Якою буде старість? Про пенсії в Україні

Мабуть, це чи не найболючіше питання для кожного українця. Воно стає справді болючим, коли сил працювати вже немає і людина прямо зіштовхується з потребою жити за рахунок? Тут я поставив знак питання. Цей знак питання для більшості українців, які вірили в те, що державна влада спроможна забезпечити всім гідну старість, перетворюється в питання виживання. Хто ж та меншість? Це чиновники і державні службовці, в лояльності яких влада є зацікавлена. Солідарна система пенсійного забезпечення, яка продовжує діяти сьогодні в Україні з радянської доби, не мала б передбачати різницю в розмірах пенсій в кілька десятків разів, оскільки соціалізм декларував рівність, ну хоча би якусь відносну. Але хіба рука чиновника себе обділить? Але це далеко не найбільша проблема, яку спричиняє ця система. За своєю суттю, солідарна система пенсійного забезпечення є нічим іншим як гігантською фінансовою пірамідою, що діє за принципом: хто не дожив, тому пенсії не потрібно. Ось і виходить, що владі невигідно турбуватися ні про здоров’я громадян літнього віку, ні про екологію, ні про середній вік життя, лише щоб побільше було платників у пенсійний фонд. Така система є однією з опор соціалістичної ідеї, яка продовжує панувати в Україні. Це саме той общак, про який я вже згадував в попередніх статтях і в яких за цей сленг уже вибачався. Але знову його використовую, бо він влучно передає суть чинної пенсійної системи. Влада батогом намагається заганяти в цю систему всіх, хто працює, водночас не дає жодних конкретних гарантій ні щодо розміру пенсії, ні щодо того, що в разі передчасної смерті твої внески можуть бути успадковані твоєю родиною. Із таким підходом людина стає заручником цієї системи, чиновникам нескладно нею маніпулювати через непрозорість, неприродність алгоритмів розподілу сплачених коштів, зрештою несправедливість. Дійшло до абсурду, коли на утримання полоненого ворога владою витрачається в рази більше коштів, ніж становить мінімальна пенсія. Окрім того, кожне наступне покоління змушене починати «з чистого листа» і в кожному наступному поколінні все менше є охочих бути учасником цієї фінансової піраміди. Тож якщо у влади не вистачає розуму і волі на справжню пенсійну реформу, то суспільство демонтує чинну шляхом саботажу. От тільки такий шлях може бути колапсом, якщо не держави, то економіки точно. І те, що пенсіонери залишаться наодинці зі своїми правами на пенсію з одного боку і зобов’язаннями державної влади її виплачувати з іншого, але без засобів для життя, в цьому можна найменше сумніватися. 

А тепер дещо конкретніше про патологію цієї системи. Кожний працівник зобов’язаний сплачувати єдиний соціальний внесок (ЄСВ) в державний соціальний, читай пенсійний, фонд. До 2016 року це було приблизно 38% від заробітку з 2016 року є 22%. Зважаючи, що для виходу на пенсію людина працює, скажімо, 35 років, можна вважати, що в середньому в покоління, якому зараз 40-50 років вилучається, приблизно 1/3 заробітку у цей фонд у вигляді внеску всі 35 років. Насправді цей фонд не фонд, і внесок не внесок. Не існує ніякого фонду в класичному розумінні цього терміну. Існують рахунки в державному казначействі, куди потрапляють так звані внески і ці кошти тут же проїдаються, при чому тих коштів на рахунках хронічно не вистачає. Дефіцит пенсійного фонду в 2021 році складав приблизно 1/4 від потреби. Тобто про фонд, де проходить капіталізація коштів пенсіонерів, навіть не може йтися. Цей так званий фонд насправді є чорною дірою, куди зникають гроші майбутніх пенсіонерів. І внески не є внесками, а податками, бо особа, від якої ці «внески» забираються руками роботодавців, тобто вони «вносяться» не добровільно, а в примусовому порядку, що разом з втратою після «внесення» права власності на них, аж ніяк не відповідає поняттю «внесок», ознаками якого є збереження права власності і добровільність сплати. Ось такий в Україні насправді має вигляд «турбота» влади про пенсіонерів, що супроводжується підміною понять.      

Чому в рубриці економіка я торкаюся проблем пенсійного забезпечення? Усе закономірно. Не існує в природі іншого джерела сплати податків і внесків, ніж реалізована праця. Підозрюю, що в декого може виникнути заперечення і вони проявлять готовність згадати про доходи від акцій, дивіденди, ренту, фондові ринки і ще казна-що. Так от, форми реалізації праці можуть дійсно бути різні, але суть цього явища завжди залишається незмінною —без праці людини додана вартість не утворюється. Це один із природних законів економіки, який, щоправда, не завжди є очевидним. І якщо нам необхідно подбати про гідну старість, то потрібно спочатку подбати про можливість капіталізації частини неспожитих результатів праці. Все це є економічними питаннями, які потрібно вирішувати в комплексі. Іншими словами, пенсійна система є органічно вживлена в тіло економіки і розглядати пенсійну систему в відриві від економіки і навпаки є непрофесійно. 

Будь-яка складна динамічна система, зокрема пенсійна, не існує без мети. Очевидно, що метою пенсійної системи має бути саме забезпечення гідної старості. Тим часом цю єдино правильну мету підміняють її задачами: «Подолання дефіциту бюджету ПФ, залучення довгострокових ресурсів від населення для реалізації державних проектів, розвиток ринків капіталу тощо. Дехто з «наближених» вже будує бізнес-плани на майбутніх пенсійних активах Накопичувального фонду, розробляє інвестиційні інструменти і т. д.». Як ви здогадалися в цій цитаті з «УП» йдеться не лише про підміну мети засобами, а і про потуги влади перейти на накопичувальну пенсійну систему, не згорнувши чинну солідарну. 

Закономірно, що далі балачок про перехід справа не просунулася. Ця закономірність витікає з природи економічних явищ, а саме з відсутності джерела фінансування цих урядових «проектів». Поки суспільно-економічні відносини не налаштовані правильно, а як має бути правильно уже обґрунтовувалося в попередніх моїх статтях, це джерело, як економічне явище під узагальненою назвою ефективність, не утворюється в суспільстві. Відповідно його не може бути і в держави, бо як казала М. Тетчер: «Держава не має своїх грошей. Вона має гроші платників податків». У мене є деякі друзі, яким у ситуації такої розмови кортить згадати про Об’єднані Арабські Емірати, про те, як там держава утримує своїх громадян. Так от, в них немає нашої Конституції, в них є зрощена власність держави з власністю шейхів і їм в силу їхньої ментальності, релігії тощо вдалося зробити цю систему ефективною. Нам з нашими шейхами нашу пенсійну систему, на жаль, поки що ні.

Майже всі «експерти» в Україні бачать проблематику пенсійного забезпечення поверхово, наприклад як: «незбалансованість Пенсійного фонду через зменшення співвідношення кількості працюючих до пенсіонерів»;  або «несправедливість системи, яка передбачає «зрівнялівку» та привілеї для працівників певних професій та посад» (в самій цій фразі закладене протиріччя); або «незацікавленість роботодавців та працівників у сплаті до Пенсійного фонду» і т. д. Я взяв ці перли з реального документу, який подавався свого часу на розгляд уряду. Так в ньому окреслювалася пенсійна проблематика. Навіть важко собі уявити якими безглуздими можуть бути висновки з такої постановки питання.

Було би нечесно з мого боку обмежитися лише критикою наявного стану речей. Потрібно глянути як у минуле, так і запропонувати читачам погляд, яким би мало бути майбутнє. Сторінки газети не є тим місцем, де можна би було широко подати пропозиції з розрахунками розміру пенсій, коефіцієнтів заміщення, можливими касовими розривами в бюджеті пенсійного фонду і держави, балансом імплікованого боргу при згортанні чинної солідарної пенсійної системи і переваги від запровадження накопичувальної. Але все ж реперні точки потрібно намітити, щоб могти розпізнавати, в якому напрямку має рухатися цей наш корабель, а в якому рухається. Почати потрібно з відповідей на питання, хто ми є або яка наша історія і традиції в стосунку до старості? Тоді, які принципи і засади ми декларуємо і куди ми хочемо прийти, чи якими ми хочемо бути в стосунку до старості? На жаль, Україна не має іншого досвіду соціального забезпечення окрім соціалістичного, але має древню глибоку традицію поваги і пошани старості. Звідси і випливає мета гідної старості. Традиції роблять це розуміння чітким і правильним, воно є відправною точкою для зміни пенсійної системи, і вочевидь для реформи економіки в цілому.

Щодо наявної солідарної пенсійної системи я використав термін «згорнути», а не «ліквідувати». Це слід розуміти так, що термін «ліквідувати» передбачає одномоментне припинення діяльності державного пенсійного фонду. Але як в цьому випадку бути з тими пенсіонерами, які все своє трудове життя платили так звані внески у цей фонд? Очевидно вони повинні пожиттєво отримувати свою пенсію і то на тих умовах, які декларує ця пенсійна система, рівності і справедливості, тобто мінімальні пенсії повинні бути підняті до рівня мінімальної заробітної плати, максимальні, які сьогодні в десятки разів перевищують мінімальні — диференційно знижені до рівня, що не перевищує, скажімо, подвійної мінімальної заробітної плати. Саме такий сенс вкладений в термін «згортання» солідарної пенсійної системи. При згортанні цієї системи одномоментно має бути припинено утворення нового солідарного пенсійного стажу і сплата ЄСВ як рудименту пенсійної системи, що згортається.   

В Україні напрацьоване і діє досить непогане законодавство недержавного пенсійного забезпечення. Але користь з нього невеликій кількості українців в силу уже згаданої вище проблеми — відсутності  джерела фінансування. Скасування ЄСВ і нормалізація податкової системи розв’язують цю проблему і відкривають двері для переходу на накопичувальний принцип пенсійного забезпечення. Його дію нескладно розширити і поєднати, скажімо, з медичним страхуванням, страхуванням від втрати працездатності, страхуванням життя. Це створило би хорошу платформу для соціального захисту громадян. Звичайно, вона має базуватися на принципі добровільності. Але ця добровільність повинна добре стимулюватися, наприклад, отриманням номера соціального страхування, без якого складно отримати роботу, кредит в банку, медичне обслуговування. Назвемо цей рівень базовим, чи першим. Його розмір міг би бути фіксований або залежати від розміру мінімальної чи реальної зарплати. У чому ж тоді полягає добровільність і чим вона відрізняється від сьогоднішнього заганяння батогом в державний пенсійний фонд? Найперше тим, що особа не втрачає права власності на внесені до фонду внески, вони можуть бути успадковані за загальними правилами успадкування. У виборі соціального пакета і самого фонду. Їх уже в Україні є більше десятка. Тепер це вже дійсно внески, капіталізована частина праці, на яку нараховуються дивіденди — припиняється підміна понять. Форма сплати внесків може бути будь-яка, як кому зручно. Людина може навіть звернутися заявою до свого роботодавця з проханням, щоб при виплаті заробітної плати бухгалтерія певну суму перераховувала на її особовий рахунок у вибраному нею пенсійному фонді. Це в корені відрізняється від того, як сьогодні роботодавець без відома і згоди свого працівника вилучає від нього частину його заробітку. Має право на існування і другий рівень, стимулом до якого і розмір якого, умови якого залежать лише від бажання особи. Не всі звичайно цією можливістю скористаються. Хтось вирішить у щось інвестувати, хтось вкладе вільні кошти в родину, дітей, які попіклуються на старість років, хтось куплятиме золото і ховатиме його на горищі. Це воля кожного, але щоб була можливість, потрібно, щоб працювала економіка й утворювалося джерело фінансування цієї волі. Коли ми говоримо про пенсійне забезпечення, то слід пам’ятати що це «довгі гроші». Часом виникає запитання, а чому не банківський депозит з вищими відсотками? Річ у тім, що хоча банки і пенсійні фонди в цьому випадку є досить подібними фінансовими установами, діють вона на підставі різного законодавства. ЗУ про банки і банківську діяльність передбачає процедуру банкрутства банків, а ЗУ про не державне пенсійне страхування — ні.

Обов’язково має бути ще один рівень. Назвемо його умовно нульовим. Це рівень соціальних пенсій для людей, життя яких з різних причин не було дуже вдалим. Розмір цих пенсій повинен дорівнювати прожитковому мінімуму. Форму отримання пенсії людина нехай обирає сама. Вона може виплачуватися коштами або проживанням в будинку для літніх. Але той, хто клопочеться про таку пенсію повинен бути свідомий, що в цьому випадку держава запускає свої руки в всі його кишені і перевіряє всю його майнову історію. Щоб не було так, як іноді трапляється зараз: людина живе у великому домі, в Середземному морі плаває яхта, а комунальні послуги оплачуються шляхом субсидій. До цієї ж категорії соціальних пенсій слід віднести й інші пенсії, які звичайно призначаються на своїх, певних специфічних умовах. Це пенсії по інвалідності, які не підпадають під страхові випадки. Пенсії за важкі чи небезпечні умови праці, чи діяльності пов’язані з державною безпекою, виконанням спеціальних завдань, захистом довкілля. Їх часто називають доплатами, але якщо вони супроводжуються припиненням трудової діяльності з тих чи інших причин, то це пенсії. Спецпенсії — за особливі заслуги перед державою. Однозначно, що організація і супроводження таких пенсій залишиться за державним пенсійним фондом. Джерелом їхніх виплат є і буде дотація з державного бюджету.  

Якби це була не стаття для газети, а програма пенсійної реформи, то обов’язково була би представлена порівняльна таблиця чинної і пенсійної системи і тієї, яка би мала бути. Я хочу виділити з цих порівнянь лише кільки найбільш важливих, на мій погляд:

• Непросте питання пенсійного віку при солідарній системі не мало шансів бути вирішено справедливо. Бо кожна людина має свою фізіологію і відповідні до неї потреби. Накопичувальна система знімає це питання з порядку денного.

• При накопичувальній системі коефіцієнт заміщення справа індивідуальна. (Цей коефіцієнт при солідарнійсистемі визначає розмір пенсії залеж-но від розміру зарплат та внесків в ПФ).

• Накопичені кошти «працюють» на користь власника, пенсіонера. При солідарній системі сплачені в пенсійний фонд кошти проїдаються іншими. 

Сьогодні Україна й українці виживають завдяки допомозі інших держав з ефективними економіками. Шлях України до такої економіки має починатися з податкової реформи, в якій найбільшим викликом є трансформація свідомості громадян і зміна принципу пенсійного забезпечення.