Михайлові Гаврилку — 140 років!

5 вересня 1882 р. прийшов у світ Михайло Гаврилко — геніальний скульптор, січовий стрілець, вояк Сірої дивізії, повстанський отаман. Восени 1920 року росіяни спалили його у топці локомотиву на ст. Полтава… 10 вересня Гаврилка вшановано на малій батьківщині.

Усі без винятку школярі та студенти СРСР знали, хто такий Сергій Лазо. Знали його як «героя громадянської війни», якого спалили в топці паротяга білогвардійці. Сергія Лазо було гідно вшановано: його іменем названо село, де він народився, залізничну станцію Уссурійської залізниці, де він загинув; в Кишиневі та Владивостоці йому поставлено пам’ятники, в Кишиневі діяв музей Котовського і Лазо. Іменем Сергія Лазо названо села і міста, вулиці та площі в півсотні міст і сіл, а також райони, перевал, теплохід. Про нього написано книжки, знято фільми, створено оперу, на його честь складались пісні, випускалися марки та листівки. 

«Чи школярі та студенти України знають, хто такий Михайло Гаврилко? — писав я 2011 року в анотації до своєї книги «Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею». — Чи знають про нього історики, мистецтвознавці, професори, академіки, генерали, журналісти чи народні депутати України?.. А це ж видатний наш скульптор, художник, поет, якого 1920 року спалили в топці локомотива червоноармійці!».

Боротьбу за повернення цього славного імені я почав у лютому 2009 року на презентації 11-го видання «Холодного Яру» Юрія Горліса-Горського в Літературному музеї в Києві. Говорив не про книжку, яку представляв, а про книгу, над якою тільки почав роботу, але вже захопився. Того вечора близько сотні прихильників Холодного Яру вперше довідалася про полтавського козака Гаврилка. Вперше. Бо перед тим, як розповісти про нього, я запитав у присутніх:

– Чи хтось знає, хто такий Михайло Гаврилко?

Усі промовчали. А в залі зібралися небуденні люди — історики, краєзнавці, вчителі, скульптори, поети, письменники…

Книга «Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею» і фільм «Стеком і шаблею» змили вину українського народу за своє безпам’ятство, бо вернули із забуття цього шляхетного чоловіка, геніального митця, вояка і творця українського війська, духовного нащадка Тараса Шевченка та Святослава Завойовника. 

10 вересня на Полтавщині в селі Рунівщині (Новоселівська територіальна громада) відбулися урочистості з нагоди ювілею славетного земляка.

Урочисто відкрили гарний пам’ятний знак. Звучали пісні січових стрільців. Заводіякою концерту стала бандуристка Юлія Загреба, завідувачка відділу культури Новоселівської громади Полтавської області. Програма була дуже гарна.

Потім почалося мистецько-спортивне свято, в якому взяли участь дуже багато дітей. Я краєм вуха почув, як бібліотекарка Наталка Іванівна, яка в той день виконувала роль розпорядниці, доповідала голові Новоселівської громади Євгенові Бові, що вже роздала 200 порцій куліша. Але то ще був не кінець…

Раділо серце, що на малій батьківщині Михайла люблять і шанують.

У своєму виступі я розповів одну історію, яка не увійшла до моєї книги. Розповім її і вам…

Надвечір літнього дня 1905 р., у Чернівцях, на горі Габсбургів (або Гарбузовій горі), Михайло Гаврилко зустрівся із Симоном Петлюрою та іншими членами Революційної української партії.

Спалахнула дискусія про ставлення РУП до російських революціонерів. «Гаврилко страшно гарячився, — згадував мовознавець Василь Сімович, — виразно зазначав, що ненавидить москалів, що москалі його «скрізь гнали» за його українство, що не вірить він у ніяке братання російських соціалістів з українськими, вважає за хибу, коли Р.У.П. «підморгує» до російських соціальних демократів, запобігає наче їхньої ласки, що, зрештою, їх усіх «бить треба» однаково — чи це соціалісти, чи не соціалісти. 

Петлюра спершу спокійно перечив, указував на спільні завдання революції, на певну допомогу російських соціалістичних кіл в українській справі. Пішли ріжні цитати… а далі спокійний тон перейшов на гарячий, майже [на] крик. 

Таким я Петлюри не бачив. Але й досі стоїть він перед моїми очима з того вечора: весь червоний, пенсне на носі хитається, жива жестикуляція (…).  На непогамовані викрики Гаврилка йшли якісь терпкі слова:

– Але ж, товаришу, так же не можна…

– Але ж, товаришу, який же ви соціаліст…»

Василь Сімович визнав, що так, як Петлюра, мислила більшість членів Революційної української партії. І додав: «Хоч і видко було, що російські соціальні демократи — централісти, що українство в їхніх очах було «нечто узкое…»

Тож не дивно, що 1914 року Петлюра став на захист росії, а Гаврилко пішов на неї війною — у лавах січових стрільців.

Минуло ще 108 років. І тільки тепер мільйони українців зрозуміли, що росія — абсолютне зло, що всі росіяни одним миром мазані. В Україні почалася щира, потужна і весела кампанія відречення від всього російського: перейменовують тисячі вулиць, названих на честь раніше недоторканих пушкіних, лєрмонтових, булгакових та інших героїв росії, радісно демонтують їхні пам’ятники… А колишні «краснознамьонні» військові частини стали називатися іменами українських героїв, однодумців Гаврилка — борців з росією.

Якби Гаврилко нині опинився в Україні, то порадів би цим величезним зрушенням у психології народу, став би свідком того, що мільйони українців зрозуміли, що росіян «бить треба», бо всі вони заперечують право українців на своє національне державне буття. Суперечка на горі Габсбургів завершилася аж тепер — через 117 років…

Про Михайла Гаврилка хотів написати повість великий Юрій Липа. Юрій Липа у своїх геніальних творах найкраще зобразив епоху УНР, її борців, її вояків. І твір про Гаврилка міг бистати однією з вершин української прози. Але москалі закатувати Липу. Жахлива смерть чекала й на Гаврилка…

Напередодні Першої світової війни він міг залишитися в Парижі, Відні чи Кракові, де вже був визнаний як непересічний скульптор, і віддатися творчості, заробляючи гроші і здобуваючи славу. Але Михайло вибрав війну, бо мусив захистити свою Батьківщину. 

Росіяни знищили значну частину робіт Гаврилка, а самого живцем спалили в топці локомотива. На його ім’я було накладене табу, тож не дивно, що про Гаврилка не знали історики, мистецтвознавці, скульптори, художники, професори, академіки, генерали, журналісти, державні діячі, земляки, лауреати Шевченківських премій… 

Понад сто років ім’я видатного митця-воїна залишалося «широко невідоме» навіть у колах української інтелігенції. І ось тепер ситуація змінилася: про Михайла Гаврилка написані книги, знято «Стеком і шаблею», опубліковано десятки статей, його іменем називають вулиці та школи, ставлять меморіальні дошки, створюють музеї…

І ось тепер його вшановано на його малій батьківщині.

Велика подяка голові Новоселівської територіальної громади Євгенові Бові, завідувачці відділу культури Юлії Загребі, прес-секретареві громади Олександрі Шиловій, членові Історичного клубу «Холодний Яр» Юрію Кулішенку та всім причетним до повернення славного імені — полтавського козака Михайла Гаврилка, який і сьогодні надихає нас на боротьбу проти Росії. 

Михайло таки захистив свою Батьківщину.

Вічна Йому слава!

Автор: Роман Коваль — письменник, Історичний клуб «Холодний Яр».

Світлини Анастасії Похідняк та Юрія Кулішенка.