Війна до Перемоги
Зліва направо: волонтер і просвітник Соколов Сергій; Капелан; представник Республіки Суринам, що підтримала Україну в ООН у війні проти московії, справжній бандерівець пан Джейсон Хок Мен Чой; відданний справі Панцер; найвідоміший кобзар і бандурист сучасності Тарас Компаніченко. В руках прапори Республіки Суринам та України; плакат з цитатами Степана Бандери мові Суринаму; українська бандура. Фотографує дипломат і суспільний діяч Юрій Косенко.
Пісня «Батько наш Бандера», що лунала останні півроку перед Великою війною, стала ще одним лакмусовим папірцем, що вчергове відділяв нас від ненаситного окупанта. Із лютого 2014 року сталося багато подій, яких тут не перерахувати, але відмітимо захоплення орками півострова Крим і частини Донецької та Луганської областей, а також неодноразове бажання неукраїнської влади в Україні всунути квазі-утворення в лоно нашої держави; Іловайський котел із численними жертвами; безкінечну кацапську пропаганду про «розпятих мальчиків»; низку непотрібних політичних поступок перед окупантом від деяких державних «мужів»; але водночас неймовірну жагу українців в Україні і по всьому світу активно запускати патріотичні наративи, демонструвати єдність нації, підіймати наше слово максимально високо!
… А тим часом, в (умовному) тилу, в українських містах, утворювалися підрозділи територіальної оборони, які складалися з вмотивованих людей, що усвідомлювали важливість військової підготовки перед прийдешньою великою війною. Заради справедливості треба зазначити, що більшість із тих, хто був дотичний до війни (АТОшники й інші військові та волонтери), а також частина усвідомлених патріотів, націоналісти й інші україноцентристи, частина істориків і просвітників українського слова ясно усвідомлювали настання таких подій; дехто з них активно готувався.
Із 2017-го я також долучився до цього руху: ми проходили тренування по вихідних, добові виїзні навчання, пару разів на рік проводилися військові збори, також виїжджали на полігони, де брали участь у стрільбах (на жаль, не так часто і не з усього, що ми бачили).
Паралельно з цим, а саме з 2016 року, я почав займатися волонтерською, а згодом і просвітницькою діяльністю. Спочатку допомагав військовим волонтерам, а далі в складі волонтерської спільноти «Криївка Вільних» долучився до гуманітарної допомоги дітям Донецької та Луганської областей: збирали речі, одяг, взуття, іграшки й інше для молодого покоління українців і відправляли їх до місцевих волонтерів. Кілька разів їздили до них. Цікавий факт: дорослі на Донбасі більше схилялися до окупанта або займали нейтральну позицію, але з дітьми можна було працювати і налаштовувати їх на шлях істинний. Так, перебуваючи з візитом в одного з волонтерів в Донецькій області, який влаштував у себе на великому подвір'ї дитячий патріотичний клуб, побачили, що діти ходять до нього із задоволенням, а деякі з батьків навіть не можуть себе пересилити і переступити поріг! Так магічно на них впливала українська символіка. А в деяких містечках Луганської областей, куди ми робили візит з просвітницькою метою і розповідали, зокрема, про небезпеку зброї, чули від місцевих дітей: «Ми таке бачили», «Таке батько додому приніс», «Я таке брав до рук» та інше подібне. Це сьогодні є звичною картиною по всій Україні, а тоді це насторожувало навіть бувалих військових.
… У рік до війни я активно займався організацією ТрО в одному з районів Києва: знаходив інструкторів (з тактичної підготовки, тактичної медицини, топографії, зв’язку), а також можливості для відповідних тренувань. Заодно обійшов ТрО інших районів, познайомився з побратимами і кілька разів у нас видавалась цікава співпраця, за що я їм вдячний. Тоді усім казав, що ми не повинні бути розбитими по районах, ми містяни – в нашому випадку кияни, а в цілому – українці; і ми маємо взаємодіяти, ділитися досвідом, тобто розширити наш світогляд. І це все з урахуванням того, що держава не виділяла жодної копійки на створення матеріальної бази, школи підготовки, баз тренувань тощо, все трималося на ентузіазмі.
Тут треба зазначити, що я завжди давав можливість побратимам проявляти свої таланти, здібності й імпровізувати. І саме це врятувало нашу дієздатність в один складний момент. Навіть без моєї участі вони відродили діяльність нашого підрозділу, за що я окремо вдячний їм.
… Обговорювали ми й те, що кордон із московією ніхто не скасовував, наміри кацапів (захопити весь світ) залишалися ті самі, їхня внутрішня рабська сутність, що має в основі любов до свого феодала і ненависть до вільного світу, нікуди не поділася. Тож може ми й не знали, коли станеться війна, не знали характеру і масштабу можливих воєнних дій, але готувалися до цього.
Ну а коли була остаточно поглинута Білорусь (після того, як протестувальники замість того, щоб зносити голови церберам диктатора лукашенка, кілька місяців носили їм квіточки – окрема «подяка» тим «протестувальникам»), то для окупанта відкрилася справжня можливість для військового нападу, «всього лиш» додаткові 500 кілометрів фронту.
… Повернемося до організації ТрО. Не можу не виокремити того факту, як деякі персони з близького середовища встромляли палки в колеса нашого процесу. Зокрема відмітився той, при кому задовго до цього група, з якою він проводив заняття з тактичної підготовки в районі, розпалася. Він сказав, що закінчив із цим всім. Утім, далі спочатку несвідомо, а потім свідомо вибивав фундамент із-під ніг вже нашої сформованої групи, зокрема налаштовував інших у групі проти мене, намагався відлучати людей. Натомість нічого не створював. Тобто навіть не конкурував.
Тут я відійду від загальної теми і розкажу історію з мого життя. Одного разу я з групою таких же студентів відвідав Скандинавію. На поромі рухалися з фінського міста Турку до шведського Стокгольма. За годину до прибуття ми вийшли на палубу: там стояв настільки густий туман, що без перебільшення на кілька метрів нічого не було видно. Але при сходженні на берег яскраво світило сонце. Виявляється, в тій акваторії курсували пороми двох компаній, одна з яких використовує спеціальні “пушки”, які розганяють туман. Дороге задоволення. Але для клієнта був зроблений максимальний комфорт. Конкуренція народжує якість!
А він і не створював конкуренцію, а з іншого боку так і не зрозумів, що міг стати великим лідером, якби сказав наступне: «Я закінчив. Але тим, хто продовжує цей шлях, я завжди прийду на допомогу, направлятиму вас і буду скеровувати в конструктивне русло». Але, на жаль, він так і не доріс до рівня співпраці і взаємодії. На жаль. Бо раніше я був про нього набагато кращої думки. Але попри вищесказане, ми все витримали і в результаті привели біля сотні людей (різного рівня підготовки) в районний підрозділ територіальної оборони. Багато це чи мало? Звичайно мало, але ці люди хоча б не робили «дитячих помилок» зі зброєю, знали, як з нею поводитися, знали куди і з ким ставати пліч-о-пліч і захищати батьківщину. Всі вони задіяні в підрозділах ТрО, ДФТГ як волонтери, кілька людей долучилися до лав ЗСУ, себто всі додали конструктив для загальної справи, і це головне!
А о 5 ранку 24 лютого я прокинувся від дзвінка побратима з Лівого берега про ракетні обстріли за Броварами. Війна почалась!
Я відразу сповістив усіх, кого тільки міг, дехто був уже в курсі, тривожні валізи були готові у більшості, про це ми домовлялися задовго до цього. Сховати і вивезти свої сім’ї (це ми обговорили на підсумкових річних зборах у грудні), заправити машини, кинути якомога більше грошей на рахунки мобільних, взяти всі необхідні речі і гайда на точку збору.
Перший тиждень війни був найважчий: зашкалений адреналін, стоптані в мозолі ноги, сон годину на добу, імовірність зустріти ДРГ на кожному кроці. Водночас треба правильно організувати процес, зібрати тисячу добровольців до купи… І це все під ракетними обстрілами й сиренами. На наших очах уночі ракетним ударом було підірвано нафтобазу у Глевасі…