Перші українські поетеси – Маруся Чурай і шляхтянки: наше бароко – від пісень до акровіршів
Україна асоціюється з поетесами. Недарма хтось сказав, що в нас більше жінок, які пишуть вірші, аніж чоловіків. Із чим можна посперечатися (бо як підлічити точну статистику в такому делікатному питанні?), проте кількість поеток дійсно вражає.
Багато хто знає про Лесю Українку, Олену Пчілку, Олену Телігу, Ліну Костенко, легендарну Марусю Чурай… Якщо спитати про те, яке ім’я поетки спливає в пам’яті, багато хто відповість, що це Леся Українка. Але були та є менш відомі, проте обдаровані поетеси.
Неможливо перелічити всіх, бо не всі імена дійшли до нас. Але можна спробувати виокремити кілька імен.
Література починається з фольклору. Це численні безіменні дівчата і жінки, які складали пісні, прислів’я, казки тощо. У першу чергу згадується Маруся Чурай. Вивчаючи про неї, я була приємно здивована, що така поетеса справді жила. Більшість пам’ятають про неї завдяки роману у віршах Ліни Костенко «Маруся Чурай» (а до того писали і Михайло Старицький, і ще багато інших українських класиків), але що можна сказати історичного?
Маруся Чурай (1625 чи 1628?1629–1653) мала інший варіант прізвища – Шурай. Її називали Чураївна (тобто дочка Чурая). Її життя асоціюється з Полтавою. До романтиків ХІХ століття дійшов ідеалізований (певно, не прижиттєвий) портрет дівчини – кароокої, «дрібненької», з фігурою, «як стрілочка», високим розумним чолом і, звичайно, довгою косою. У цьому портреті помічали й індивідуальність – зокрема, упертість дівчини. Так, вона була наполегливою – про що свідчить значна творча спадщина, а ще вміла досягати свого і в іншому. Її пісні досі співають. Я з подивом відкрила, що давно мною знана та улюблена сатирична пісня «Грицю, Грицю, до роботи» приписується Марусі. Гадають, що це про її коханого Гриця Бобренка. Тільки якщо він був такий ледачий – а на селі таких не люблять, як і будь-хто нормальний не сприйме, – незрозуміло, чому героїня його кохала. Може, у пісні це просто описаний прозивний тип – як дурний Стецько у безсмертній комедії Григорія Квітки-Основ’яненка «Сватання на Гончарівці».
Проте все це лише припущення. Але що сказати про реальну історію Марусі Чурай і Гриця Бобренка? У списках козацьких полків не зафіксовано нікого з таким іменем, як цей персонаж. Але, як відомо з легенди, і поетка, і її обранець були знайомі з дитинства, їх вважали закоханими – про що свідчить інша знаменита пісня, «Засвистали козаченьки» (але чи були Гриць і Маруся заручені, про це вже точно не знають – інакше на парубку лежала би більша відповідальність). Але, як ми знаємо з переказів і багатьох творів, Гриць обрав шлюб за розрахунком, з іншою (Ганнусею, у романі це Галя Вишняківна). Про це сказано і в легенді. А от далі починається детективна історія – або навіть трилер. Багато хто знає пісню «Ой не ходи, Грицю, та на вечорниці». Вона стала дуже популярною. Там оповідається про отруєння дівчиною Гриця – і пояснення: «Хай же Грицьо двох не кохає». Вочевидь, сам Гриць не міг себе зрозуміти, хто йому потрібен – або йому було добре з обома («Любив достаток і любив пісні»). Ольга Кобилянська переповість цю дилему – на основі пісні Марусі Чурай! – у повісті «В неділю рано зілля копала».
Але в пісні не названо Марусиного імені. Хоча саму поетку (і це доведено) звинувачували в тому, що вона отруїла Гриця (а потім пояснюватимуть те, що дівчина хотіла сама з горя вкоротити собі життя, а невірний коханий випив те зілля помилково), проте не можна ототожнювати героя – тут героїню – твору з автором чи авторкою. Це вже давно доведено. Документів про судову справу над Марусею не збереглося (хоча розповідають, що суд був, але після в’язниці поетесу, уже приречену на повішення, виправдали – козак Іван Іскра привіз наказ від самого Богдана Хмельницького). Можливо, багато чого про неї – романтичний міф.
Історично Марусю пам’ятають як сучасницю Хмельниччини. Також упадає у вічі те, що дівчини рано не стало. Скільки вона прожила? 25 років? 28? А може, узагалі 24? Одні називають смерть від сухот, інші розповідають, що поетеса постриглась у черниці. Цілком можливо, що через зміну імені при схимі далі про Марусю Чурай не знають. Вона вмерла для мирського – але обрала творчість і – особливо як на той час – зробила правильний вибір.
Які ще пісні склала Маруся Чурай? Ми вивчали «Котилися вози з гори», «Розлилися круті бережечки»… Це навіть називають прикладом українського романсу. А ще – численні твори: «Ой у полі вітер віє», «Зелений барвіночку», «Посіяла огірочки» (або «Посадила огірочки»), «Натіпала конопель», «Йшли корови із діброви», «На городі верба рясна»… Багато що співають і досі – і на концертах, і для себе. Наприклад, «Ой не цвіти буйним цвітом, / Зелений катране». У цих піснях багато суму, але є й оптимізм, душевна сила – інакше ми б їх так не любили. Наприклад, такий ліричний шедевр, як «На городі верба рясна»: «На городі верба рясна, / Там стояла дівка красна. // Вона красна ще й вродлива, / В неї доля нещаслива. // В неї доля нещаслива, / Нема того, що любила. // Ой немає та й не буде, / Розраяли чужі люде. // Розраяли, розлучили, / Щоб ми в парі не ходили. // А ми в парі ходить будем, / Як любились, так і будем».
Її називали «українською Сафо». Багато спільного: поетеси, які не боялися заявляти про свою творчу індивідуальність. Пережили нещасне кохання – але в обох випадках це легенда. Сафо, як відомо, насправді могла навіть не знати сумнозвісного Фаона (є гіпотеза, що цього коханого не існувало) і не кидалася з Левкадської скелі. Вислів «кинутися з Левкадської скелі» означав найвищий творчий екстаз, а не суїцид. Якщо від Сапфо до нас дійшли бодай уривки, але все ж таки записані поезії, то Марусині пісні передавали з голосу, з уст у вуста. Чи вміла українська поетеса писати? Якщо так (бо грамотність наших дівчат і жінок вражала іноземців), то могла не надавати великого значення своїм творам. Досі є такий тип людей. Також я здивувалася, дізнавшись, що всі історії про нашу Сафо передавались усно, і жодних записів про це не було. Але те, що народ пам’ятав і пам’ятає про Марусю Чурай, свідчить: вона була.
Про Марусю Чурай ми бодай щось, але знаємо. Вона – наш бренд. Проте скільки було безіменних українок, які могли б уславитися віршами та іншими творами? Ми співаємо, слухаємо, читаємо, але не завжди знаємо, хто автор – чи авторка.
А хто був раніше, ніж полтавська поетеса? Від народної поезії перейдемо до «вченої». Називають волинянку Олену Копоть – або Копоть-Журавницьку (Жоравницьку, 1525 – рік смерті невідомий). Вважають, що вона – перша українська поетеса барокової доби. Батьком був або шляхтич, або міщанин (радше перше, бо вийшла заміж за шляхтича – а дворяни могли втратити свій статус через мезальянс). Вважають, що мав гарну освіту, але родина не була заможною. Олена Копоть вийшла заміж за шляхтична Івана (Яна) Журавницького. Подружжя мало спільну любов до книжок і мистецтва. А ще – дуже принципову позицію (шкода, але Івана Журавницького стратили 1589 р.). Може, історія цих шляхетських сімей не була б такою цікавою багатьом, якби не поетичний талант Олени. Вона любила і вміла писати поезію.
Чи любите ви акровірші та інші творчі експерименти? Може, писали їх або пишете самі? Чи любили в дитинстві гратись у буриме? (Моє покоління, принаймні, так). Нове – добре забуте старе.
Бароко – доба експериментів із формою, фігурних віршів. У тому числі акровіршів – де за першими літерами кожного рядка (рідше – строфи) можна прочитати конкретне слово.
Зберігся акровірш Олени Копоть-Журавницької, написаний староукраїнською мовою – але тут вона зрозуміла. (Писемний варіант був один, розмовний – інший, але, може, цей вірш ближчий до живого мовлення). Якщо прочитати літери кожної строфи, то вийде ім’я – Олена. За законом акровірша наведу текст у стовпчик, виділивши перші літери:
Ох мені жаль не помалу,
[Коли] не подостану,
Нема ж мого миленького,
Трудно мні жити-прожити, тяжко,
Тяжко без нього прожити
Лютиє то вороги
[Обкопали] нам дороги
Чарами своїми злими.
Трудно мні прожити з ними,
Мні, бідной, мні, бідной.
Єсли не дають прожити,
[Піду] їх просити,
До помощі пана Бога,
Аби простая дорога
Милому ком ні, милому ко мні.
Не уважай, миленький,
[Ой] то жаль тяженький,
Потлумить то Бог вороги,
А нам поспішит дороги
До життя, до життя.
Але треба його хвалити,
[Тоді] дасть прожити
У сем світі нещасливом,
Во вік віки нещасливом,
Прожити, прожити.
А ще деякі твори цієї української шляхтянки стали народними піснями. Наприклад, давно мені відома «Волиночка» (так само шкільна програма, як і пісні Марусі Чурай). Проте Олена Копоть і її чоловік (теж поет) більше відомі іншим твором – віршованим пасквілем «Хто йдеш мимо, стань годину…». Його більше досліджують історики, але хочеться, щоб знало більше людей.
Історія – така: не ображайте поетів. Річ у тім, що пані Журавницька почувалась як бідна родичка, бо невістка (дружина брата Івана, Ганна Журавниця, з дому Красненська) була не лише багатша (і Олена залежала від неї), але й на одному з бенкетів прилюдно скривдила її. Ми знаємо, що шляхта не прощала образ (це було поза кодексом), і тонкощі полягають і в тому, що ця образа була публічною. Ось чому цього не можна було подарувати. У чому полягала та образа, напевно, знають фахівці, архівісти. А далі… скрізь у Луцьку з’явилися написані від руки копії вірша – і хто хотів, читав. «Пашквіль» починається так: «Хто йдеш мимо, стань годину, / Прочитай сюю новину. / Чи є в Луцьку білоглова, / Як та пані ключникова? / Хоча й вік подойшлий має, / А розпусти не встидає; / Убирається в форботи, / Леч не дбає про чесноти» (далі – ще гостріше). Чи всі слова зрозумілі? «Білогловою» тоді називали заміжню жінку (бо покривала голову білою наміткою чи іншим убором). «Подойшлий вік» – літній, похилий. «Форботи» – мереживо (це слово збереглось як діалектизм). Потім історики напишуть, що такі риси дарма приписувалися Ганні Журавницькій, що вона просто вела вільніший спосіб життя, можучи собі це матеріально дозволити, була стильною… і так далі. Звичайно, усієї правди ми не дізнаємося. Але задокументовано луцький судовий процес 1576 р., на якому звинуватили і Олену Копоть, і її чоловіка. Вважається, що вірша було написано подружжям у співавторстві. Інші гадають, що авторка – тільки Олена, а чоловік узяв провину на себе. Проте достеменно відомо, що подружжю довелося прилюдно просити пробачення (зберігся покаянний текст), що було дуже принизливо для шляхти. Але сама історія збереглася, текст вірша вцілів (його неможливо не запам’ятати), а сьогодні літературознавцям цікаво відкрити, що Олена Копоть-Журавницька була не лише ліриком, а й сатириком. Ось які вирували пристрасті. Хоча вважають, що тут багато містифікації від Ореста Левицького, 1889 р. (який докладно описав справу – хоча не був її свідком), але ж сам вірш зберігся в судовій справі.
А якщо продовжувати тему бароко, то тут можна згадати Роксолану, чиї вірші збереглися до сьогодні. Про саму султаншу, як відомо, не так багато точної інформації (у тому числі де народилася вона, і як звали насправді – чи Анастасія, чи Олександра Лісовська, чи інакше), але власні твори живуть. Спільне з іншими поетесами – бажання і вміння висловити поезією власні почуття й навіть гарячі події.
Ось яка барокова доба. Вправне володіння формою, тяжіння й до світської літератури, гумор і сатира… Поету явно тісно в межах попередніх законів літератури. А Маруся Чурай, до речі, теж жила за барокової доби – хоча її пісні начебто зрозумілі та виразно народні.
Отже, є що писати про найперших українських поетес. Ми знаємо пісні й про Гриця, і про вербу, і про козаченьків, і про круті бережечки, і ще багато про що. Можемо читати акровірші. Можемо уявити яскравий – хоча, може, і гіперболізований – портрет осміяної «пані ключникової». А ще – уявити, як жили наші предки. У селах, містах, монастирях… Селянки, міщанки, козáчки, шляхтянки – і взагалі українки.
Тема українських поеток невичерпна, сподіваюся далі заповнювати лакуни. Наразі хочеться побажати, щоб ми систематизовано та побільше вивчали про наших предків – і просто їх читали.
Аналітик матеріалів – Олена Смольницька
Про автора: Ольга Смольницька – кандидат філософських наук, консультант з філології Місії «Постуляційний Центр беатифікації й канонізації святих» Української Греко-Католицької Церкви (Львів)