УКРАЇНСЬКІ ПОЕТЕСИ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ – РІДКІСНІ ІМЕНА

У минулій публікації я торкнулася теми українських поетес, відомих іще до Лесі Українки та інших славетних імен. А що можна сказати про інших майстринь пера? Скажімо, у ХІХ столітті? 

Поезію в Україні творили, здається, усі. Прості селянки, які усно складали пісні (від колискових до героїчних). Панночки, які писали в альбом – або навіть були професійними літераторками. Та багато різних осіб. Хтось надавав цьому значення, хтось вважав це гобі… Але сьогодні нам треба більше знати про цих поеток. Аристократок, інтелігенток, які принципово творили українською мовою. А ще – уміли дружити. 

30-ті – 40-ві роки ХІХ століття – період романтизму, коли пробуджувалися нові імена. У тому числі українські.

Скажімо, у колі Тараса Шевченка були таланти. Ім’я однієї поетки означає «мужня захисниця». Кобзар дуже цінував творчість Олександри Псьол – особливо її вірш «Свячена вода». Відгукувався 1847 р. так, рекомендуючи для публікації (передмова до «Другого Кобзаря»): «…та от Вам „Свячена вода”: написана панночкою, та ще й хорошою, тільки не скажу якою, бо вона ще молода, боязлива; а переверніть пудові журнали та пошукайте, чи нема там чого-небудь такого. І не турбуйтесь, бо єй-Богу! – не найдете».

Так би й лишилася поетеса скромною, невідомою, якби не потрапила в орбіту Кобзаря, який підтримав її талант.

Ким була Олександра Псьол? Про неї можна знайти в романі Оксани Іваненко «Тарасові шляхи». Власне, так я вперше дізналася це ім’я та вирішила побільше прочитати віршів цієї талановитої дівчини. Сьогодні про неї є літературознавчі статті (у тому числі про вірші, передані Кобзарю у заслання), але хотілося б дізнатися більше.

Поетеса народилася 1817 р., умерла 1887 р. Про неї не так багато фактів, але можна прочитати основні. Вотчина поміщиків Псьолів – село Псьолівка на Полтавщині. Сама родина відзначалась обдарованістю – скажімо, рідна молодша сестра Олександри Глафіра Псьол, так само Кобзарева знайома, була художницею. Усього в родині було семеро дітей. Але вони осиротіли через епідемію – і їх забрали до себе родичі, до різних сімей. Це не було дивом і для дворянських дітей. Олександра мала ледве шість років, коли стала сиротою. Доля Олександри Псьол нагадувала звичайну для панночок того часу – наприклад, дівчина виховувалась у Полтавському інституті шляхетних дівчат. Можна припустити, що там дали гарну освіту – і, аякже, знання французької та німецької мов, необхідних для панянок. Безперечно, уміння вести бесіду, грати на музичних інструментах, танцювати, знати рукоділля, уміти вести господарство… Далі так само життя було б розпланованим, якби не знайомство з Тарасом Шевченком в Яготині (1843 р.) – і не його підтримка перших віршів дівчини.

Оскільки Кобзар дуже хвалив вірш Олександри Псьол «Свячена вода», наведу текст повністю: «Я бачила – святу воду / В річку виливали, / Щоб свяченої ногами / Люди не топтали. / А кохання вірне, щире, / Як вода святая, / Бо воно гріхів багато / Із душі змиває. / От тим-то я своїх думок, / Хоч я і убога, / Зроду-звіку не покину / Та людям під ноги. / У Господа небесного / Ласки ціле море, / То я в його, як ту воду, / Виллю своє горе».

Навіть якби поетка нічого більше не написала, цей вірш залишився б у скарбниці нашої літератури. З Шевченкового листа 1848 р. читаємо, що Кобзар просив надіслати йому цей текст. Сьогодні ми б назвали такі вірші терапевтичними. А 1850 р., під час обшуку в Оренбурзі, у поета знайшли рукопис саме «Свяченої води». 

Сестри Псьол були надзвичайно прихильні до Тараса Шевченка і співчували йому під час його заслання не лише на словах, а і вчинками. Гадаю, не варто нагадувати, що й дворяни дуже ризикували тоді своїми симпатіями до засланого. Один із таких віршів Олександрів Псьол – без назви (уже потім його назвали «Молитва за Шевченка»), 1848 р.: «Молим тебе, Боже правди, Боже благостині, / Не покидай сиротою у степу-пустині / Брата нашого! Як батько, як рідная мати, / Озовись до його душі, не дай унивати! // Збери, Боже, наші сльози в темнісіньку хмарку / І, як серцю розбитому стане нудно, жарко, / Тоді нехай вони бризнуть як дощик весною… / Зроби чудо – вони стануть святою водою / Живущою, цілющою, всі рани загоїть, / Як у купелі викупає і душу напоїть».

Ця поезія дуже щира та сповнена релігійного почуття. Що сказати ще про вірші Олександри Псьол? Один із них, «До сестри», певний час навіть помилково вважався… Шевченківським і передруковувався в «Кобзарях»! Гадаю, це свідчить про силу таланту. У цій поезії є такі рядки: «Нам з тобою, моя сестро, / Не ходити в парі. / Твоє сонце світить ясно, / – Моє давно в хмарі».

Із цих творів видно, що поетка не просто розважалася пером, а мала талант. Може, подекуди видно наслідування Тараса Шевченка (утім, Олександра Псьол не була єдиною, кого вабила енергетика цієї геніальної поезії), але найкращі рядки – самостійні. 

Наприклад, коли заарештували членів Кирило-Методіївського товариства (братства), поетка відреагувала на це триптихом «Три сльози дівочі» (1847). Там є сильні рядки. Скажімо, сини України – «Мої квіти рожевії, / Морозом прибиті!» Узагалі у віршах поетеса часто зверталася до козацької слави, героїчного минулого. Кирило-методіївці (тут не названі, але зрозуміло, про кого йдеться) «…до братів своїх темних / Простягали руки: / Всім бажали вони миру, / Волі та науки». Хіба це не кредо інтелігенції?

У цьому ж диптиху (другій частині) авторка писала: «Ой коли б я голос соловейка мала, / Та легкії крила, та волю, та силу, / То я б сюю весну гнізда не звивала, / Літала б, літала, куди захотіла». Але вона й була соловейком. У віршах благала Господа поставити ангела на сторожі її братів-патріотів. Але й сама поетеса була янголом-охоронцем. 

Чи публікували її за життя? Так, наприклад, в альманасі «Хата» (1860). Вважається, що написала Олександра Псьол не дуже багато. Але, може, не все збережено або розпорошено в альбомах?

Олександра Псьол була такою скромною, що навіть її портрета я не змогла знайти. Хіба що є один – гіпотетичний, та й то – «Портрет невідомої». Замислена темнокоса молода жінка у блакитній сукні. Ні, це не Ганна Закревська пензля Тараса Шевченка (хоча та була схожа типом і вбранням), а – «невідома».

Що сказати про інших українських поеток цієї доби? 

Наприклад, вірші в народному дусі писала Катерина Соколовська (1840–1883). Її творчість пов’язують з харківською школою українського романтизму. Справді, відчувається цей вплив. Але передусім – це орієнтування на фольклор і навіть на реальні факти (які поетеса могла бачити) – скажімо, «На хуторі». Сама поетка народилася на Слобожанщини, батько був священиком. Дівоче прізвище Катерини – Северин або Северинівна. Вона вийшла заміж за семінариста Василя Соколовського і могли б прожити на парафії так само, як інші священицькі дружини. Але поетеса була діяльнісною та організувала народну школу – тобто для сільських дітей. Це була недільна школа, причому… поетка зробила її у своїй оселі та сама викладала! Подружжя викладало безкоштовно. Зазначу, що сучасники писали: за тієї доби було дуже важко пробити ідею та реалізацію (якщо по-новітньому сформулювати) такої школи. Але змогли. Також Катерина Соколовська була й художницею, відомі назви її картин. Мені так хотілося побачити… але дізналася, що всі ці витвори загинули в Україні під час війни 1918–1920 рр. Як прикро! Відома тільки техніка – пензель і олівець. В якому стилі були ці картини, лишається тільки здогадуватися.

Якщо характеризувати творчість Катерини Соколовської (це «перша справжня поетеса в нашій літературі», як зазначав А. Ковалівський), то впадає у вічі ліричний струмінь її віршів. Вони часто сумні. Але технічно написані вправно, є оригінальні сюжети. Скажімо, у вірші «Дуб» фактично подано портрет і… психологію дерева! Може, це романтична алегорія. Хто лише не писав про дуб – це цей вірш не такий звичний. Сильною є поезія «По глину» Починається буденно: у селі козак продає глину. З хати виходить «кохана дівчина». І далі – вибудуваний діалог, із якого читач дізнається, що дівчина засватана за іншого, причому захотіла сама. І хоча вона заперечує («То мати звеліла…»), козак відповідає: «Було не коритись…». Тут іще важлива не так сама історія (яка сумна, бо й потім, після від’їзду козака, «бідній дівчині / Вчувалось ще довго: / “По глину, по глину!”»), як і форма, якою вона написана. Наприклад: « –  По чому за ківшик, / Кажи, козачино! / “Підождеш, невірна… / По глину, по глину! // Для інших копійка, / Для тебе алтинний / За те, що ти любиш / Другого… По глину!” // – Та ну, не задержуй, / Кажи мені ціну. / “Стривай лишень трохи… / По глину, по глину! // Для чого ж прислати / Сватів ти веліла / Грицькові Шадобі? / По глину, по глину!”». Хоча наприкінці дівчину все ж таки стає шкода. …» Рефрен «По глину, по глину!» здається особливо зловісним. «– Прощай, зоставайся, / Невірна дівчина… / Ануте лиш інші / По глину, по глину!”»

Могили цієї поетеси не знайдено. Чоловіка в 1911 р. убили грабіжники. Але, на щастя, збереглися тексти Катерини Соколовської. Ми можемо їх читати.

Інші імена… Наприклад, цікава поетеса Климентина Попович (у шлюбі Попович-Боярська, 1863–1945). Я знала про неї у зв’язку з біографією Івана Франка, але що можна сказати докладніше? Народилася на території сучасної Івано-Франківщини у вчительській сім’ї. Зменшувально її називали Клима, а Іван Франко назвав «prima vera» – весна. Виховали її «так, що й слова рідного не знала» (згадувала сама Попович). Уже потім вона досконало вивчила рідну мову. Закінчила львівську гімназію, потім учителювала. Іван Франко писав їй: «З листів Ваших знаю, що Ви щира людина, мисляча женщина, живете в дуже незавидних обставинах…». З біографії дізнаємося, що родинне життя в неї не було щасливим. Климентина народила багатьох дітей, але втратила мінімум трьох, а ще один син емігрував до Канади. Її чоловіка Омеляна Боярського (греко-католицького священика) застрелила Червона армія в 1941 р., на ґанку його будинку. Дружина бачила це. Попри все, вона творила, а ще організувала в себе бібліотеку для сільських дітей. Хотіла бути в гущавині життя.

Климентина Попович була не лише поетесою, а й діячкою жіночого руху в Галичині. Також вона приятелювала з Іваном Франком і Наталією Кобринською. Цінним є те, що поетка зберегла листування та написала спогади. Узагалі біографія показує нам діяльнісну жінку.

А як уперше підписала свої вірші молода поетеса? – «Зулейка». Сховалася під псевдонімом. Арабське ім’я означає «блискуча», «найгарніша». Тоді була мода на східну екзотику (з німецьких перекладів). Так поетка (якій був 21 рік, вона вже вчителювала) потайки послала свої вірші у львівський журнал «Зоря». Іван Франко опублікував ті два вірші – а підпис був «Климентія П.». Цікаво, що вона дебютувала в «Зорі» того ж року, що й Леся Українка, – 1884.

Про що її поезія? На тему Бога («Де Бог мій?») – релігійні роздуми. На тему людських взаємин («Ілюзії»), що можна назвати психологічною лірикою. І ще багато про що. Наприклад: «Я кожду радість життя збирала / Так жадно, / Квітку по квітці, аж до листочка / Одного…».

Климентина Попович уміла дружити. Підтримуючи творчий контакт із Наталією Кобринською, вона опублікувалася в першому українському феміністичному виданні – альманасі «Перший вінок» (де були також Олена Пчілка, Леся Українка та інші імена). Завдяки спільним виданням постають сузір’я поетів.

Іван Франко (який називав її Климентією) оцінив поетесу, познайомившись із нею спочатку позаочі – як редактор. Він писав Климентині Попович: «Нам присилають з різних сторін так багато віршів... Нігде правди діти, я не надіявся нічого більше і по Ваших віршах, особливо, що форма вже на перший погляд видалась мені досить нерівною та негладкою. Аж нині, урвавши хвилину часу від інших праць, я случайно прочитав Ваші вірші і дуже приємно розчарувався, побачивши в них в незручній, правда, але не зовсім таки невдачній формі гадки здорові, а місцями навіть з немалою поетичною силою виражені». Він відзначав і те, що вона пише дуже легко (вочевидь, без чернеток), і закликав ретельніше працювати над формою, бути уважнішою «до дітей своєї музи». Добрі слова: «З проб Ваших бачу, що у Вас є талант поетичний…», «високий політ фантазії», «З деяких подробиць Ваших листів бачу, що Ви досить цікаві».

Хотілося б, щоб ці імена були не тільки для вузького кола знавців або для літератури рідного краю (безперечно, слобожанці мають пишатися Катериною Соколовською), а широко введені в літературний контекст. Що заважає нам зробити бодай невеличку хрестоматію цих імен? 

Література вмирає, коли її не читають. А щоб читали – треба знати. Сподіваємося, цих українських поетес більше знатимуть. 

Аналітик матеріалів – Олена Смольницька

Ілюстрації з відкритих джерел

Про автора: Ольга Смольницька – кандидат філософських наук, консультант з філології Місії «Постуляційний Центр беатифікації й канонізації святих» Української Греко-Католицької Церкви (Львів)