Свавілля поліції проти воїнів Збройних сил України

У 2014 році керівникам добровольчих батальйонів юридично було аргументовано, що необхідно добиватись певних дій влади, зокрема і введення «воєнного стану», інакше будуть «свавільні» кримінальні справи проти добровольців… Основна частина керівників добровольчого руху тоді обрала позицію: «Ми захищаємо Україну, у нас зброя на руках, хто нам щось зможе зробити?!» Те, що здавалось неможливим, втілилось у життя. Більше ніж 30 тисяч кримінальних справ проти добровольців, близько 8 тисяч — у СІЗО. Така реакція олігархічно-кримінальної системи управління Україною на воїнів-добровольців, які в силу своїх морально-вольових якостей становлять загрозу для самої олігархічної системи. Іншим прикладом реакції є Іловайський та Дебальцевський котли, Донецький аеропорт, Ізварине, Савур-могила, Азовсталь. 

Попри повномасштабну війну, яка продовжується і якій не видно кінцякраю, відразу після відступу московської армії від Києва, олігархічна система активізувала свою роботу проти українських воїнів. Ідеться про десятки епізодів вже зараз! 

Про один із епізодів злочинного свавілля проти українських захисників і йдеться в цьому інтерв’ю. Саме його я обрав для першої статті, адже суть того, що відбулося, є досить очевидною навіть для людей далеких від юриспруденції.  

Моїми співрозмовниками стали медики Вишгородського батальйону ТрО, які впродовж усього штурму Києва московськими військами фактично одними з перших надавали медичну допомогу українським воїнам — в силу своєї дислокації та місцерозташування «польового шпиталю». Військове медичне авто, яке брало участь в епізоді, з перших днів їздило тими ж самими дорогами, перевозило поранених, інколи — в безпосередній близькості від московських артилерійських обстрілів. Водій цього авто — рядовий медичного підрозділу, простий патріотичний українець, що з перших днів долучився до оборони країни. 

По епізоду, про який йтиметься далі, вже відкрите кримінальне провадження. Проте більше ніж за місяць із дати відкриття (на момент підготовки матеріалів до друку), ми не можемо констатувати яких-небудь ефективних дій зі сторони Державного бюро розслідувань. Оскільки ця справа носить характер важливого гіркого прецеденту для всієї системи, ми ретельно за нею слідкуватимемо, а також додатково направимо листи у відповідні правоохоронні органи України. 

— Із чого все почалося?

— Я солдат Єсоян Павло Вікторович. 28 червня рухався з центрального госпіталя: віз поранених бійців. Деякі були із Сєвєродонецька (місце найгарячіших боїв на той час — ред.). На виїзді з Києва, на блокпосту в районі Оболоні, мене зупинила поліцейська машина. Поліціянт підійняв палицю та зупинив мене в 3 ряді. За мною рухалася «швидка» на цивільних номерах — її не зупиняли. Я зупинився, до автівки підійшов поліціянт і запитав документи. Я відповів паролем. На що він мені сказав, що «наш пароль йому до одного місця» (задокументовано, що відповів він нецензурно). Я нагадав йому, що під час воєнного стану вимагати документи у військових може лише ВСП — військова служба правопорядку. Заявив, що нехай викликають ВСП, тоді всі присутні покажуть документи. Я — за кермом, зі мною ще лікар і санітар, в кабіні перебувало п’ятеро поранених бійців.  

Поліціянту моя відповідь не сподобалася. У той момент перед машиною стало двоє правоохоронців зі знятими із запобіжників автоматами, ще двоє підійшли з боку водія. Знову вимагали показати документи. Я відповів, що зателефонував начальству та чекаю відповідь від нього, треба зачекати. У цей момент я почув, як перезарядився пістолет і ззовні різко відчинили водійські двері. Троє почали витягувати мене з машини за ноги — не вийшло. Я казав, щоб відпустили ноги, бо випаду з автівки й вдарюся головою — вони відпустили. Водночас збоку висунулася рука з газовим балончиком і затравила всіх, хто був у машині, включно з пораненими бійцями зі шпиталя.

На мене потрапило чимало газу, зокрема на очі. Ліг на сидіння, намагався прийти в себе, вони знову почали мене витягувати на ноги. Я сказав, що опору не чиню — нехай відпустять ноги та я вийду сам. Я заклав руки за спину, один із поліціянтів почав заламувати мені руку аж до лопатки, притиснувши мене до борту автомобіля, який був сильно розпечений на сонці. Одягнувши на мене наручники, притиснув до автомобіля, я спробував відсторонитися від гарячої машини. На це правоохоронець відреагував, мабуть, звично для поліції — ударом у потилицю. Я вдарився головою об машину і втратив свідомість. Отямившись, я, лежачи на гарячому асфальті,  відчув, як на моїй спині стоїть нога одного з так званих «правоохоронців». При спробі встати з гарячого асфальту, мене починали бити по ногах і примовляти «Лежи рівно».

Через близько 10 хвилин мене підняли з асфальту. Хлопці почали обливати водою, щоб хоча би якось змити із мене газ. Невдовзі приїхало командування з моєї військової частини. Під час того, коли офіцер розмовляв із ними, я підійшов до поліціянта, щоб із мене зняли наручники. На що була реакція: «Ти вже заспокоївся?» — Я ж відповів, що не чинив супротиву і нічого не робив. До того ж, ця фраза про супротив лунала впродовж усього інциденту.

(Для читачів зауважимо: використання наручників відбувається у визначеному законом порядку при певних підставах, які є чітко сформульованими).

— Як далі розгорталися події? 

— Орієнтовно 3-5 хвилин тривала розмова офіцера з тими «правоохоронцями», у той час з мене зняли наручники. Згодом офіцер сказав, щоб ми сідали в машину та їхали у військову частину. 

— На місці поліція склала якийсь протокол?

— Ні, нічого.

— Що було далі? 

— Приїхали до військової частини. Хлопці розійшлися своїми місцями служби. Мене відвезли до лікарні, бо дуже паморочилося в голові. Мене оглядали. Також передав заяву із розповіддю, що сталося, записану поліціянтом із моїх слів. Із лікарні мене відпустили до військової частини. Вранці мені стало зле, знову запаморочення, додалася нудота. Цього разу мене госпіталізували. Я пробув у шпиталі 21 день із діагнозом струс мозку. 

— Як розвивалися події в юридичному плані?

— Наступного дня після цього випадку приїхав мій безпосередній начальник: відвіз мене на зняття побоїв, у ДБР та СБУ. Структури прийняли інформацію. Зняття побоїв і написання заяви було 1 липня.

— Із 1 липня і дотепер — як просувається справа?

— Провадження відкрите. Мене викликали в ДБР для дачі показів. Один раз я розмовляв зі слідчим. 

До розмови долучився військовий лікар, який також був лікарем у часи Майдану, Руслан Добровольський. Він — побратим постраждалого. 

— Прошу вас доповнити історію.

— Не хотів би сказати, що всі представники поліції такі, але саме ці зробили нам «подарунок» до Дня Конституції. Ці окремі особи дискредитують усю поліцію. Треба очищувати правоохоронну структуру від таких представників. Власне до тих подій. Після повернення Павла в частину ми звернулися до командування щодо таких дій представників поліції до військовослужбовців. Наше командування запитало, чи хочемо ми судитися з поліцією. А чому ні? Тоді написали першу заяву. Це було 28 червня. 29 поклали Павла до лікарні. Хотіли знати, що з нашою заявою. На що працівники поліції відповіли, що заяву направили саме в Оболонське відділення, представниками якого й був здійснений злочин. Я поцікавився, хто саме отримав заяву. Відповідь: «Не знаємо, ми вислали поштою, вони отримають її через 4-5 днів». Тобто у цей проміжок часу ніхто не знав, де вона буде. Тоді ми самотужки оплатили судмедекспертизу, приїхали в СБУ. У цей час Служба безпеки не допускає відвідувачів — ми передали заяву на вулиці. Але заяву прийняли й переслали в ДБР. Ми поїхали туди, звернулися усно з тим, що таке трапилося. До нас вийшов представник бюро, у той же ж день у нас взяли пояснення очно. Ми вклали заяву до скриньки, згодом зробили ще електронне звернення. Тобто звернулися всіма можливими способами. На 9 день я сам звернувся поцікавитися про результат. На 10-й день відкрили кримінальне провадження. Слідчих часто змінювали, на 4-му нас запросили в ДБР ще раз озвучити ситуацію та надати пояснення.

Якщо ми не будемо відстоювати право у своїй країні, то будь-яка людина з владними повноваженнями зловживатиме ними та використовуватиме у власних цілях. Закликаю всіх, хто зіткнувся з порушенням своїх прав, воювати з тими, хто їх порушив. Тоді буде порядок в країні. 

Ідеться не про рядове порушення, а про свавілля особи в погонах щодо чинного військовослужбовця під час війни. Від себе додам, що за цією справою ми слідкуватимемо уважно. Ми вже надаємо юридичну допомогу з побратимами. На превеликий жаль, така ситуація не поодинока. Важливо, щоб українське суспільство реагувало на такі прецеденти. Люди, які порушили закон, мають бути притягнуті до відповідальності. 

Військовий лікар: Наприкінці додам, що це питання не окремих представників поліції: це піраміда осіб, які порушують закон. Тому карати потрібно всю вертикаль. 

Підготувала Діана Царук.

Повний відеозапис розмови можна переглянути на ютуб-каналі «Свій до Свого по Своє».