Ціна податків
Чи можна оцінити податки? Скільки вони коштують і що є їхньою ціною? Ось таке, на перший погляд, дивне визначення питання. Поза сумнівом між економікою і податками існує жорсткий зв’язок. Якщо економіка згортається — отже податки встановлені неправильно. Це саме той випадок, який ми маємо, на жаль, не лише в Україні. Неправильно встановлені податки нищать інститут суспільства тим, що вони роздирають його несправедливістю, атомізують суспільство, забирають у підприємливих громадян енергію до праці. Чесна праця перестає мати сенс. Адже ні для кого не секрет, що підприємець починає свою справу не для того, щоб лише платити податки. Для того, щоб вижити, він змушений ховатися від їх сплати, «іти в тінь», переступаючи межу, визначену законом, нагинаючи при тому своє сумління. З часом це стає нормою і межа сумління відсувається десь за горизонт. Натомість з’являється неймовірна енергія до казнокрадства — сумління і суспільна етика перестають бути перешкодою для цього. Податки, отримані шляхом здирництва, перетікають в кишені чиновників, різних «своїх» бізнесменів та правоохоронців, прокурорів і суддів, які їх обслуговують.
Ціною податків є людські долі та життя. І в цьому немає жодних перебільшень. Інше питання — чи довіряєте ви сказаному мною? Ця довіра не повинна концентруватися на моїй персоні чи на сказаному мною. Вона повинна базуватися на міждисциплінарних знаннях і здатності мислити критично щодо усталених підходів, спроможності вийти за межі цих підходів. На розумінні того, що змушує економіку згортатися і на досвіді, набутому людством у процесі свого розвитку. Досвід може підказати, що потрібно робити. Але знову ж таки, не потрібно очікувати від нього, що він скаже, як це робити. Досвід здатний лише підказати, як не потрібно робити. А вихід із ситуації, що склалася в суспільстві, доведеться шукати самостійно в реальному часі.
Як аргумент цілком нормальних в Україні розмірів податків в інформаційному полі весь час наводять аналогічні розміри податків в інших державах. Методологічно неправильно порівнювати лише розміри, це непрофесійно. Ті, хто так чинить, або невігласи, або свідомо вводять людей в оману. Це скеровує увагу суспільства в хибному напрямку. Адже система оподаткування не складається лише з розмірів податків. Не менш важливими є принципи адміністрування податків, визначення бази оподаткування, порядку сплати й т. д. Їх же ніхто не порівнює і навіть не бере до уваги. Окрім того, в українську податково-пенсійну систему, як ми уже з’ясували, заполонила підміна понять — не розрізнення податків і внесків. Тому порівнювати можна лише перерозподіл праці. Адже у розвинених країнах громадяни мають свої, доволі специфічні взаємини з податковими службами, які передбачають повернення надміру сплачених податків і підтримку в разі збитковості, чого немає в Україні. А пільги та субсидії мають соціальне підґрунтя, а не економічне.
Наведений нижче приклад перерозподілу праці покаже в цифрах, яке податкове навантаження на працю ми маємо сьогодні в Україні. Я вирішив не порівнювати його з якоюсь конкретною країною, а аналізувати порівняно з науковими підходами до розміру оподаткування, які в різних інтерпретаціях застосовують економічно розвинені країни. Методологія була запропонована моїм товаришем економістом Володимиром Щербиною. До уваги беруться лише три основних податки: податок на додану вартість (ПДВ), єдиний соціальний внесок, а насправді податок (ЄСВ), та податок з доходів фізичних осіб (ПДФО). Інші податки, акцизи тощо в цьому прикладі залишаються «за кадром». Хоча ця модель сама собою є значно біднішою від реального стану речей, все ж вона добре показує одну з проблем, яку ми маємо в українській економіці.
Підприємство є платником ПДВ і податку на прибуток на загальних засадах. Займається збиранням лікарських рослин, що ростуть в природних умовах. В цьому випадку всі його виробничі затрати складаються із зарплати працівників.
Кожен працівник отримує зарплату 500 грн/день. Але роботодавець йому тих 500 грн в день не виплатить, поки не заплатить всі податки (зобов’язання), які із зарплатнею пов’язані. Шукаємо суму, яку роботодавець повинен закласти в ціну товару чи послуг, щоб продавши їх, виплатити працівникові 500 грн.
1) ПДФО — 18% Це 109,75 грн. (500/0,82 = 609,75 в нарахування; після сплати ПДФО — на руки 500 грн).
2) На тих 609, 75 грн нарахованих коштів він мусить додати ще 22% ЄСВ.
Це становить 134,15 грн.
Разом: 500 + 109,75 + 134,15 = = 743,90 грн.
3) А тепер на ці кошти він змушений нарахувати 20% ПДВ. Зверніть увагу, податком на додану вартість оподатковуються два попередні податки! 743,90 × 0,2 = 148,78 грн.
Всього вартість праці з податками в ціні товару: 743,90 + 148,78 = 892,68 грн, зокрема податків 392,68 грн.
4) Отримавши свої 500 грн зарплати і купуючи на них товари та послуги, працівник одночасно заплатить ПДВ з тієї суми в розмірі 1/6, тобто — 83,33 грн.
5) Податкове навантаження на працю становитиме 392,68 + 83,33 = = 476,01 грн.
А, як чистого залишку праці (заробітку нетто) є 500 – 83,33 =416,67 грн.
6) Співвідношення податків до заробітку-нетто становитиме:
476,01 /416,67 = 114,24%.
Як би не старався працівник і скільки б не був готовий заплатити йому роботодавець — співвідношення між сумами податків і чистого заробітку не змінюється до певного рівня, який є практично не досяжний для 99% працівників.
Розвиток економіки як явища забезпечується тим феноменом, що людина своєю ефективною працею може створити матеріальних благ значно більше, ніж їй потрібно для забезпечення свого нормального життя. Різницю між створеним і спожитим люди в здоровому глузді капіталізують, чи то шляхом інвестування в щось, що дає прибуток, чи то шляхом накопичення на ту ж старість, чи, не дай Боже, якусь недугу. З наведеного прикладу видно, що сума податків на 14,24% переважає чистий заробіток. Капіталізувати і накопичувати нічого! Тут аби вижити. Тих 14,24% перекривають пільги, субсидії, ухиляння від сплати податків, зарплата в конвертах, зовнішні запозичення, заробітчанство. І що з цього переліку є корисним для кожної людини зокрема й економіки та суспільної етики загалом? Влада держави тримає людей або на короткому економічному повідку, або вони потрапляють в правову пастку, ухиляючись від сплати податків. Так створюється той людський ресурс, яким живиться корупція. Майже кожного роботодавця чи працівника можна звинуватити і притягнути до відповідальності. Таке ставлення державної влади до громадян можна без перебільшення назвати економічною формою рабства. І тоді нічого дивуватися, що люди всіма способами намагаються втекти з цієї держави, вони не вважають її своєю, вона їх гнобить, вони розуміють, що рано чи пізно трапиться ситуація, коли вони сам на сам опиняться або в злиднях, або під слідством. До того ж в будь-якому разі постійно існує дилема: або матеріальний достаток, або чисте сумління. Це квінтесенція всіх українських проблем і в усьому.
Якщо уявно повернутися до історичного поселення, обнесеного частоколом, в час, коли ще не було грошей і люди не відали про перерозподіл праці через різні державні «общаки», то стає ще очевиднішим абсурд такого податкового навантаження на працю, яке сьогодні є в Україні. Хто би в тому поселенні мав доплачувати 14,24% кожному працівнику? Це те, про що я попереджав, — грошова форма сплати податків вихолостила їхню суть через те, що самі гроші значною мірою втратили свою суть мірила вартості. Це дозволяє маніпулювати не лише поняттями, а й людськими долями. Що більше, таке оподаткування кидає виклик самому феномену, на якому будується економіка — людина ніби не може створити матеріальних благ стільки, скільки їй потрібно для гідного життя. А це вже, даруйте, якесь заперечення очевидного і природного.
А тим часом людство уже давно відкрило для себе закони природи, які дають відповіді, скільки податків можна вилучати у людини так, щоб її бажання трудитися не згасало і вона мала що капіталізувати, водночас щоб різні бюджети та фонди були максимально наповнені потрібною для забезпечення спільного блага мірою. Дослідило ці закони, перевірило їх на практиці і застосовує у своїх податкових системах. Я не відкрию жодної Америки, коли згадаю криву Артура Лаффера, яка відображає залежність доходів бюджету від сумарного розміру податків. Про неї обов’язково знають всі студенти економічних факультетів, не кажучи вже про кандидатів і докторів економічних наук, яких в Україні тисячі. Складається якась дивна ситуація: вчені економісти є, а росту економіки не те, що немає, вона постійно згортається. Щось не так з їхньою вченістю, чи в країні пороблено злими силами? Чому ми ніяк не приходимо до ефекту Лаффера, коли податки знижуюся до оптимального рівня і тим самим забезпечується наповнення бюджету? Чому 30 років вся країна займається економічним садомазохізмом? Чесно, я не знаю відповіді на це питання. Маю лише припущення. Відповіді, мабуть, будуть, коли почнемо наводити лад в українській економіці. Одним із моїх припущень є те, що вчені економісти не розуміють, що базою оподаткування в кривій Лаффера є праця людини. Не розуміють, бо не знають природи податку. Іншим — злі сили розуміють, що, звільнивши працю людини від податкового тиску, вони тим самим звільняють саму людину з економічного рабства. Цю людину уже не можна буде шантажувати, залякувати, ошукувати, що доведеться самим шукати якусь суспільно корисну роботу, за яку їм погодяться платити інші. Ще іншим — наповнення зведеного бюджету держави зробить Україну сувереном і міцним суб’єктом на міжнародній арені, чого ой як не хочуть і бояться наші вороги всіх мастей.
То яким є той оптимальний рівень податкового навантаження на працю? Той же Лаффер вказав на 25-32% і отримав за це світове визнання у вигляді Нобелівської премії. Всі без винятку уряди в Україні доводять, що може бути і 114%, а то і більше, і отримують розруху в державі. Висновки Артура Лаффера добре корелюються із законом Вільфредо Парето про оптимум (20% праці забезпечують 80% результату, але решта 20% результату вимагають 80% зусиль). Середньо зважене цього рівняння буде 32%. Отже, очевидно, що податкове навантаження на працю не повинне перевищувати 33%, тобто 1/3. Виходячи з цього і повинна будуватися вся податково-пенсійна система.
У воєнний час різко зростають потреби бюджету, пов’язані з веденням бойових дій і погіршуються економічні умови. Є виправданим на цей період тимчасово підняти податки приблизно на 50%, але навантаження на працю не повинно перевищувати 49%. Паралельно з тим, щоб компенсувати збільшення податкового навантаження і ніби «деформувати» криву Лаффера, потрібно відмовитися від максимальної кількості бюрократичних процедур, та є логічним запровадити режим суворої економії бюджетних коштів. Що з цього було зроблено з початком АТО і повномасштабного вторгнення, нехай кожен з читачів вирішує сам.