Сутність ідеї Української монархії
В’ячеслав Липинський став одним з найвидатніших українських ідеологів, які вплинули на погляди української еміграції всього ХХстоліття. Зараз його концепцію Української монархії згадують нарівні з Інтегральним Націоналізмом Донцова та Націократією Сцібороського, коли говорять про самоорганізацію української нації.
Ідеолог В’ячеслав Липинський висунув власну самобутню концепцію самоорганізації нашого народу, яка базується на традиції українського державотворення. Перед цим розібравши всі можливі комбінації державного ладу, він класифікував їх на 3 головні — «класократію», «демократію» та «охлократію».
До держав «охлократичного» типу Липинський зараховує держави, де влада панує необмежено над громадянами та намагається об’єднати в своїх руках всі галузі державного життя, не допустивши ніякої організації суспільства, яка могла б мати матеріальну або моральну силу. Прерогативи влади в цій державі переносяться на залежну цілком від неї бюрократичну касту, яка править за допомогою грубої сили в ім’я того чи іншого гіпнотичного лозунгу. За такого державного устрою панівною стає монолітна військово-бюрократична ланка, яка легко маніпулює юрбою. Яскравим прикладом охлократії може бути колишня російська імперія, Монгольська імперія часів Чингісхана, або Радянський Союз.
За «демократії» верховна влада теоретично належить «суверенному народові», а фактично зосереджуючись у руках політичних спекулянтів. У цих умовах на першому плані виступає боротьба різних приватних осіб або ідеологій, з яких кожна стає методом для захоплення влади. Внаслідок цього державна влада стає знаряддям реалізації не народних, а приватних інтересів окремих осіб чи угруповань. Громадянство розпадається на все більшу кількість партій, які ведуть до роздроблення світогляду нації, та ослаблення держави.
Існування демократичного методу організації держави в українських умовах не може дати інших наслідків, крім катастрофічних. Останніх 30 років нашу державу розриває від різноманітних політичних партій, які не захищають якісь конкретні ідеали, а які існують виключно як інструмент для задоволення інтересів олігархів, або лицемірних політиків. А курс розвитку держави таки не побудований, та невідомий. В цих умовах народжуються партії, які захищають інтереси інших держав, тобто у суспільному-політичному хаосі непомітно виростає п’ята колонна.
Найприйнятнішою для України Липинський вважає третій тип своєї концепції, «класократію» — форму державного устрою, яка відзначається рівновагою між владою і свободою, між силами традиції та прогресу. Всі класи в державі є рівними, і немає пануючого класу. Функції правлячої верстви беруть на себе кращі з кращих, така аристократія не може гнобити суспільство, бо вона є органічною його частиною. В основу такого устрою повинна бути покладена правова, «законом обмежена і законом обмежуюча» конституційна монархія. На чолі держави має бути монарх (гетьман), влада якого передається в спадок і є легітимною. Липинський говорив: «Ідея Українського Гетьманства — це ідея нового монархізму і нового аристократизму… Ми не хочемо повороту помершого монархічного ладу, ані відродження монархії в її минулих, виродившихся формах…».
Він вважав, що головною проблемою українського народу є «недержавність». Липинський дає чітко зрозуміти: у нас немає держави не тому, що ми були кимось завойовані, а тому, що в багатьох українців немає бажання мати своєї держави, та власної сильної влади. Він стверджував: «Ніхто нам не збудує держави, коли ми її самі не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути». Ідеолог вважав, що основна умова створення української державності — це єдність: релігійна, регіональна, політична, організаційна, національна. Справу української державності завжди губила відсутність єдності між українцями. А об’єднати народ можна тільки перед лицем спільної ідеї.
Пропонуючи монархічний устрій, Липинський заперечує демократію як метод організації нації, але не заперечує її як свободу. У його монархічній системі громадяни наділені свободою економічної, культурної та політичної самодіяльності, але ця свобода обмежена авторитетом сильної й стабільної влади. «Класократія» в його розумінні є гармонійною політичною співдружністю хліборобського класу як консервативної опори держави з іншими класами. Лише ця співдружність здатна, на думку Липинського, забезпечити державотворення й організацію української нації. Виступаючи за цю ідею, він говорив: «Гетьманство – це символ єдности Української Нації і сили Української Держави, персоніфікований в особі традиційного, національного, дідичного Гетьмана. Воно стоїть понад всіми кастами, партіями, клясами, і до нікого в нації спеціяльно не належить так само, як не може до когось спеціяльно належати і чиїмсь монополем бути само традиційне поняття Української Нації...»
Липинський надихався арістотелівською моделлю, яка стала фундаментом для гетьманату: сильний монарх, безпосередньо відповідальний перед аристократією, яка зі свого боку має відповідати перед народом. Для Аристотеля ці три поняття не були суперечливими, а неодмінно взаємозалежними. На його думку, саме дисбаланс цих трьох аспектів може їх дестабілізувати. Монархія переродиться в тиранію, аристократія перетвориться на олігархію, а демократія перетвориться на охлократію; останнє означає влада натовпу?
Одним з Головних аспектів Класократії є ідея дідичної (тобто спадкової) монархії, у формі гетьманства, яка має за собою неабияку традицію. Починаючи від чину Богдана Хмельницького 1648 року, ця ідея панувала в українському політичному полі. Після встановлення української влади на теренах нашої батьківщини, Гетьман Богдан одразу ж узятися до закріплення своєї влади та легітимації її. Липинський говорив, «Богдан був єдиний державний муж в нашій новітній історії, який зумів зорганізувати українську здержуючу і кермуючу консервативну силу і при помочі цієї сили опанувати розбурхану українську стихію». Великий Гетьман намагався добитися міжнародного визнання, утворивши династичний шлюб між своїми сином, Гетьманичем Тимошем та молдовською Принцесою Розандою Лупул. Але трагічна загибель Гетьманича обірвала плани Гетьмана Богдана, тому по смерті Гетьмана владу перейняв його малолітній син Юрась Хмельницький, який став жертвою політичних перипетій.
Але на цій трагічній історії двох спадкоємців історія спадкового гетьманства не зупинилась. З цього приводу В’ячеслав Липинський висловлювався так: «...Хотіння перетворити Гетьманство в монархію дідичну і не виборну, єсть від часів Богдана Хмельницького, Самойловича і Розумовського традиційним хотінням консерватизму національно-державного, тобто такого консерватизму, що точки опертя шукав і шукає у себе, а не у сусідів».
Як бачимо, ідея спадкового гетьманства становила виразну ідеологічну традицію в політичній думці наших гетьманів і розуміється у національно свідомої української еліти, була тривалим ідеалом в політичному світогляді Старої Гетьманщини.
Не є виною цих адептів династичної ідеї, що вона не закріпилась в минулому, проте не можна заперечити, що ідея спадкової гетьманської влади була оперта на глибоко-національне підґрунтя у вигляді Князів та Королів Руських.
Давня українська традиція отримала нове життя у Перших визвольних змаганнях, коли Гетьман Павло Скоропадський чином 29 квітня 1918 відновив Гетьманство, традиційну форму української держави. За сім з половиною місяців Гетьман Павло зробив багато у культурній сфері, військовій та зовнішньополітичній, але зараз його згадують тільки через призму комуністичної пропаганди, яка все своє існування дискредитувала українських діячів.
Очевидці тих подій по-різному оцінюють їх, наприклад, ось так описував форму Української Держави прем’єр-міністр Федір Лизогуб, відповідаючи на питання журналістів у Берліні, в сер-пні 1918 року:
«Гетьманство як традиційна й для України типова форма державного ладу мусить бути збережено.
У цілій Европі немає державної форми, з котрою Гетьманство можна було б порівняти, і котра йому відповідала б.
Вона є специфічно українська: вона виникла з суті і своєрідности українців і навіть з усіх соціологічних і господарських умов нашої України. Ім’я Гетьмана оповито славою вікової історії...
Спільно з ним управляє народне представництво, далекойдучі повноваження якого визначені конституцією.
Таким чином можна було б при бажанні знайти формулу, в західньо-європейському розумінні, для форми Української Державности й назвати її Конституційною Монархією на Народній Основні».
А ось частина промови міністра внутрішніх справ Української Держави Ігоря Кістяківського, виголошена на з’їзді губерніяльних старост та їхніх помічників у Києві: «Україна вступила на широкий шлях свого державного самостійного існування. Зріст та розквіт України можливі тільки на твердих національних підставах. Могутній рух селян-хліборобів, перейнятий здоровими ідеями державності, підняв історичний прапор української самостійності — Гетьманство. Під цим прапором йде глибокий національний рух, і наше завдання — підтримати його всіма засобами й всіма силами. Культурна, просвітня та взагалі національна праця як в центрі, так і на місцях в напрямку відновлення української державності повинна зустрічати повну нашу піддержку і допомогу. До цієї праці конче треба притягати усі українські національні елементи, що бажають щиро і чесно працювати над утворенням Гетьманської України»
На превеликий жаль, Українська Держава не вистояла у боротьбі проти зовнішнього ворога, але ідея самостійності не згасла, а навпаки загорілася ще дужче, як говорив Липинський: «Із нашої Святої Боротьби встане вкінці найбільше смілива, найсильніша своїм завзяттям і розумом лицарська Русь-Україна!». На еміграції, уже у 1920-му В’ячеслав Липинський організовує Український союз хліборобів-державників (УСХД), який очолює Гетьман Павло Скоропадський. В подальшому УСХД переростає у Союз гетьманців-державників (СГД). Упродовж років гетьманська ідея об’єднує навколо себе сотні тисяч українців розсіяних по всіх континентах, видавалося десятки гетьманських газет та часописів, які в деталях аргументували ідею монархії. Головною метою Гетьманського руху було об’єднання всіх українців, розпорошених по політичних таборах, задля здобуття незалежної держави.
Вагомим внеском у Гетьманську ідею, було оприлюднення Конституційної основи Української Держави у світлі програмових засад Гетьманського Руху у 1978 році. Цей документ в подальшому стане відправною точкою для продовження ідеї. Але наразі гетьманська ідея згасла через призму років еміграції. Звичайно були моменти, коли група юнаків у 2000-му році об’єдналися перед ідеєю Липинського, але всі намагання нашого народу обірвалися зі смертю наймолодшої дочки Останнього Гетьмана, Гетьманівни Олени Отт-Скоропадської у 2014-му році. З її смертю згасла ціла династія та закінчилась ціла епоха.