Економіка як явище суспільних процесів. Тільки здорове суспільство здатне творити ефективну економіку

Це твердження виражає сплав морально-етичних ознак, що належать до духовної (метафізичної) сфери з матеріальним світом, в якому відбуваються економічні процеси. Шлях до економічного зростання лежить через налагодження такої суспільної взаємодії, що є притаманною даному суспільству. Закономірно повстає питання: а який суспільний устрій притаманний українцям. Історики дають багато свідчень, які часто є суперечливими. Та й іти вперед з головою, повернутою назад, буде неправильно. Тому потрібно шукати не прямі історичні відображення чи аналогії, а засади, які ці історичні процеси спонукали. Відповідь на питання: як таку взаємодію налагодити, теж є відомою — потрібно повернутися до тих засад, з яких це суспільство народилося. Ще в 1891 році Папа Лев ХІІІ в Енцикліці Rerum Novarum (Нові речі) писав: «Це і є солідна засада, щоб реформувати якесь суспільство від занепаду, є конечним перенести в його життя засади, на яких воно зродилось. Досконалість будь-якого суспільства полягає у виробленні зусиль прямувати його до мети таким способом, що рушійним принципом рухів і суспільної діяльності був той самий, з якого спільнота народилась».        

Не вперше посилаюсь на цю енцикліку і, ймовірно, у тих, хто ще з нею не знайомий, закономірно виникає питання: а про що вона? Дехто може думати — я ж православний, що мені до Папи? Так от, ця праця не має релігійного спрямування, вона радше є дбайливим суспільствознавством і політекономією, тому користати з неї може навіть не християнин. У ній розглядаються суспільні взаємовідносини, те, про що всі балакають при кожній зручній нагоді, але чого більшість лінуються навчатися, особливо ті, хто має для цього обов’язок. Ті, хто говорять з різних високих трибун про побудову суспільства, громад, реформи й економіку, спираючись на власну геніальність чи соціалістичні догми. Я спонукаю читачів відійти від ситуативного підходу розуміння економіки та розглянути економічні процеси як цілісні і ціннісні основи побудови суспільства. Такий підхід слід називати диспозиційним. Він спирається на природність і наукові дослідження, націлені на пошук істини, і саме з їхніх витоків пропонується розв’язання проблем в соціумі. Ситуативний же підхід є надзвичайно відносним і скоріше веде до ентропії, піднімає градус невдоволення в суспільстві, але не спроможний запропонувати обґрунтовані вирішення проблем. Одною з ознак ентропії є мінливість стану в силу великої кількості можливих конфігурацій.   

Часто в своїх висловлюваннях я застосовую термін, який поєднує в собі два поняття: суспільство й економіку. Вважаю їх неподільними, оскільки одне явище не може існувати без іншого. Суспільство, щоб виникнути й існувати, потребує економічної взаємодії. Завдяки цьому утворюються суспільні зв’язки. І не буває економіки там, денемає людини і суспільства. Якщо розглядати основи економіки саме як суспільні процеси, то стає очевидним, що взаємодія суспільних інститутів базується на обміні результатами праці. Хочу пригадати, що інститутами називають природні феномени, а інституціями — ті, що створені за задумом людей. До суспільних інститутів належать: особа, сім’я, родина, громада на засадах самоорганізації. І два інститути зв’язків між ними: праця і приватна власність.

Обмін результатами праці полягає в тому, що люди продають свою працю, або реалізовують її в своїй справі. За отриману винагороду набувають потрібні їм товари чи послуги. Це вимагає щонайменше взаємодії між людьми, а по мірі ускладнення цих процесів — їхнього впорядкування, структуризації. Але є важлива умова: впорядкування і структуризація не повинні перешкоджати свободі та самоорганізації, а також порушувати принцип субсидіарності! На виконанні цих умов і спотикається все українське реформаторство, бо воно є ситуативним і не зважає на такі «дрібниці», виконання яких саме й забезпечує задовільний результат в організації суспільно-економічних відносин. Задовільно-достатній, але не вичерпно досконалий. Вичерпної відповіді на перманентні процеси і не може бути. В цьому величезний потенціал людських спільнот, що забезпечує їм цивілізаційний поступ завдяки реалізації принципу антропності, закладений в світобудову. І все ж: починається економіка з праці, яка одночасно є і мірилом вартостей. А от до якого якісного стану суспільство приходить, вже залежить від рівня розуміння в цих суспільствах згаданих вище принципів, за якими економічні процеси відбуваються. Потрібно також застановитися на трактуванні понять тими, що беруться за розвиток економіки в Україні. 

Акцентую увагу на кількох, базових суспільно-економічних питаннях, що є особливо важливими для розуміння закономірностей економічних процесів, які хронічно, наполегливо і регулярно не беруться до уваги в Україні: 

1. Надання пріоритетного значення інститутам особи, сім’ї, родини, громади, праці та приватної власності. 

2. Розмежування функцій суспільства і держави, а точніше визначення суспільством вичерпного переліку функцій, делегованих державі. 

3. Вивчення та застосування засад дбайливого, а не фейкового суспільствознавства та політекономії, що на практиці означає відмову від соціалістичного, ліберального і монетарного світоглядів.

4. Дотримування збалансованого функціонування в суспільстві всіх чотирьох засад, на яких базується соціум: гідність, солідарність, субсидіарність і спільне благо, пам’ятаючи, що значна перевага на користь одного чи двох принципів ставить під загрозу успішність і добробут.   

5.Необхідність розглядати в економічних процесах максимально повний цикл відтворення. 

У сучасному світі словом «економіка» позначають процеси з обміну товарами, послугами, фінансовими, інформацією. Це поняття включає в себе і капіталізацію, що є дотичною до права власності, а також державну податкову і митну системи з важелями заохочення і стримування, фінансову та монетарну функції держави. Їх всіх об’єднує те, що вони разом із системою соціального забезпечення так чи інакше беруть участь в перерозподілі праці, яка є джерелом утворення вартості всіх речей, доданої вартості та прибутку. Правильне налаштування перерозподілу праці в державі є запорукою добробуту її громадян. 

Лише здорове суспільство, в якому діє принцип людиноцентричності, здатне творити нормальну економіку. Усі компоненти, з яких складається економічний процес, стають нікчемними, якщо взаємодія суспільних інститутів налаштована неправильно. Хибною є думка, що економіку творить держава. Політична влада й уряд здатні лише або сприяти їй, або стримувати економіку держави. Бездарне керівництво може навіть довести економіку до колапсу, але зупинити її цілковито воно не здатне, бо виникає економічний процес завдяки самоорганізації, а не волі політика чи чиновника. Безумовно, я кажу тут про колапс державних інституцій і, безумовно, він негативно відіб’ється на суспільних інститутах, але первинність цих інститутів над інституціями всякий раз буде відновлювати економіку. Постійнезменшення популяції українців в Україні впродовж всіх років суверенності є найвиразнішим показником згортання економіки. А звідси і висновки про політичну владу й уряди — нікчемні.

Як подолати системну кризу, що охопила всі без виключення сфери економіки? Немає іншого шляху як знайти, зрозуміти і виправити причини такого стану речей. Всяку теорію, за допомогою якої пояснюються проблеми, потрібно піддавати перевірці на глибинність з метою визначити, чи маємо ми справу з причиною, чи це є лише наслідок. Боротьба з наслідками буде безконечною і майже безрезультатною, а може бути навіть шкідливою і вже точно спричинить багато розчарувань. У такий спосіб обов’язково будуть знайдені первинні причини системної кризи і задача буде зведена до політичної волі для ухвалення правильних рішень. Індикатором істинності зроблених реформ має бути відгук економіки стійким кількаразовим зростанням по всіх напрямках. 

Цими нескладними міркуваннями я не претендую на володіння монополію у вирішенні проблем. Вини так чи інакше приводять нас до ситуації, коли та сама дія буде виступати залежно від чинників або причиною, або наслідком. І справді, якщо відмовитись від поверхневого розгляду проблем, то більшість ситуацій є саме такими. Утворюється замкнуте причинно-наслідкове коло зі зворотними зв’язками і долати ці виклики можна тільки силою внутрішніх переконань, заснованих на диспозиційному підході. Переконання — це близнюк свідомості, і лише повне усвідомлення проблеми дозволяє визначати її рівні, чи, іншими словами, її глибину і багатогранність. 

Цей принцип добре відомий в точних науках, а Альберт Айнштайн звів його до стислого виразу: «Проблеми не можуть бути вирішені на тому рівні розуміння, на якому вони виникли». Застосувавши цей підхід до проблем в економіці, ми наштовхуємося на потребу зміни суспільної парадигми, тобто шлях вирішення проблем економіки лежить через зміну усталених понять, визначень, засад взаємодії суспільних інститутів. Копирсання в економічних показниках, не розглядаючи сутності економічних процесів, це і є не що інше, як боротьба з наслідками. До того ще й навмання, бо намагання скористатися узагальненим досвідом без зміни рівня розуміння проблему не розв’яже, а скоріше за все затягне цей вузол ще тугіше і дискредитує саму потребу змін. Саме такі дії зробили економічну кризу в Україні системною. 

Такі чесноти як гідність, етика, свідомість, довіра, відповідальність, зрештою, суспільна мораль не можуть вироблятися, існувати і відбуватися поза межами здорового суспільства і без правильно налагодженої взаємодії суспільних інститутів. Якщо ця взаємодія зіштовхнута з природного шляху розвитку, то згадані вище чесноти не є тим, що виражають ці терміни. Вони наповнюються зовсім іншим змістом, і для означення суті цього змісту потрібно або вигадувати інші слова, або до існуючих додавати приставку «квазі», але аж ніяк не займатися підміною понять. 

Досі в тематиці розвитку економіки України домінує стереотип, що інвестиції — це чи не найголовніша запорука для виходу з кризи. Терміном «інвестиції» не жонглює хібащо дуже лінивий. Насправді притік чи відплив інвестицій — це насамперед індикатор стану функціонування праці в державі. Скільки би ви не вкладали в плавильний котел виробництва чи економікив цілому інвестицій, при такому неправильному функціонуванню інститутупраці, як ми маємо в Україні впродовж всіх 30 років суверенності, капітал розпиляється податками, марнотратствомі неефективністю майже без користі для росту економіки. І це тому, як вчать Енцикліки церкви, що праця має значну перевагу над капіталом як через свою природу — це єдиний, Богом даний людині приватний ресурс, чи первинності — всякий капітал походить з праці, праця є його творцем. Так і тому, що зроблені дослідження в 20-х роках минулого століття професором економіки Чиказького університету Полем Дугласом і представником Мічиганського технологічного інституту Робертом Солоу, які працювали над розробкою статистичного показника, що характеризує функцію виробництва, показали, що найважливішим фактором виробництва є праця. Інший видатний американський економіст Поль Самуельсон в своєму підручнику з економіки пише: «У виробництві, звичайно, необхідні як праця, так і капітал: відкиньте весь капітал, або навпаки, ліквідуйте всю працю, і продукція в цілому виявиться незначною. Водночас 1% збільшення затрат праці (тут також має місце поняття ефективності праці), як виявили Дуглас і Солоу, розширить випуск продукції втричі більше, ніж 1% приросту капіталу».       

Економіка, як і культура в цілому, мають національні ознаки. Не існує безнаціональних культур. Лише після твердої їхньої постави на національному рівні можна говорити про участь в глобалізаційних процесах. І дбати тут потрібно не стільки про те, як стати економічно міцними, чи хоча би економічно стабільними, а про те, як використати для цього свою національну автентичність. 

Саме за таких обставин шанси економічного успіху максимально зростають. Не займаючись виправленням, чи сказати ширше — налагодженням, притаманних українському буттю суспільних зв’язків, що реалізуються через інститути праці та приватної власності, годі сподіватися на хоч на якийсь розвиток економіки.