«Таємниця Шопена» – нова вистава Київського театру «Сузір'я»: її актуальність і новаторство

 Прем’єра цієї вистави відбулася наприкінці 2020 року. Але особливої популярності та запитів від глядачів набула дні війни. Чому? Лідії Корсун відповів телефонічно режисер-постановник і сценограф цієї вистави, він же художній керівник театру «Сузір’я», народний артист України Олексій Кужельний.

«Війна ставить питання про піднесення людини над своєю неспроможністю. Усі подолання на власному життєвому шляху у військових обставинах виявляють, употужнюють, вияскравлюють громадянську позицію. З їхньої суми складається колективний сенс, який сьогодні звучить просто і гордо — Україна всепереможна! 

Найважливішою нотою в мелодії душі кожного українця за умов звірячості, дикунства нападників залишається гуманізм. Саме тому ми обрали для участі в актуальному діалозі матеріал, який не досліджує жахи війни. Обов’язок людини за будь-що залишатись людиною подається у виставі через музичні опанування найтонкіших душевних рухів. 

Олексій Кужельний — режисер-постановник і сценограф вистави «Таємниця Шопена», директор і художній керівник театру «Сузір’я».

Ми радіємо, що вже після кількох вистав молоді українські вояки з музикою всепереможної людяності відправлялися боронити Батьківщину». 

Актуальність вистави «Таємниці Шопена», що стверджує людяність як антипод звірству, зокрема і перш за все сучасної загарбницької війни, підкреслює і Дмитро Дроздівський (Інститут літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України): «Інтелектуальна вистава сповнена гуманізму. І цей аспект блискуче вдалось втілити режисеру Олексію Кужельному. Це подія театрального  сезону». 

А про новаторство вистави розповідає відома київська театрознавець  Алла Підлужна, підкреслюючи геніальне  виконання  ролі   Мадам Пилінської. Цю роль виконує Лариса Кадирова — народна артистка України, лауреат Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка, артдиректор Міжнародного театрального фестивалю жіночої монодрами «Марія».                                 

Україна, Польща, Франція — мистецькі перетини  

Нещодавня прем’єра столичного Театру «Сузір’я», що сьогодні грається в українському Києві, зануреному у темряву й під звук повітряних тривог від ракетних нальотів, несподівано набула нових сенсів. Таких, що їх допомогла виокремити трагічна ситуація сучасної України.

Вистава «Таємниця Шопена» Е.-Е. Шмітта у постановці режисера, народного артиста України Олексія Кужельного, який виступив й автором сцено-графічного вирішення, можна сказати, камерна. У ній діють лише двоє акторів, втім, завдяки темі, виконавцям вдається позбутися відчуття камерності й емоційно вийти за рамки невеликого затишного залу Театру «Сузір’я», зробивши цією історією висновки певних загальномистецьких процесів. 

Отже, яким чином в одному сценіч-ному творі поєднуються три країни? Україна — точка цього поєднання. Твір відомого сучасного французького письменника Еріка-Емманюєля Шмітта (переклад на українську Івана Рябчія) поставлено в Україні, а йдеться в ньому про творчість музичного генія, піаніста й композитора, поляка Фридерика Шопена. Отак в одній мистецькій точці зійшлися шляхи трьох держав.

З автобіографічної повісті Шмітта про його власне осягнення музики Шопена постановник і виконавці роблять драматичну історію про розуміння мистецтва як такого саме через музику Шопена. Ерік, його роль виконує Олександр Бондар, у бажанні навчитися музиці знаходить у Парижі за рекомендацією друзів вчительку музики, польку мадам Пилінську. У цій ролі виступає визначна артистка українського театру, народна артистка України Лариса Кадирова. Для піаніста-початківця Еріка навчання музиці полягає у штудіюванні гам, удосконаленні техніки виконання. При зустрічі з мадам Пилінською, за плечима якої роки життя і служіння музиці, молодий чоловік з подивом дізнається, що аби стати довершеним піаністом і зрозуміти музику, потрібно зовсім інше. І Пилінська-Кадирова відкриває йому двері у це «щось інше». Але не так відразу, а лише коли на першій зустрічі з майбутнім учнем переконалася, що він здатний чути щось більше, ніж гарний музичний пасаж.

Лариса Кадирова — народна артистка України, лауреат Національної премії ім. Т. Г. Шевченка, арт-директор Міжнародного фестивалю жіночої монодрами «Марія»

Лариса Кадирова створює глибокий і переконливий характер дивакуватої самотньої панянки, яка живе не звичайним побутовим життям, а переймається духовністю і прекрасним. Для неї не існує простої повсякденної мови. Вона все переводить на мову музики, на мову почуттів. І у цій піднесеності народжується нереальність, з точки зору буденності, і щирість постаті Пилінської-Кадирової. За вдаваною суворістю і непривітністю, з якими викладачка зустрічає молодика, актрисі вдається передати приховану радість своєї героїні від того, що вона зустрічає однодумця, якому теж цікава і важлива особистість Шопена. Адже його музиці, її осягненню, розумінню, розкриттю мадам Пилінська присвятила своє життя.

Центральним елементом сценічного оформлення стає піаніно як візуальний символ музики. З-за нього, ніби «випірнувши» з глибин музики, Пилінська-Кадирова вперше з’явиться перед Еріком та глядачами і здивує, зачарує, примусить себе сприйняти. Як сприймають переконливу, по-доброму одержиму людину, яку хочеться поважати за її знання, служіння і самовідданість. 

Взаємодія акторів, що представляють своїх персонажів, ведеться, наче поєдинок. Спочатку вони приглядаються одне до одного, перевіряють на внутрішню міцність, потім відбувається ламання стереотипів спілкування, згодом долається непорозуміння, виникає вдячність за можливість — для мадам Пилінської поділитися, а для Еріка — за відкриття всесвіту мистецтва. У такому естетичному двобої учителя й учня прослідковується два важливих моменти: це символічний образ спілкування представників двох різних поколінь у традиційному русі розвитку людства і образ благородства бажання передачі естетичних знань від одної людини до іншої.

Дія вистави розвивається за висхідною емоцій. Не випадково артист Олександр Бондар на роль Еріка вибраний як такий, що вміє грати на піаніно. Але перше звернення до клавіш повинно розчарувати глядача, стиль його гри ледь не приводить до втрати свідомості Пилінську-Кадирову. Актриса ж не грає на піаніно, вона «музикує» натхненними словами, вигадливими промовистими рухами своїх вишуканих рук. Вона грає поставою, виразною пластикою, мімікою обличчя, несподіваними переходами емоційних станів, органічною передачею внутрішніх переживань, наявністю моментів дії фантазійної уяви. Все це передається глядачам, які підпадають під чари цієї дивачки, відчуваючи і себе закоханими у музику Шопена. Все звучить, звучить… і відлунює акордами шопенівських ноктюрнів.

Мадам Пилінська не відкриває загадку Шопена відразу — вона ж поклала на її розгадку ціле життя. А отримане задурно — не цінується. Тому викладачка веде свого учня до осягнення поступово, даруючи йому насолоду власного відкриття, радість від знайденого самим пізнання. Від першого невдалого «підходу» Еріка до піаніно Пилінська-Кадирова дає дивні, на його думку, завдання: зібрати вранішню росу з пелюсток квіток, слухати шум вітру, дощу, вловити звук шурхоту листя, що падає з гілки дерева… Далі більше — вона вимагає, щоб Ерік кохався з дівчиною й у насолоді жіночої близькості зумів знайти потрібне розслаблення… Розслаблення рук, які видобуватимуть звуки музики Шопена. Ерік-Бондар спочатку різко противиться цим чудернацьким забаганкам вчительки, не розуміє їхньої суті, неохоче виконує. Але згодом й сам відчуває, як раз від разу його музика звучить по-іншому, з невимовно прекрасними нюансами, коли він згадує веселкові відблиски у краплях вранішньої роси.

У режисерському малюнку рух персонажів назустріч одне одному розпочинається, як у музичному творі, повільно й насторожено. Актриса і актор просуваються, обережно «переступаючи» з білих на чорні клавіші, і тільки коли в їхньому дуетові досягається гармонія і «домінанта», виконавці звучать в емоційному крещендо перемоги й розгадки таємниці Шопена.

Лариса Кадирова у ролі Мадам Пилінська

І нехай справжній Ерік Шмітт не став видатним піаністом, він став видатним письменником. Тому що йому пощастило зустріти на своєму шляху закохану в музику Шопена дивакувату мадам Пилінську, яка розкрила йому таємницю природи мистецтва, повідала, якими стежками треба йти у пошуках натхнення і як налаштувати своє серце на щирість і правду творення.

Розповідаючи про цих чудових людей — мадам Пилінську та Еріка Шмітта, актори Лариса Кадирова і Олександр Бондар й самі продемонстрували приклад натхненної переконливості персонажів, показали свою велику прихильність до них, змогли передати найтонші порухи їхньої вдачі.

Хтось сказав нам, що десь далеко живе істина і щоб її віднайти, ми вирушаємо у дорогу. Театр може стати компасом у цій подорожі. Вистава «Таємниця Шопена» вказує вірний шлях до емоційного відкриття, тому що ті, хто в ній — капітани натхнення — щирі й органічні митці, віддані і сприймаючі театр єдино можливою й надважливою річчю у світі.

Натхнення не має національності. Втім, українські актори зуміли передати риси польського й французького характерів. Гонорова вишуканість польки Пилінської-Кадирової, яка щедро пересипає свою українську мову колоритними польськими словами, окрім усього, викликає щиру симпатію до народу Польщі, який зараз став особливим для українців. Для поляків Шопен — національна гордість, а з допомогою вистави «Таємниця Шопена» потужна знакова постать великого польського музиканта і для українців стає більш близькою, зрозумілою. У такому гармонійному поєднанні двох культур, театру і музики, простір вистави сповнений дивовижною аурою справжнього мистецтва. У заповітно-важливих одкровеннях вистави можна зробити висновки щодо себе на тлі довколишнього світу і відчути увесь світ в собі!

Сцени з вистави «Таємниця Шопена

А ще після цієї вистави мені, як гадаю, і багатьом, захотілося побувати в Польщі, побачити те найвизначніше місце у Варшаві, у Костелі Святого Хреста, де «спочиває серце Фридерика Шопена». Так було виконано останню волю композитора, який похований в Парижі, та гаряче прагнув повернутися хоч таким чином на батьківщину. У його долі теж були важливими тільки дві країни — Польща і Франція. Знову проглядаються виразні мистецькі перетини, в них — провидіння й фатум, і Україна доречно вписується поряд. 

Творчість Шопена належить світові, та біля урни з його серцем — напис з Євангелія від Матвія: «Бо де скарб твій, там буде й серце твоє».

Інтерв'ю - Лідія Корсун.