Недоказана казка про хана

 — Чого тремтиш? От тільки не притворяйся мені! Я на очі не добачаю, але серцем чую ще добре — боїшся чогось? Кажи: як зобидив хто з тих бусурман соснівських, то ми його зараз баранам віддамо — хай ізідять. Правдиво кажу тобі: ізідять і матері, що такого бусурмана виродила, принесуть на рогах штани всцяні. 

Дядько Микола пасе з нами овець. Дивний він: всі люди по селах корів тримають, хіба, як хто старенький, то заводить козу, а дядько з вівцями бавиться. Не по-нашому то якось. Але, може, йому так добре? 

Дядька Миколу по-вуличному кличуть Узбеком. Ніби і наш чоловік: високий, ще доволі статний, як на свої роки. Завжди зі щирою усмішкою поміж зморшками, з такою ж, як у всіх дядьків, неголеною щетиною на обличчі, в такому ж, як у всіх, картузі, насунутому на очі. А очі… Ну, хіба бувають в узбеків сині очі? 

— То чого боїшся, кажи?! — дядько розстеляє куфайку і сідає коло мене. — О! Синець на вилиці буде. На ось: приклади ложку, воно трохи стухне від зимного. Хто вдарив? Зараз віддамо його баранам, хай візьмуть на роги і побуцають бусурмана, поки не всциться. А, як всциться, то побуцають за те, що всцявся. 

Дядько дивиться в бік галявини, де хлопці грають в карти.

— То не мене, то я, дядьку, — кажу.

— Ого! — дивується. — А чого ж тремтиш?

— Петько Лєнку ображав. А я того не стерпіла. Розбила йому варґу до крові. Тепер він побіг бабі своїй жалітись.

— Фі-іють! — присвиснув дядько. — Оце так мамчин козак! Одну жінку образив, від іншої дістав мемелів, а третій побіг жалітись! Мої барани таких і буцати не схочуть, хіба Тузік вкусить. Треба йому кропиви-жижавки в штани напхати. Щоб знав!

Дядько вмощується зручніше, закладає одну ногу під другу. Дивиться в небо і усміхається сам до себе. Чимось він мені зараз нагадує козака Мамая з картинки в книжці. 

— А де твоя Лєнка? — питає.

— Побігла додому вмитись. Їй Петька на лице плюнув. Придурок!

— Ох! — зітхає дядько. — І як воно далі буде? Тяжко життя собі стелить хлопець. Ой, тяжко. Без батька росте, а ті ворони йому в рота заглядають, а в голову серуть, вже й на дівчат плювати почав. Так і до тюрми недалеко.

— Які ворони, дядьку?

— Пусте! Лишись того. Хочеш: казку розкажу? Ти любиш казки?

— Дуже!

— То от слухай! Жив собі колись давно хан. Все у нього було: палац великий на дванадцять покоїв, а навколо палацу поля, гори, море з одного боку. І кораблів у тому морі багато було, галерами називались. Плавали ті кораблі в далекі країни, привозили ханові багато золота,срібла, прянощів, шовки різні, зброю зі сталі дамаської, хутра дивних звірів, які в землях у нього не водились. А ще мав той хан військо велике і таку владу, що міг, кого захоче страчувати, або помилувати. Всі його боялись і слухались. Більше ніж півсвіту слухались хана — отакий він був сильний і страшний. І хотів мати ще більшу владу, більше земель і людей, щоб управляти ними.

І от одного дня покликав до себе хан візира свого і каже:

— Хочу піти війною на північ. Дійшла до мене звістка, що землі там багаті і люди заможні. Що мають вони багато золота, срібла. А самих людей там стільки, що, як вступлять у наше море, то воно вийде з берегів, розіллється аж по самі гори і випарується на сонці.

— О, мій могутній хане, хай Аллах примножить літа і багатства твої — мовив візир. — Іти на північ — небезпечно. Бо земля там і справді багата сріблом та золотом, і самі люди у шатах срібних ходять, а на головах поверх золотого волосся носять золоті тюрбани. Але править ними безстрашна володарка Роксолана.

— Дядьку Миколо! Роксолана не була правителькою, вона була простою дівчиною, яку орда полонила і до Криму погнала, щоб продати до Туреччини в неволю.

— Точно! — каже Лєнка, яка вже повернулась і тихо присіла поряд. — Ми в книжці читали про неї. Її продали до Стамбула за тридцять срібних.

— Ні, — поправляю я Лєнку. — За тридцять срібних продали Ісуса, щоб розіп’ясти. А Роксолану просто продали і в неї закохався султан.

— Щастить декому в житті, — зітхає Лєнка. — Навіть в неволі щастить.

— В неволі не щастить нікому, — заперечує дядько.

— А як же Роксолана? — дивуємося ми. — Сам султан її полюбив, а він і багатий, і владу має велику.

— А отак, — каже дядько. — Влада — це та сама неволя, тільки з другого боку. Золота клітка ніколи не стане для пташки небом, для звіра — лісом, а для людини щастям. 

Тут підходить до нас Петькова баба Нуська з ціпком. В неї за спиною ховається Петько, прикриває розбиту губу пальцями, весь перемазаний зеленкою, аж по шиї патьоки пішли. 

«Мабуть, добряче пекло, коли баба тобі писка заливала нею?» — хочу спитати я, але, від гріха подалі, і собі ховаюся за плечима дядька Миколи.

Баба Нуська, висока, худюща, з хижими очима під насунутою на чоло тем-но-сірою хусткою та гачкуватим носом над тонкими губами, кричить гаркавим голосом і розмахує руками. Вона одягнена в довгий і, заширокий на неї, сірий плащ з вистріпаними рукавами. Справді: схожа на ворону.

— Приб’ю! Замордую живцем! Байстрюки чортові! Взяли за моду порядних дітей бити! В міліцію піду! Заяву напишу, щоб вас в дітдом відправили! 

— Не каркай! — спокійно відказує їй дядько Микола. — А в міліції напиши, що ти порядна і чиста, як сльоза. Тільки самогонка в тебе каламутна.

— Не твоє діло! — огризається баба. — Подивись, що мені з дитини зробили!

— Та ти сама його на зелене пофарбувала. Не подобається — відмий і помалюй фукорцином, або синькою.

— Тьху! — плює баба під ноги дядькові. — Щоб тебе чорти забрали!

— Навзаєм, Нусько, — дивиться їй в очі дядько Микола. — Тільки, коли твій внук наплює на тебе, то не забудь спитати: в кого він такий бусурман виріс.

— Сам ти бусурман! Узбек чортів! 

Вона повертається і йде. За нею дріботить зашарілий Петько. Ми ще встигаємо помітити у вирізі светра його тонку шию з патьоками зеленки. Разом із червоним обличчям він мені чомусь схожий на пуп’янок великої квітки.

— Діточки-квіточки, — ніби чує дядько мої думки. — Ягідки потім будуть.

Ми трохи сидимо мовчки, наче перечікуємо, поки гірський вітер розвіє неприємний осад від появи баби Нуськи.

— Кажуть, що вона — відьма, — забобонно шепоче Лєнка. — Хоч би не зурочила нас.

— Вона не та відьма, — авторитетно говорить дядько Микола, — тож зурочити не може. Ця ворона може хіба в душу насрати. Але від цього є ліки, щоб ви знали.

— Які? — питаємось.

Дядько кладе перед нами полотняну торбинку:

— Ось. Це називається кубете. Пиріг такий, в нас його готують на великі свята. Ще отут є сир. А до нього маю хушаф — такий компот із сушини. 

— А у вас — це де? — питаю я, придивляючись до шматка високого, завиваного з боків пирога. 

І приміряюся вкусити його, і вже нашорошую вуха для історії про Узбеки-стан.

— В Криму, — несподівано говорить дядько. — У нас — це в Криму.

— Але ж, ви приїхали з тіткою Тама-рою з Узбекистану!

Дядько мовчить трохи, а тоді тихо говорить:

— Приїхали… Ви їжте, їжте, дівчата. Це смачно. Сьогодні у нас свято. Хидирлез називається.

— А це як? — питає Лєнка.

— У вас: це в кого? — запитую я.

— У киримли, — усміхається дядько Микола. — У кримських татар.

— То ви не узбек? — перепитує Лєнка.

— Я — киримли, — каже дядько. — Не питайте більше нічого. Не треба воно вам.

— Це так само, як УПА? — запитала я.

— Тихо! — шикнув на мене дядько Ми-кола.

Надворі стояв 1985-й рік. Ми знали, що в нашій країні, прикритій від світу червоними прапорами, існують речі, про які потрібно мовчати, і люди, яких не варто розпитувати. Бо червоні прапори — вони червоні не від сонця свободи, а від крові, про яку зараз, поки що, тимчасово, невідомо до коли, потрібно пам’ятати і мовчати. Щоб прапори вилиняли від справжнього сонця і вітру свободи. Щоб настав час змін.

— А казку докажете? — знову спитала я.

— Якось іншим разом, — пообіцяв дядько. — Зараз вечоріє, час додому.

Довго мені муляла та недорозказана казка про хана і Роксолану. Але, все ніяк наші з дядьком шляхи не перетинались. 

Я перечитала все, що було в бібліотеці про Роксолану, Крим, Кримське ханство, придбала в кіоску листівки з кримськими краєвидами і стала виховувати у собі Роксолану: загорталась у штору, на голові накручувала тюрбан із маминого шалика і мріяла про море, гори, виноградники і ханські палаци. І десь поміж отими мріями, час до часу виринало мені оте замовчане слово: киримли.

Виринало і курликало перелітними журавлями.

Я знову почула його пізніше, коли поховали тітку Тамару і дядько Микола впав у такий розпач, що нічого його не цікавило. Вівці мекали в хліві, сусіди з жалю кидали їм сіно через двері, а дядькові приносили їжу і впрошували з’їсти хоч трошки. 

А він сидів без руху на маленькому килимкові, простеленому на підлозі, і потрісканими, покусаними губами шепотів якісь молитви невідомою людям мовою. Забороняв вмикати світло, боявся, що воно йому очі випалить. 

— Не треба світла! Нема вже мені кого бачити, — казав.

Жінки хрестилися, просили дядька

встати, запалити грубку. Врешті, самі і запалювали, і квіти поливали. Скрушно хитали головами, годували кота і собаку.

А тоді приходила баба Хтодорчиха, сідала коло дядька, гладила його по голові, змащувала рани на губах обліпиховою олією і нахилившись до вуха шепотіла беззубим ротом:

— Бог всемогутній, Мусо! Хоч він і Аллах нехрещений, але він все бачить. Забрав Тамару, щоб не мучилась. Так, як вона тебе колись забрала з неволі. Бо вона — ангел. Бач: як росла їй та пухлина, вже в ній не вміщалась, боліло їй дуже, шкіра лопалась. І Аллах ваш прийшов до нашого Господа і попросив забрати Тамару. Тепер їй добре коло Бога. Але, не дуже. Бо мучиться, що ти тут страждаєш. Давай-но, поїж, голубе, бо околієш з голоду. І тоді ваш Аллах зобидиться на нашого Господа, що в його землі ти від голоду вмер.

Баба Хтодорчиха відкривала півлітровий слоїк з супом, брала ложку, дядько Микола, як мала дитина, слухняно розкривав рота і сьорбав той суп з бабиних рук.

Так вона його тоді і вибавила, аж поки не прийшов до тями. А далі вже люди за ним наглядали самі. Або й нас посилали до дядька їсти віднести, вівцям сіна всипати та грубку запалити.

На Святвечір я принесла йому кутю і вареники з грибами. Дядько засвітив світло і тоді я побачила її…

На божникові в кутку, біля ікон під рушниками лежала велика стара цеглина. Мабуть, з печі, бо з підпалиною на боці. На цеглині було витиснено: «1885».

— Що це? — спитала я дядька Миколу.

— Спадщина моя, — сказав він. — Привіз позаторік із Бахчисарая. Все, що дісталось мені від рідної хати.

І тоді він розповів мені. Про Крим, кримських татар, чорний травень сорок четвертого, товарні вагони, в яких померла половина народу. Про те, як довго довелося чекати на повернення додому. І про те, як нікуди було повертатись. Бо в їхніх домівках, в їхньої землі тепер були інші господарі.

Дядько розповідав, що він не Микола. То вже тут його назвали так. Він — Муса Хадкебаєв із Бахчисарая. 

— Спочатку не хотіли випускати з Узбекистану. Тамара моя — донька ворога народу, повстанця. А я — киримли. А потім Тамарі дали дозвіл, а я ще два роки жив в Узбекистані. Аж в самому ЦК в Москві дозволили мені до неї приїхати, бо Тамара скрізь листи писала, просила, молила. То я тобі скажу, що дозволили тільки тому, що в нас не один, а цілих два боги було: Аллах і Христос. То вони вдвох і добились того дозволу. 

За вікнами стояв світлий різдвяний вечір. Кружляв сніжок, повівав морозяний вітерець, десь далеко на хуторах вже колядували. А дядько розповідав. І від тих розповідей мені здавалось, що кружляють у його хаті тривожні журавлі.

Курли! Курли! Киримли.

Куди депортували? Навіщо? За що? Куди повертатись? Крим.

— Знаєш: тут мене спочатку Міськом назвати хотіли. Ні! Місько — то Міша. Міша — ні! Солдат Міша застрелив моїх маму і брата. В тому товарному вагоні, десь у казахському степу. Я мав тоді чотири роки. Батько на війні загинув. Ми самі в хаті зостались. І тут — вже й без хати. Мама збожеволіла в дорозі. Кричала дуже і брат, Мустафа, йому тоді дванадцять було, кричав. Він кричав до мами, щоб та не кричала. Просив так її. Благав і плакав, щоб мовчала, бо застрелять. Солдат Міша застрелив обох і наказав викинути. Поїзд їхав без зупинок. 

Курли! Курли! Куди?

— Я, коли повертався з Узбекистану, набрав цілу сумку матіоли. І так всю дорогу на кожній станції кидав по квітці. Для мами і Мустафи. Мене Тамара навчила, що матіола — то мамина квітка. І я вірю, що котрусь із них моя мама знайшла. І брат теж. 

Курли! Курли! Крим!

— А матіолу я і до Криму привіз. Знайшов наш дім. Я малим був, але запам’ятав з фотографії. В тітки моєї, Фатіми, була фотографія, де ми всією родиною біля хати. А хата наша в Бахчисараї — дім такий великий, з арками на вході і виноград по арках плететься. Зараз там люди живуть. Вже третє покоління. Молоді, російські наскрізь. Я, коли приїхав, зупинився в сусідів, зняв кімнату. На дім дивився наш. А вночі прокрався на край дому і посіяв там матіолу на клумбі. Може, не викинуть? А потім, як назад ішов, спіткнувся об цеглину оцю. Це дім моїх батьків, Юсуфа і Сабріє, мого діда Енвера, бабусі Джаніке. Я розумію, що це просто цегла з печі, але ні — не так. Це мій дім озвався до мене, визнав своїм і дав знак.

Дядько тепер творить намаз перед тією цеглиною. А поряд ікони святих тітки Тамари. Як вони поєднуються? 

— Та так. Татари з українцями знаєш як поєднані? Дивись: ми ходили на Україну походами, ясир брали, яничарів ростили з хлопчиків. А тоді козаки на Крим рушали. Невільників звільняли, по містах і селах проходили, до гаремів заходили. Я тобі скажу, що, якщо і є народи брати — то це українці з татарами кримськими. То сварилися, то любилися — діти все одно народжувались. А, може, я й не те кажу? Я ж тільки дві школи закінчив: середню і оце в життєвій довчаюсь.

Дивний то був Святвечір. До вікна стукались колядники, припорошені снігом. Голосно виспівували різдвяних пісень, віншували, випускаючи клуби пари на морозяному повітрі. Дядько давав їм по металевому карбованцю та жмені цукерок, зачиняв вхідні двері і знову повертався до своєї розповіді.

— Холодно там, надворі. В Узбекистані в горах теж холодно. А В Криму — не так. От сніг в горах лежить, а не холодно зовсім. Хочеться осідлати коня і скакати, скільки духу стане, дихати, дихати рідним повітрям. Я от малим був у сорок четвертому, а знову приїхав до Криму старим зовсім. Все змінилось, але я повітря впізнав. Такого ніде нема більше. Ніби не дихаєш, а п’єш море зі сніговою піною з гір.

— Дядьку, а ви мені казку тоді не доказали про хана і Роксолану.

— Не може бути!

— Так, не доказали. 

— А я вже її не пам’ятаю толком.

— Ну… Там ще візир казав ханові, що не варто воювати з Роксоланою.

— Не варто, — погоджується дядько. — Вона як візьме качалку, то багато не навоюєш. А, як макогона — то все: тікай світ за очі!

— Дядьку!

— Та що? Сумна то казка, дитино. Та і не казкар я.

— А хто ж?

— Просто старий чоловік, який чекає на зустріч зі своєю ханум там, де її вже ніхто не відбере у нього.

— А ви ж казали, що вона в небі. А куди йдуть люди після смерті в ісламі? Ви побачитесь із тіткою Тамарою після смерті?

— Звичайно! Там же, в раю, Аллах з Ісусом разом п’ють щербет і ділять порівну курабіє. Як от ми з тобою сьогодні кутю і пироги. 

— Дядьку Мик… Муса, а давайте закінчимо ту казку!

— А вона закінчилась. Давно закінчилась. Хан тоді пішов війною на Роксолану. І бились вони не на життя, а на смерть. А, поки билися, то візири ханові та Роксоланині воєводи зрадили їх — і прийшов цар лісовий, дикий і безжальний. А з ним таке військо, що орда ханова — ніщо проти нього. І військо Роксоланине — ніщо. А вони ще й міжусобицями виснажені були. І поборов їх цар, полонив обидвох і вивіз у краї далекі, за моря і гори, між народів чужих.

— А що далі було?

— А там вони вже зустрілися: хан і Роксолана. І полюбилися, одружилися. Аллах не дав їм дітей, Ісус теж на молитви не відгукувався. Так і прожили вдвох. Правда, вдалося їм перебратись в Роксоланину землю з чужих країв. Але, яке то життя, коли ти невільник у власному краї? Тільки й щастя, що кості твої тлітимуть в рідній землі. 

— Дядьку, все так не буде.

— Не буде, — погоджується він. — А знаєш що? Хочу, щоб мені в домовину поклали ту цеглину. Можна? Хай хоч так Крим зі мною буде. Я ж до нього вжене повернуся. 

— Та ви ще не такі старі…

— Не так старий, як давній, — усміхається дядько. — Тут моя земля тепер,тут Роксолана і я біля неї буду. А до Криму?... Коли? Куди? Хіба з журавлями літатиму…

Курли! Курли! Курли!