Протести у Франції: як можна втратити владу, не прислуховуючись до суспільства
До чого тут Україна?
Нині у Франції неспокійно. Понад пів мільйона людей вийшли на вулиці різних міст країни в межах національного дня демонстрацій і страйків через незгоду з пенсійною реформою. Вандалізм, сутички між протестувальниками та поліцією нагадують світу сцени, побачені під час розпалу руху «жовтих жилетів» 2018-2020 років. Як і тоді, на вулицях палають автівки, загоряються будинки, до цього додалися вогнища з куп сміття, що нагромадилися на вулицях Парижа внаслідок тривалого страйку сміттярів. За інформацією французьких ЗМІ, кількість поранених поліціянтів і заарештованих протестувальників нараховується сотнями. Також через хаос на вулицях Парижа було перенесено державний візит до Франції нового британського монарха — Чарльза ІІІ.
Згідно з даними правоохоронців, станом на 17:00 у вівторок, 28 березня, нарахували 516 000 демонстрантів, водночас 23 березня їх було близько 768 000, а 7 березня кількість протестувальників доходила до понад 960 000. У Парижі профспілка CGT вже оголосила про 450 000 демонстрантів. Французьке видання Le Figaro зауважує, що страйки почали вичерпувати себе. Через п’ять днів після сплеску активності демонстрантів, обумовленої просуванням реформи в обхід парламенту, перші цифри від влади та профспілок свідчать про зниження рівня участі.
Нас цікавить інше: нинішня хвиля протестів є найсерйознішим викликом президентській владі Еммануеля Макрона з часів демонстрацій «жовтих жилетів». За результатами соцопитувань, переважна більшість французів, а це понад 70%, виступають проти пенсійного законодавства та рішення уряду проштовхнути його через парламент без голосування.
Водночас влада намагається пояснити необхідність підвищення пенсійного віку тим, що країна переживає колосальні демографічні зміни через збільшення тривалості життя та вихід на пенсію представників «бебі-буму» після Другої світової війни на тлі істотного зниження народжуваності. Як наслідок, посилюється тягар на економічно активну частину населення і швидко зростає дефіцит державних пенсійних фондів. Без підвищення пенсійного віку, тобто збільшення кількості економічно активних працівників, на пенсійну систему Франції очікує банкрутство. Макрон наполягає на тому, що таке рішення допоможе оптимізувати французьку економіку відповідно до викликів сьогодення.
Трішки теорії. У кожній країні пенсійні реформи перебувають у категорії надчутливих, адже безпосередньо стосуються інтересів населення. Як зазначають експерти, навряд чи знайдеться інша країна, в якій спроби внести зміни до пенсійного законодавства наражалися б на такий інтенсивний опір, як у Франції. Зокрема 1995 року загальнонаціональні страйки проти плану Алена Жуппе спричинили дострокові парламентські вибори та відставку його уряду.
Загальновідомо, що пенсійна система у Франції належить до найбільш «щедрих» на Заході. На її фінансування витрачається 13,8% ВНП (тоді як у країнах-членах Організації економічного співробітництва та розвитку, яка об’єднує найбільші економіки світу, —загалом 11,7%). Розмір середньої французької пенсії становить 73,6% від попереднього заробітку пенсіонера, тоді як загальний для ОЕСР показник – 58,6%. Чинна пенсійна система сприймається у Франції як загальнонаціональна інституція, ключовий соціальний здобуток, а сама пенсія — як початок якісно нового етапу життя, що його пенсіонер має змогу вибудовувати відповідно до своїх уподобань та звичок.
Водночас реформа уніфікує умови виходу на пенсію, без урахування більшості винятків. А зважаючи, що за кожним винятком стоїть профспілка, ця норма теж була сприйнята вкрай вороже.
Але в чому ж зрештою полягає поверхнева причина такого опору суспільства? Відповідь можна знайти просту: ні президент, ні урядовці не змогли дібрати шляхи комунікації у спілкуванні з суспільством на тему змін у пенсійному законодавстві — люди виявилися не готовими до, можливо, й правильних (на думку Макрона, але про це потрібна окрема стаття), водночас переважно технократичних, позбавлених емпатії до пересічних французів пояснень доцільності таких реформ. Не виправило ситуацію і телевізійне звернення президента: його аргументи не переконали 76% французів.
А далі починається абсолютно логічна ланцюгова реакція суспільства: ненависть мас здатна віднаходити так зване «абсолютне зло» або ж винуватця їхніх бід. У цьому випадку ця роль припала на президента Макрона, якого порівнюють із абсолютним монархом: непоодинокими були випадки нищень опудал із його зображенням та зображенням прем’єрки Елізабет Борн. Нині популярність глави Франції знизилася до 28% – майже до показника пікового періоду руху «жовтих жилетів». З урахуванням того, що перемога в других президентських перегонах і без цього далася Макрону непросто, наразі справді можна вважати навіть особистим викликом політику стабілізувати ситуацію в країні.
Зрозуміло, що реформа викликала шалений опір лівої опозиції — там підготували тисячі правок до законопроекту, щоб заблокувати його розгляд. Попри це уряд Елізабет Борн передав законопроект на розгляд Сенату (верхньої палати французького парламенту), не дочекавшись завершення його розгляду у палаті нижній. Хоча в Конституції Франції є процедура ухвалення реформи, так звана 49.3. Вона дає урядові право не ставити законопроект на голосування в парламенті. Хоча є десятки випадків її використання, суспільство сприймає її як недемократичну, а відтак це дає всі підстави народу, з урахуванням його опору щодо пенсійної реформи, вважати, що законопроект саме проштовхується керівниками держави.
Водночас в аналітичних матеріалах щодо подій у Франції, тиражованих низкою українських ЗМІ, прослідковується думка, що протести часом викликані штучно, але аж ніяк через невдоволення народу суперечливою ініціативою, яка, до того ж, протягується лідерами країни. Якщо забрати із цього речення слово «Франція», чи не здається вам, що можна провести певну аналогію із Україною? Напевно, що не здається. Наприкінці коротко зачепимо одну очевидну тему. Насправді питання французьких законодавців та їхніх проблем у комунікації із суспільством опосередковано торкається України. Будемо відвертими, нині в нас самих чимало проблем, які варто розв’язувати якнайшвидше. Зрештою в нас триває масштабна війна, еге ж? Під «шумок» якої в державі продовжують відбуватися просто нахабні за своїм лицемірством речі. Саме тому опір владі у Франції нам намагаються подати, як невдоволення правих груп, але не загальнодержавного невдоволення. Чи не такого ж опору суспільства чекає влада через запроваджений «ринок землі», який віддає право власності на землю та ресурси великим компаніям, фактично відбираючи його у вітчизняних фермерів? Проте, на жаль, питання земельної реформи продовжує тихо кричати… Зокрема, його непопулярність у суспільстві спровокована й позицією офіційного Заходу, який тисне на владу в Україні щодо необхідності такої реформи. Саме тому президент Зеленський попри опір суспільства продовжує протягувати необхідність таких змін у земельному законодавстві. Зрештою, красиві слова —це красиві слова, а економічні інтереси (тут – точно не України) ніхто не скасовував.