Чуття символів і класика: живопис київського художника Сергія Вовка
«Ой, наступала чорна хмара». Сергій Вовк
Я люблю митців. Звичайно, справжніх, бо вони вміють розуміти людей і відчувають у них те, чого ті інші в собі не знають. В одному з фільмів самотня героїня Ізи Міранди – актриса – каже, що по-справжньому її розуміють фотографи і художники (і далі в кадрі – портрети, без слів).
Київ славетний талантами, зокрема в живописі. Тому моїй матері (лікарю-неврологу Олені Смольницькій) і мені як провідному науковому співробітнику Київського літературно-меморіального музею Максима Рильського (де організовувала виставки, презентації та зустрічала чимало прецікавих діячів) було надзвичайно приємно познайомитися з київським художником, прикладом справжнього таланту і справжньої школи, побувати в його майстерні та поспілкуватися про мистецтво. І, звичайно, про нього хочеться дізнатися побільше.
Сергій Вовк (нар. 1958 р., Київ) – представник київської династії художників Вовків, але й самобутній талант. Його роботи можна спостерігати навіть без контексту – який реципієнт дізнається потім (як-от про конкретний пейзаж, зображений на певному полотні), але важливо знати і саму тяглість мистецтва. Без прямих впливів, але як есенцію чи аромат, повіви.
Його роботи виставляються в Києві, за кордоном (від Швейцарії до Китаю, від США до Португалії), є у фондах, музеях, приватних колекціях, висвітлені у пресі, порівняні з імпресіоністами, але хотілося б ще більше інформації про художника, який справді незвичний.
Сергій Вовк походить із династії художників. Його батьки, Олександр Вовк і Надія Сиротенко, так само були видатними професійними митцями, живописцями і графіками, про них є наукова і популярна література та, сподіваюся, будуть нові дослідження.
Сергій Вовк
Життя Сергія Вовка пов’язане з Києвом – від школи (Республіканської художньої середньої школи ім. Тараса Шевченка) до інституту (Київського державного художнього інституту) та Національної спілки художників України. Як пояснює сам митець, його наставником був художник Віктор Пузирков. Але, безперечно, треба розглядати в контексті українського мистецтва – мінімум від ХІХ століття, – мистецтва, про яке пишуть дослідження, але яке треба широко знати. Сам митець згадував про Федора Кричевського, Олександра Мурашка та інших відомих сьогодні українських творців (як помітно з їхніх робіт, це еволюція кількох течій і потужне національне несвідоме, утілене в символах та архетипах). І, звичайно, розвитку таланту сприяла родинна атмосфера. Отже, це можна порівняти з династією Бахів або творчим діалогом Моцартів – батька і сина.
Із чим асоціюються картини Сергія Вовка? Із сонцем і, звичайно, літом. Не лише пейзажами, але й настроєм. Також це дуже вдумливі роботи, які просто вражають. Це я зрозуміла в його майстерні. Масштабні витвори, для розуміння яких треба атмосфери, освітлення, уміння спостерігати і сприймати.
Головне у творчості Сергія Вовка – пейзажі, натюрморти, є й портрети (про це нижче). Дуже цікаво, як саме митець відчуває природу.
Особливо хочу вирізнити твори, в яких потужні колоративи. Цікаво, що дібрані тони тут можуть бути й несвідомо. Наприклад, поєднання синього і жовтого викликає асоціації з нашим прапором. Узагалі ці картини гарні ще й підтекстами. У витвори хочеться вдивлятися. Зокрема, вражає полотно «Щириця» (яке по-справжньому яскраве тільки якщо бачити оригінал, а не електронну копію). Щириця, як відомо, – це рослина амарант. На цій картині колір щириці можна назвати… пурпуровим? Із відтінком бордового? Чи це суміш? Оригінальний відтінок? І сама рослина – символ безсмертя, стійкості, віри (за легендою, амарант квітнув ще в Едемі). Не кажучи про давність амаранту. Цікаво осмислювати, як змальована тут щириця – і як реальна, і як легендарна, мистецький символ. Зокрема, у мене виникло багато асоціацій під час спостережень цієї картини. Було цікаво слухати пояснення автора та взяти участь в обговоренні. І ще оригінально, що зображена нібито звичайна природа в селі – але піднесена до рівня скарбниці. Треба вміти бачити. Тут є це вміння.
«Хризантеми і яблука». Сергій Вовк
Схожа кольорова гама – у портрета дружини художника, мистецтвознавця Галини Алавердової (завідувачки відділу науково-дослідної роботи Національного музею «Київська картинна галерея», авторки цікавих і талановитих статей про художників, зокрема в журналі «Антиквар»). Сучасні реалії виглядають класично. Чорна сукня і малиново-пурпурова шаль пані Галини (прекрасно відтворено блискучу тканину та відтінок). Основні барви тут – чорний і пурпур, який навіть переходить у рожевий. Модель – на софі, задумливо тримає предмет, схожий на квітку (як пояснили, це змішувач для коктейлів). Сама атмосфера – і велична, і затишна (що досягається навіть барвою канапи – персиковою з орнаментом). Художник уміє творити новий світ і акцентувати увагу на символах. Наприклад, ця робота без прямих впливів, але нагадує «Портрет нотаріуса» пензля Квентіна Массейса (1511), де зображений тримає (поряд із пером і вишуканим розп’яттям) трояндовий пуп’янок рожевого кольору. Так, у класичному мистецтві не виняток твори, на яких модель тримає певний символ – квітковий, тваринний, або ж якийсь інший предмет (віяло, люльку тощо). Якщо за доби Відродження та інших епох такі елементи мали конкретну символічну мету, то сучасні картини, звісно, передбачають зовсім різні сценарії – точніше, безліч сценаріїв. І несвідомо сучасність постає символічною. Підсумовуючи, скажу, що робота Сергія Вовка – це теплий і вдумливий портрет української інтелігентки.
Малинові барви потішать нас і на картинах, які зображають простий город, вулицю… Це мальви, що знову ж таки і реальні, і не зовсім реальні. Такі роботи певною мірою нагадують твори Катерини Білокур, але манера в них, звісно, інша. Проте вміння побачити символ і взагалі незвичайне буквально під тином – це, безперечно, талант.
Як пояснював художник, багато рослин, пейзажів, сценок він брав із натури. У житті все це може бути цілком буденним. Тобто прозаїчним. Але треба мати особливий погляд, щоб уловити яскравість і зуміти це відтворити.
«Бузок». Сергій Вовк
Це – реальність. Інша реальність (але символічна) постає на картині, яка зображує вогненного архангела на Майдані. Архангел викликає асоціації з Михаїлом, який і переміг нечисту силу, і є символом Києва. Сам вогонь – це і знищення зла, і енергія, і тепло, і помста… дуже багатозначний символ. Іще цікава перспектива: сцену зображено нібито з висоти пташиного польоту. Відтак, виникає асоціація з небесами.
Несподіваною виявляється картина, присвячена квітам – це бузок. Упадає у вічі акцентування на синьому та білому кольорах. Холодні барви? Але не зовсім, бо саме цей твір примушує відступити, ще раз подивитися картину й естетично її оцінити.
Ці роботи демонструють і справжню руку митця, майстерність, школу (передусім – класика), і теплоту. Річ, авжеж, не лише в теплих барвах, а в енергетиці автора.
Були роботи, яких хотілося побачити особисто – і от наша мрія здійснилася. А ще для митця важлива підтримка – конкретна. Тому я рада, що у нас досі є це мистецтвознавче і мистецьке коло взаємодії.
Зазначу, що картини Сергія Вовка особливо виграють «наживо». Справжньому шедевру потрібні сонце, повітря та особливі ракурси, щоб творчість «дихала». І хоча ці твори презентовані в Інтернеті як фото або відео (слайд-шоу), проте найкраще їх спостерігати саме на виставках, обдумуючи значення кожної картини. Не можу забути візиту до майстерні художника, масштабу його робіт. Якщо стародавні греки казали про талановиті статуї: «вона живе», «вона дихає», «ось-ось заговорить» (а про мармур Відродження фахівці відгукувалися «він живе»), то те ж саме можна сказати про картини Сергія Вовка.
Справжній художник – інтроверт. Він не пояснює, а творить. Але якщо пояснить, то вам буде все зрозуміло – і архетипи, і принципову позицію автора, його прихований темперамент (без якого не буває справжнього таланту). Певна, що роботи Сергія Вовка відкриються широкій аудиторії. А ще ви краще зрозумієте сучасне українське мистецтво і Київ. Київські художники мають бути героями не лише довідників, а й енциклопедії мистецтва, яке твориться саме сьогодні.
Читайте також: Будинок Карла Ґустава Юнґа в Кюснахті – місце культурного зцілення
Із виставок творів Сергія Вовка згадую відвідану в київському Музеї Шолом-Алейхема (у січні цього року, «Мотиви літа»), де ми були з Галиною Алавердовою та її колегами-мистецтвознавцями (для мене запрошення стало приємним сюрпризом). Виникли задуми наукових досліджень та, звісно, нових експозицій митця – як це оформити в інших музеях (адже я завжди порівнюю досвід). Адже місце робіт нашого знайомого художника – бути саме в музеях Швейцарії (які я не раз відвідувала), і взагалі сподіваюся, що швейцарці ще більше дізнаються про українських митців.
Це мистецтво – приклад і справжнього таланту, і вміння бачити, і справжньої школи. Також це приклад українського національного несвідомого. Хотілося б побажати Сергієві Вовку не лише натхнення (що само собою), а й ще більшого визнання його робіт, побільше виставок і, звичайно, продажу картин. А також – наукового аналізу його живопису, який уже давно став нашою класикою. Художник – творець, але йому потрібна промоція. І, звичайно, ми всі сподіваємося й надалі побачитись особисто.