині трилогії робить висновок, що Західна цивілізація програє Сходу і Азії, де панує общинна організація життя? Влучно поставлене питання цінностей як «вищих регуляторів людської діяльності», піддаючись спробі групування, перетворюється в заперечення їхньої цілісності й універсальності, приводить до висновку про можливість управляти не лише соціумом, але і самими цінностями. А завершується виклад про цінності розмірковуваннями про форми вираження демократії, при тому базові цінності, які власне і формують світогляд учасників цього процесу, навіть не беруться до уваги. Хибних висновків, а відтак хибних дій, за таких обставин не уникнути. Такий підхід до непростих філософських розважань якнайкраще формує хибну компетентність у майбутніх управлінців.
Просто захоплює подана автором характеристика свободи: «Свобода, будучи стихією ірраціональною, стихією, що допускає зло і нерозумність, є водночас стихією народження і дії добра й розуму, тобто єдиною можливістю самовиправлення, удосконалювання життя». Закономірним висновком такого трактування свободи є заперечення технократичної можливості зробити людину, чи ціле суспільство, щасливими: «Таким чином, єресь утопізму С. Франк визначає як перекручування християнської ідеї спасіння світу через задум здійснити цей порятунок примусовою силою закону». Це, як на мене, найбільш цінна думка цієї трилогії. Утопізм визнається єрессю через те, що він відривається від природного порядку речей. Мабуть, варто було би цю тему розширити й зосередити на ній увагу, щоби ні в кого не виникало бажання узаконити щастя.
Знайомлячись з розділом «Закони соціального розвитку і управління» поряд з посиланням на сучасну науку синергетику, яка дає можливість розглядати соціальні явища в міждисциплінарному підході; дбайливої класифікації соціальних законів; зазначення можливості застосування математичних розрахунків для деяких з них, я не знайшов в ньому чи не найголовнішого закону, який, до речі, математично довів ще радянський вчений українського походження С. Капиця. Суть цього закону полягає в тому, що всі суспільні процеси мають нелінійний характер. Це соціуму як відкриття Коперніка, що Земля кругла, а не плоска. Чому я вважаю цей закон чи не найголовнішим? А чого би досягло людство, якщо б воно дотепер вважало Землю плоскою? На ділі для соціуму це означає, що «псевдоукраїнська псевдополітична псевдоеліта» вважає, що якщо, наприклад, збільшити податки вдвічі, то в зведеному бюджеті держави з’явиться вдвічі більше грошей. Хоча насправді в довгостроковій перспективі їх там стане в 10 разів менше, і навпаки, якщо зменшити податки вдвічі, то в бюджет наповниться в приблизно в 6 разів більше. Якщо суспільство, чи хоча би якась його частина, знали про таку закономірність, то пустим популістам і демагогам було би значно важче дурити соціум.
Автор ставить в один ряд релігію і ідеологію очевидно тому, що вважає їх рівноцінними на підставі необхідної наявності віри для першого і другого. На мою думку, це хибний підхід, оскільки це цінності різного порядку. Природа релігії, в кожному разі християнської, полягає в любові до свого творця і до Його творіння, а її постулати є абсолютом. Ідеології є витвором людини. Їхня природа є ситуативною і суб’єктивною, а тому мінливою. Я звертаю увагу на відмінності між одним і іншим, тому що девальвація релігії неодмінно призводить до девальвації цінностей, тоді як відмова від ідеології здебільшого дає позитивні для розвитку суспільства наслідки.
Моєю метою не є критика МАУП чи добродія Г. В. Щокіна, хоча саме в такому дусі написана ця стаття. Я змушений це робити, бо інакше не зміг би вказати на недоліки освітнього процесу в цьому закладі. Моєю метою є дослідження стану української освіти, і зробити це на прикладі МАУП силами однієї людини виявилося цілком реальним завданням. Думаю, що екстраполювати аналіз якісного стану науки в МАУП на інші вищі навчальні заклади, є цілком прийнятним. Було би помилкою вважати трилогію Г. В. Щокіна «Управління суспільством» нікчемною працею. В ній багато справедливих, цінних думок, цікавого і корисного. Але помилкові судження в деяких сутнісних підходах очевидно вимагають перегляду і деяких висновків, та сформульованих законів, роблять це цікаве і корисне дослідження нездатним забезпечити належну компетентність випускників академії, як і зрештою інших ВУЗів також. З огляду на претензію МАУП вироблення і оприлюднення концептуальної державної ідеології, цілком погоджуюся з думкою автора, який законом щодо насамперед освітніх інститутів стверджує: «Якщо вони дефектні, то жодне соціальне поліпшення не забезпечить тривалої й глибокої зміни, оскільки в остаточному підсумку історію роблять люди». Тому залишається лише сподіватися, що серед студентів і викладачів будуть знаходитися такі, які за внутрішнім покликом і допитливістю шукатимуть істинні відповіді. Цього, звичайно, замало, щоб зробити ривок у розвитку держави, але може виявитися достатнім для створення суспільно-політичного руху, який приведе до якісних змін і в царині науки також.