Українці міста Чикаго передбачили день відновлення української Незалежності 24 серпня 1952 року

Задокументована історія в Українському Національному архіві-музеї у Чикаго є потужним джерелом незламного оптимізму, адже творча, будівнича енергія емігрантів була і залишається прикладом служіння Україні. Ще на початку ХХ століття емігранти представляли Україну на території Америки, яка надала їм притулок. Під час своїх парадів та акцій протесту проти окупаційних режимів в Україні, словом і ділом промовляли до світу, як народ, як нація, яка прагне до волі. На плечі теперішнього покоління діаспорян покладені схожі завдання — росія продовжує свою окупаційну політику, зазіхаючи на чужі землі, вбиваючи українських воїнів, окупувала Крим і частину Донбасу, розпочала повномасштабну війну. Наші заяви американський уряд сприймає набагато швидше, знаючи, що підтримувати свій народ для української громади — свята справа. Тому, якщо на перший погляд участь у зібраннях чи мітингах, які відбуваються в США, у містах компактного прооживання українців видаються скептикам краплею в морі, то «розкопки» доказують зворотнє — ті краплі спричиняли бурі, про які писала американська преса. У контексті сьогодення і російської агресії, зверну вашу увагу на події, які мали місце у Чикагській діаспорній історії.

Чому 24 серпня обрано святом Незалежності в Україні? Так склалися зорі, матеріалізувавши в Україні думки, посіяні українцями в Чикаго під час святкування Великого Українського Дня, у неділю 24 серпня 1952 року.

За підрахунками репортерів з Chicago Tribune, понад 10 тисяч українців взяли участь у цьому святі єдності усіх хвиль еміграції. Мер міста Мартін Кеннелі видав прокламацію, проголосивши 24 серпня 1952 року — Українським днем у Чикаго! Про це заздалегідь було повідомлено в американській пресі із запрошенням до участі у низці імпрез. Основна частина програми присвячувалася політичним справам. Тому Український день перетворився у могутню маніфестацію українців і американців «проти московсько-більшовицького народовбивства, проти московського імперіалізму та за визволення всіх поневолених народів» — писала «Свобода» (ч. 229, 1952).

Відбулася ця подія у великому парку Рівервю. Очолив організаційний комітет адвокат Іван Смук. Під час відкриття він наголосив на винятковості, яка відрізняється від схожих днів інших етнічних громад тим, «що ми мусимо протестувати проти поневолення українського народу та домагатися волі для України». Головним промовцем був сенатор-республіканець Еверетт МекКінлі Дирксен. Він заявив: «Чомусь прагнення до свободи великого 45 мільйонового українського народу часто залишається забутим. Україна має право на власне державне життя!»

Серед гостей був конгресмен Тімоті Шіген. Його меседж адресувався конгресові США, що мав би розслідувати справу голодомору і народовбивства в Україні, при цьому згадав жертв трагедії у Вінниці. 

Кандидат у конгресмени Роберт Сігріст засудив тиранію москви над Україною і Білоруссю. 

Адвокат Михайло Пізнак звернувся до американців з осудом їхньої політики спостерігача, оскільки, за його словами, ще перед Другою світовою війною, український політичний світ у США намагався вплинути на рішення президента Рузвельта, який «став на шлях визнання СРСР і нав’язання дипломатичних відносин. Треба було аж 20 років, щоб американці переконалися у правдивості тодішніх пересторог українців».

Звичайно був і великий концерт, бо талантів українцям не позичати. Найбільше захопив репортера газети Chicago Sun Times танець «гопак» у виконанні Марусі Гаврилюк та Яра Цепинського. Публіка захоплено слухала оперну діву — Лілію Опихану, співаків Емілію Плешкевич та Василя Мельничина, хори «Сурма» та «СУМА». «Всім виконавцям точок мистецької частини — подяка за безкоштовний труд».

Chicago Tribune, що видавалася двомільйонним тиражем, рясніла заголовками — «Учасники Українського Дня заповідають боротьбу за волю».

Над проектом реалізації Українського Дня два роки працював інж. Степан Куропась, батько відомого історика Мирона Куропася. Він був головою окружної управи Українського Народного Союзу. Організаційний комітет складався з 70-ти осіб. Підприємець Іван Дужанський відіграв велику роль у справі ознайомлення американських політиків українським питанням. Він, народжений у Сколе на Бойківщині у 1905 році, став радником сенатора Еверета М. Дірксена та близьким приятелем президента США Дв. Айзенгавера. Очолювана ним Ліга американців Українського походження у 1952-му провела збірку на Народний фонд, зібравши $17 000 ( дев’яту частину усієї американської збірки покривала громада з Чикаго). «Американський Нарід вважає Україну за свого природнього союзника в евантуальній розправі з більшовиками», — говорив Іван Дужанський.

Станем, браття, 

в бій кривавий від Сяну до Дону,

В ріднім краю панувати не дамо нікому;

Чорне море ще всміхнеться, 

дід Дніпро зрадіє,

Ще у нашій Україні доленька наспіє.

Душу й тіло ми положим 

за нашу свободу,

І покажем, що ми, браття, 

козацького роду.

Наш славень почули і підхопили в Україні, щоб того ж дня, 24 серпня, через 39 років, заспівати його у Києві, столиці України.

24 серпня 1991 року на позачерговій сесії Верховної Ради України прийнято Постанову та Акт проголошення незалежності України, держави з неподільною та недоторканою територією, на якій чинними є тільки власні Конституція, закони та постанови уряду.

Україна на виставці «Століття прогресу». Чикаго, 1933 р.

«Шикаговська Вистава мала щось такого, чого не мала жодна попередня Вистава в світі: Павільон України!» — писала місцева преса 28 травня 1933 року. Про цю подію ми з радістю розповідаємо у нашому музеї тисячам відвідувачів із багатьох країн світу! Запрошую Вас у мандрівку в минуле Українського Чикаго!

На офіційному прапорі Чикаго, на білій смузі зображено чотири червоні шестикутні зірки. Кожна з них розповідає про найвидатнішу подію в історії міста. Четверта зірка приcвячується виставці «Століття прогресу» (1933), яка принесла славу третьому і найбільшому на той час містові світу. Свою вагому лепту у його розбудову та процвітання внесла українська громада. 

Друзі мої! Ви подивовані фантастичним довкіллям! У стилі козацького барокко, художниками, які розписували катедру св. о Миколая в Чикаго — отцем Глібом Верховським та Теодором Катамаєм, розписано павільйон. Головні символи — синьо-жовтий прапор, тризуб, герби українських земель підкреслювали, що нащадки пам’ятають про своє коріння.

27 травня 1933 року відкрито головну браму виставки «Століття прогресу» . Під гуркіт гармат і звуки сурм відбувся величавий парад націй. 

«Світу набридли недуги Великої депресії, і він зможе побачити щасливе, не надто віддалене майбутнє. Воно обумовлене інноваціями в науці та техніці. Відвідувачі виставки побачать останні чудеса в залізничному транспорті, автомобільній промисловості, архітектурі», — йшлося у програмі міжнародної виставки «Століття прогресу».

Можете уявити, що для того, щоб оглянути усю виставку, людині необхідно було об’їхати половину земної кулі! Лише на трихвилинне ознайомлення з кожним павільйоном необхідний 81 день. Загалом їх нараховувалося 51. Виставка, відкрита у час великої депресії, вистояла і не збанкрутувала.

«Шикаговська Вистава мала щось такого, чого не мала жодна попередня Вистава в світі: Павільон України!».

Український павільйон було відкрито в суботу 28 травня 1933 року.

«Те місце пречудне, найкраще у Чикаго, може навіть в Америці. Там зібралися усі чари, знання, царства духа і техніки» — так писали українські газети. Мало кому сьогодні відомо, що освітлення цієї, на той час гігантської виставки, здійснювалося за допомогою променя небесного світила Арктурус — головної зірки сузір’я Волопаса, яке розташоване на відстані майже 37 світлових років від Сонця. Чотири обсерваторії в Чикаго працювали над тим, щоби першою іскорку Арктуруса поставити на службу Людині.

І ось ми з вами на українському подвір’ї у далекому 1933 році, а саме 24 вересня, коли у Чикаго було проголошено тиждень української гостинності. Тоді на бенкет, влаштований товариством українського демократичного клубу, прибуло понад 200 гостей. Іллінойс став дев’ятим штатом Америки, який за підтримки переважної більшості голосів, заявив про скасування прогібіції на алкоголь.                 

(Спрінгфілд, Ілліной, 10 липня 1933 року!) Тож вітали гостей хлібом-сіллю. Серед присутніх був голова комітету національних громад пан Страйксменс. Бельгієць за походженням, він відіграв велику роль у тому, що українці мали право на участь у цій виставці і внесли свій український шарм у цю подію. Особисто мер міста Едвард Келлі передав вітання через свого представника, зазначивши що «духом він є з українцями» та подякував за любов до Чикаго. Також гостями був відомий алдерман Сотон та інші представники міської влади.

Цікава історія його побудови, адже щоб стати учасником, чиказька громада доклала титанічних зусиль. Організатром і промотором ідеї став др. Мирослав Сіменович, перший президент Українського Національного Музею в Чикаго. Він, у 1932 році, очолив українську корпорацію світової виставки. Беручи до уваги те, що сама виставка мала міжнародне значення, її успіху сприяли саме лідери нашої громади у Чикаго. Вони заснували Українську виставкову корпорацію, що об’єднала національні організації Чикаго.  

Перший крок — дозвіл на участь. Вони знали, що їм можуть відмовити, бо допуск надавався лише представникам незалежних держав. 

Другий крок — прийнято статут, де зазначено, що прибутки мали б бути призначені на потреби «Рідної Школи» в Старім Краю. 

Третій крок — cтворення мережі волонтерів виставкового комітету по усіх містах Америки і Канади, зусиллями яких відбулася збірка фінансів.

Українці почали готуватися до події за два роки. Зупиняємося біля пожовклої листівки, що друкувалася в тодішніх українських газетах, розсилалася поштою.

«Українці! Америки, Канади, Бразилії та інших заморських країв! Трапляється велика історична нагода помочи нашим братам в ріднім краю!» — після такого звернення іде розповідь про всесвітню виставку, де, зокрема, підкреслюється: «Всі цивілізовані народи світу беруть участь, Український нарід мусить показати свою національну життєздатність, і це він може осягнути тоді, коли український нарід візьме участь у Всесвітній виставі… Ми хоть народ без власної держави, але Американці трактують нас, як державницький народ… Це був би непростимий національний гріх перед Рідним Краєм і перед нашим грядущим поколінням, якби ми не взяли участи».

Якщо брати до уваги політичну ситуацію в світі, то на той час — це був справжній героїзм відстоювати права неіснуючої на мапі світу самостійної держави України. І ось Мерією міста Чикаго в 1933 році від 14-го до 20-го серпня було проголошено Український тиждень, а 19 серпня — Український день.

Майже 90 років тому очільники української громади заявили світові:

«Ми — культурний нарід і не уступім зі шляху борби, доки не здобудемо самостійну і соборну українську державу». Під цими словами — підписи: Мирослав Сіменович, Н. Пікульський, С. Куропась, Ю. Небор, Т. Шпікула, В. Остапчук, М. Кречівська, І. Барабаш, М. Драган, П. Луцьків, В. Ковалик, П. Щербатий, Л. Тягнибік, Е. Команишин, Й. Коцовський, С. Воркун, А. Любас, М. Барабаш, Ю. Маслей, М. Белегай, Т. Дутканич, О. Тарнавський, Н. Цвян, І. Гвоздь, А. Чикало, Н. Гудз, Н. Подвайцятник, Д. Дякун, М. Бек, С. Чижович та інші. 

Проти планів побудови українського павільйону виступив тодішній посол Радянського Союзу в США Максим Літвінов. Організаційний комітет з побудови українського павільйону дав гідну відсіч послові, розпочавши збірку грошей по усіх країнах, де жили українці. Кошторис будови — $20 000. На цей час це були великі кошти. Люди надсилали пожертви від 25 центів до $1. У березні 1933-го скарбничка нараховувала $5 000. Цю суму заплачено будівельній компанії, що втілювала у життя архітектурний проект Української Технічної Школи м. Львова. Оригінали креслень представлені в експозиції. На світлинах усміхнені і щасливі мрійники — вони закладають перший камінь під будову, яка вцілому обійшлася у суму $22 676.19.

Тепер уявіть собі, сусідами українського павільйону був палац усіх народів — The Hall of Nations та павільйон розвитку транспортного зв’язку (Transportation Building), головної артерії країни. Тому не звернути увагу на український павільйон, збудований у вигляді бойківського села на березі озера Мічіган, було неможливо! 

Про те, що український павільйон виділявся своїм етноколоритом зрозуміло й так. Оглянути виставку народного одягу, косівської кераміки, килимарства, моделей ляльок, виробів з дерева і металу, закуплених у ріднім краю Союзом Українок Америки, а також виставку скульптора Олександра Архипенка стояли черги. А далі читаємо спогади учасників: «Раптово здійнявся вітер і густа злива накрила Чикаго саме тоді, коли поруч із українським павільйоном проходила ціла урядова делегація на чолі з президентом США Гербертом Кларком Гувером. Пан Президент заховався від негоди під дашок ганку, прикрашеного гуцульською різьбою, а його свита оглядала виставку картографії, надіслану з Подебрадів...».

Газета «Chicago Daily News» помістила велику статтю відомого мистецького критика С. Бульє про неперевершений талант Олександра Архипенка (1887–1964), відомого українського скульптора. В окремому «Будинку Архипенка» розгорнулася його персональна виставка, де було представлено 44 роботи майстра. Саме завдяки йому «український Павільйон на п’ять місяців став важливим осередком культурного життя Чикаго». Для нього були виділені чотири кімнати у правому крилі павільйону. Вкладанням експозиції займалася його учениця панна Ф. Голуа при допомозі самого автора. Під час українського тижня О. Архипенко ввійшов до складу комісії конкурсу «Місс Україна». 

Газетні шпальти чикагівських видань рясніли фотографіями української красуні Марії Любас в народному строї та повідомленнями, «що кілька днів Архипенко працював над портретом панни Любас. Відомий мистецький критик С. Бульє порівняв Архипенка зі скульптором світової слави. Солідні чікаські видання помістили критичні оцінки творчості Архипенка. Зокрема у щоденнику Chicago Herald мистецтвознавець Інес Канінгем зауважила, що представлення на світовій виствці творів Архипенка є найважливішою подією».

Наступний будинок був музеєм народних ремесел. Голова Союзу Українок Америки Олена Лотоцька оформила кімнату вишивки. Для цього союзянки закупили на суму $2 225 виробів у кооперативі народного мистецтва у Львові. 

Досліджуючи документи, повідомлення у пресі, раптово знаходиш щось таке, що вирізняє українців серед інших народів: «Бідна українка Агафія Бундзяк, яка працювала кухаркою, розуміючи важливість такої виставки, передала комітетові $100!». Про це з повагою написав священик о. Пристай з парафії у Нью Гейвин, де Агафія була парафіянкою. (Adjusted for inflation, $100.00 in 1933 is equal to $1,917.81 in 2020).

Союзянки Союзу Українок Америки, одягнені в національний одяг, вітали гостей. Відомий хореограф Василь Авраменко лобіював будівництво літнього театру та відповідав за концертну програму. Під час українського дня він зібрав 1 000 своїх учнів, а сам затанцював гопак.

У Чикаго мешкає його учениця, пані Розалія Дідс, яка у своїх 100 років передала музеєві костюм, в якому танцювала на сцені літнього театру. 

Також тут виступав духовий оркестр під керівництвом Максима Оленського, відомий український мішаний хор під орудою Юрія Бенецького, музичний театр Мірошниченка, шкільний оркестр Harrison High School, що складався із 95 музикантів під керуванням капітана Івана Барабаша, 200 майстрів вехової ізди школи Якова Бабенка.

Понад 400 представників молодіжних організацій з Америки і Канади з’їхалися на свій форум до Чикаго, а Союз Українок Америки провів свою конвенцію, також під час виставки відбулася зустріч українських підприємців Америки.

12 тисяч відвідувачів почули, що Україна є! Для дорослих вхід до українського павільйону коштував 50 центів, для дітей — 25 центів, а для тих, хто приходили у вишиванках — вхід був безкоштовним.

Кожна подія по-своєму цікава. Запрошуємо відвідати Український Національний Музей. Унікальність його виставок у тому, що через світлини минулого ми пізнаємо себе, наше коріння, наш український Всесвіт.

Відкриваймо разом маловідому українську Америку!