Наталки Полтавки і Котляревський-чарівник
1802 року була утворена Полтавська губернія, а 1808 року після двох десятиліть служби 39-річний капітан у відставці Іван Котляревський приїздить до Полтави, де жила його старенька матуся і де він мав невелику садибу, придбану ще його дідом-тезкою. У 8-тисячній на той час Полтаві не було ні газет, ні театру, коли туди приїхав Котляревський.
З’явилася ідея у письменника відкрити театр. Щоб перейняти досвід у справі театральній, він поїхав до Харкова подивитися на театр Штейна, очільником якого був Григорій Квітка-Основ’яненко. Серед найкращих акторів уподобав собі Котляревський примадонну харківського театру Тетяну Пряженківську. Він, проте, не знав, що Квітка-Основ’яненко уже мав із нею роман, вони якийсь час зустрічалися, кохалися. Але наполегливий Котляревський таки відбив Тетяну у свого колеги по цеху, вона переїхала до Полтави, щоб грати (еге ж!) у новоствореному місцевому театрі. Є версія, що п’єси «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник» він написав саме для неї. У «Наталці Полтавці» Пряженківська грає роль Терпилихи, матері Наталки. Очевидці стверджували, що сценічний образ абсолютно відповідав характеру і вдачі Тетяни, тож ніби був виписаний з неї.
М. К. Садовська-Барілотті у ролі Наталки Полтавки
Доля Тетяни склалася нещасливо. Харизматична й пристрасна виконавиця театральних ролей була такою і в житті: усьому віддавалась на повну. Вона мала неймовірну вроду, була світською левицею, користувалась популярністю серед чоловіків і театральної публіки, адже блискуче виконувала ліричні та драматичні ролі, гарно співала й танцювала. Ця показна театральність і вогонь не сподобалися потенційній свекрусі, Марії Квітці, відтак Григорій дослухався до настанов брата й матері, не пішов на укладення шлюбу, адже піддався стереотипу, мовляв, шлюб з актрисою зіпсує дворянське ім’я родини. Тетяна так і не пробачила коханому те, що він не зміг взяти долю в свої руки.
Котляревський же, вірячи в силу літератури і відчуваючи страждання Тетяни, дещо модифікував цей сюжет і зробив закінчення своєї п’єси щасливим: Наталка виходить за коханого Петра. Цей хист Котляревського до перевтілень (його біографія сповнена детективних сюжетів, містики і білих плям), неймовірний талант, художнє чуття і письменницька прозорливість зробили з нього справжнього чарівника української літератури. Чого тільки варта знаменита «Енеїда»! А п’єси «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник» задовго до театру корифеїв, що постав наприкінці ХІХ століття, фактично дали початок українському театру (пам’ятаємо про бароковий театр, але то інше). Саме цей театр, сповнений національного буття, і стане тим ешафотом, рупором, символом, надією… зрештою майже усім для національного відродження, ведучи свій чин всупереч і наперекір московському гнобленню. Саме зі сцени можна було казати те, що не скажеш прямо. Співати українською і говорити зі сцени, коли навколо панує тотальна заборона на все українське. Інакомовлення як спосіб саморепрезентації та самореалізації нації – ось він, театр. Це добре знав і розумів Котляревський.
Усі реготались, аж за боки брались,
Хто жарти твої ті читав,
Й, жартуючи з нами, гіркими сльозами
Неправди людські виливав.
А потім до кону – всім проти закону –
Не панну шляхетну подав,
А просту дівчину нам вивів і – диво!
Її як живу змалював.
Так Панас Мирний у вірші «На відкриття пам’ятника першому українському письменникові Іванові Котляревському» згадує про Наталку Полтавку – дівчину, що стала прототипом для однойменної п’єси Котляревського. Виявляється, це не просто характеристика точності образу, а й натяк на реальну особу. У статті полтавського краєзнавця Володимира Халимона «Легендарний образ Наталки» є рядки про кріпачку Наталку, в яку нібито був закоханий Котляревський по переїзді до Полтави:
«Спогади щоразу повертали його до думок про Наталку…, у вухах звучала незабутня пісня дівчини. І хочеться йому разом з піснею увічнити й ім’я коханої, написати твір, а головну героїню назвати Наталкою, відбити в цьому творі… дівочу сердечність і щирість, бо і саме ім’я звучить для нього як пісня. Наталка… Хай хоч думки, спогади про неї замінять втрачені надії молодості. Пройдуть ще роки, і Котляревський здійснить свою мрію – образ коханої оживе у безсмертній "Наталці Полтавці"»
22 липня 1819 р. у Полтавському вільному театрі, директором якого був Іван Котляревський, відбувся перший показ вистави «Наталка Полтавка».
Автор «Енеїди» постав у нових для себе амплуа: був не лише співдиректором, промоутером, імпресаріо та драматургом, але й композитором п’єси. Неймовірно, та факт: зберігається афіша «Наталки Полтавки», де зазначається, що музику до спектаклю створив І. П. Котляревський. Як все було вперше:
Глядачі слухали пісні, затамувавши подих, деякі – плакали. Більшість вперше узріли сцену, вперше бачили й артистів. У більшості була думка, що то все «насправді», і полтавчани щиро гнівалися, коли їм доводили протилежне. Це найвища оцінка: коли літературний твір (фікція) стає реальністю, сприймається за щось, що є насправді.
Уперше надрукована п’єса була у альманасі Ізмаїла Срезневського «Український збірник» 1838 року, тобто майже через два десятиліття після написання. До того рукопис поширювався напівтаємно, твір активно й часто цитували, навіть була мода й примха знати напам’ять усю п’єсу. Срезневський у передмові до видання писав:
«Я почав Український збірник Наталкою Полтавкою Івана Петровича Котляревського і здається, не міг вибрати кращого початку: а) Наталка Полтавка була не тільки одним з перших книжно-народних творів України, але разом і першою збіркою пам’яток української народності, взірцем для всіх наступних; б) Наталка Полтавка мала сильний вплив на вивчення української народності, можна сказати – пробудила її, і досі залишається найкращим покажчиком майже на всі найважливіші сторони, з яких потрібно вивчати українську народність. Можна було б після цього й не згадувати про те, що Наталка Полтавка з книжково-народних українських творів великого розміру за своєю внутрішньою гідністю займає перше місце, що вона найбільше улюблена по всій Україні, що, нарешті, вона дотепер ще не була видана і переписувачами спотворювалася дедалі більше. Таким чином, Наталка Полтавка, займаючи перше місце в моєму Українському збірнику, можливо, з одного боку, вважатися ніби вступом до всього, що буде за нею викладено в ньому, а з іншого боку, залишиться назавжди одним із кращих його прикрас. Боргом вважаю тому принести мою вдячність Івану Петровичу Котляревському за те, що він дав мені можливість не тільки бути своїм видавцем одного з кращих його творів, а й почати ним, а не чим іншим мій Український збірник».
«Наталка Полтавка» це про вперше. Про першу справжню українську п’єсу, що мала шалений успіх на сценах не тільки України, а й Європи. Про перший в українській літературі образ жінки-страдниці – Терпилиха, мати Наталки, недаремно має саме таке прізвище. Та і інші дійові особи вражають природністю, виписаними характерами, живою оригінальністю. Микола Лисенко згодом написав знамениту однойменну оперу. Є відомі екранізації п’єси: наприклад, скульптор-кубіст і режисер Кавалерідзе зняв 1936 року таке кіно. Або ж 1978 року, де зіграла головну роль Наталя Сумська.