Сурма: україноцентрична газета

Швейцарський скульптор Жан Тенґлі: конструкції, дадаїзм і фантазія

Що ми знаємо про швейцарське мистецтво? Зізнаюся: особисто я наразі не так багато. Проте вражає, які прецікаві ці художники – поєднання таланту і освіти. А ще – їхній зв'язок із українською культурою (часто несподіваний). І дадаїзм, який несподівано (чи сподівано?) наздоганяє навіть на прогулянках. 

В Україні знають про дадаїзм – і знали раніше. Максим Рильський, скажімо, був одним із небагатьох, який знав і згадував (недарма базова іноземна мова в поета і перекладача була французька). А ще – по-справжньому дадаїзм починаємо розуміти лише у Швейцарії, як і бриколаж (якщо просто, це поєднання і творення з того, що під рукою). Скажімо, сіно слугує для годування худоби. Але для митця ще й як матеріал виставок. Про це – докладніше. 

Справжнє мистецтво – це завжди протест. У якій би формі воно не виражалося. Протест – це скульптури швейцарця Жана Тенґлі (Jean Tinguely, 1925-1991), який був і художником. Але хотіла б зосередитися саме на скульптурах, бо вони вразили мене.

Його прізвище відтворюють по-різному – і Тенґелі (за літерами), і Тенґлі. Місцеві (швейцарці) вимовляють схоже на «Танґлі». Але я не знайшла про нього інформації українською мовою (або ці факти є, проте обмаль), як і української статті у Вікіпедії. Про Тенґлі можна читати французькою, німецькою, англійською тощо, але цього замало.

Цього скульптора треба більше знати. Його виставки є у світі, але в Україні я не чула про нього. Отже, наше завдання – познайомитися з цими творами. Він – представник кінетичного мистецтва. Сам Тенґлі казав: «Рух – це статика!» Він багато згадував про рух і статичність, бо мав власну теорію. Його ноу-хау – поєднання машинних деталей, творення машиноподібних скульптур, які важко назвати конструкціями, бо кожна фактично жива. А ще його творчість не така вже й абстрактна, бо має й практичні потреби – як, наприклад, дизайни фонтанів. Його роботи є навіть у швейцарському аеропорту. 

Він – автор гігантських скульптур, які називав «Мета-механіка» (méta-mécaniques). Також вони рухливі. Це, як і особливе поєднання деталей, своєрідний погляд, тобто винахід митця. Це й використання уже переробленого матеріалу. Фактично творами ставало буквально все, але подане під іншим ракурсом, ще й іронічно, трагічно… 

Працювати над гігантськими машинами-скульптурами Тенґлі почав давно, але називають дату 1954 р. як точну (коли стали відомі його твори). Прогримів на бієнале в Парижі 1959 р., коли ноу-хау скульптора справила фурор. 

Тенґлі вважають представником дадаїзму. Так, дадаїзм виник і сформувався саме у Швейцарії. Називають і впливи «art brut» (так званого аутсайдерського мистецтва початку ХХ ст.). Але творчість Жана Тенґлі явно ширша.

Від чого відштовхувався Тенґлі? В якій сім’ї він народився? І чому він брав для скульптур саме промислові деталі? Про це не так багато інформації. 

Жан Тенґлі, якого зменшувально називали Жанно, народився у Фрібурзі (французькою назва цього міста і однойменного кантону – Фрібур, з наголосом на останньому складі, а німецькою – Фрібурґ). Це місто відоме католицьким собором, особливою німецькою аурою (тепер я краще розумію Фрібур, до того відвідавши його, бо вже знаю про Тенґлі). Майбутній скульптор був франкофоном, а в базельській школі розмовляв німецькою. Далі талант формувався у Базелі, де сьогодні є Музей Тенґлі. Помер художник у Берні. Виставки Тенґлі були в Нью-Йорку та інших містах світу. 

Відомо, що першим фахом Тенґлі було оздоблення вітрин магазинів фігурками з дроту. Дріт і метал – матеріали, з якими він давно працював. Це не дивно, адже батько художника був різноробочим (а мати походила з ферми), тобто залишалися певні непотрібні деталі. Є версія, що митець брав ці деталі й на складі. 

Але звідки протест? Є версія, що батьки скульптора були авторитарними (принаймні, ригідними), і віддушину Жанно знаходив… у лісі (чим не відлюдник?), де майстрував свої перші конструкції. Проте, як помітно, від батьків він успадкував практичність. Також він рано захопився класичною літературою (наприклад, читав Байрона), а саме від класики відштовхується авангард. Мені імпонує те, що Тенґлі рано і постійно навчався, зокрема як самоук. 

У 1939 р. 14-тирічний Жан Тенґлі (тоді ще Жанно) поїхав до Албанії (нікого не попередивши, і батьків теж), щоб рятувати албанців від агресії італійського фашизму. Мабуть, підліток надихнувся прикладом улюбленого письменника – лорда Байрона (як тут не згадати портрет британського класика в албанському національному вбранні). Але на швейцарському кордоні Тенґлі заарештувала поліція, його вислали назад.

У Жана Тенґлі, який навчався на декоратора, була репутація бунтівного та недисциплінованого. Певно, йому вже тоді було замало традиційного мистецтва. Але твори Тенґлі не справляють враження «протесту задля протесту»: митець явно розумів, що мав на увазі у своїх конструкціях – треба лише вміти бачити. Ще помітна серйозна школа скульптора – на німецькому ґрунті. Також по-справжньому Тенґлі сформувався в Базелі, який вітав усіх інтелектуалів, що не знайшли місця в себе на Батьківщині. Це була справжня освіта – у бесідах і читанні. А ще… усі шляхи ведуть у Баухаус, бо митець надихався здобутками саме цієї школи, де викладав Пауль Клее (про якого вже була моя публікація в «Сурмі»). Тенґлі працює як ілюстратор. У сфері інтересів молодого швейцарця були Сальвадор Далі, Жоан Міро, сам Пауль Клее та інші. У мене враження, що Тенґлі вже тоді вмів усе – наприклад, був декоратором балету в Парижі, робив (сучасною мовою) інсталяції. Але спочатку це була статика, як листовий метал на дроті. Згодом (теж на початку 50-х) скульптор вирішив зробити так, щоб ці деталі рухалися. Може, це ідея італійських маріонеток та взагалі лялькового театру (перша дружина скульптора, Ева Епплі, Eva Aeppli (1925-2015), теж мисткиня, робила ляльок), може, і впливу техніки в ХХ ст., але саме рух – основне в Тенґлі. 

Назви виставок промовляють самі за себе. «Еврика». «Фантастичний Парадиз». «Метагармонія». «Фата-моргана». 

Розумію дедалі більше контекст цих творів, оскільки пригадуються інші митці, наприклад, Макс Ернст (який також і жив і творив у Швейцарії), Баухаус, де творили із залишків, уламків, шматочків, металобрухту. Так народжувалися колажі, конструкції, інші витвори мистецтва. Принцип – економія (не забуваймо про початок ХХ століття й тодішнє життя), а брак засобів (адже фарби, пензлі тощо коштували дорого і навіть дуже) якраз і сприяв фантазії. А ще дізналася, що одним із впливів на Тенґлі була творчість Казимира Малевича – киянина, який вважав себе українцем (про нього маю публікації, а ще в нашому Музеї цього року був захід на честь цього митця – напередодні повномасштабної війни). 

Біографію Тенґлі довго переповідати (та й не варто, це неможливо висвітлити в одному матеріалі), проте назву лише один факт. Із 1988 р. скульптор у рідному кантоні Фрібур, у Ля Веррері (La Verrerie), заснував власний Торпедний інститут (Le Torpede Institut), який назвав «анти-музеєм». Але слово «анти-музей» насправді умовне, бо це якраз справжній музей. Що ж там? У темряві – скульптури цього автора, які рухаються і навіть кричать. А помешкання – колишній завод чи фабрика. 

Я вже не один раз чула про Тенґлі (тут, у Швейцарії), але не уявляла його робіт. І вийшло так, що цей скульптор трапився випадково. Це знайомство вийшло ненав’язливим, але від того сильнішим. 

…Ми з матір’ю (неврологом Оленою Смольницькою) гуляємо вулицями німецькомовного Базеля, який франкофони називають «Баль» (Bâle). Бачимо штучний ставок і фонтани – просто на вулиці. Звичайні? Ні! Це навіть виставка на воді. Безліч металевих конструкцій, і кожна обертається. Знайомий швейцарський інтелектуал, патріот, пояснює нам, що це роботи Тенґлі.

Вдивляємося. Це цілий світ, який постійно крутиться, рухається, обертається. Шестерні, пружини, металеві лики, млини, колеса, щось схоже на велосипед… усе має власну систему. Тільки зараз починаємо розуміти, які складні всі ці конструкції та які продумані. Це – мистецтво. Одна маска нагадує карнавальну. Бачимо, як з очей красивого обличчя постійно струмує вода. Ясно, що це натяк на сльози. А інша скульптура (не просто конструкція) – наче ложка, яка постійно вичерпує та виливає воду. «Сизиф», – упевнено каже швейцарець. Так, ця безнадійність (яка одразу не зчитується! треба вміти бачити) нагадує сизифову працю. Це нагадує й знамениту машину, яка зробила фурор у Нью-Йорку 1960 р.: Тенґлі тяжів до великого масштабу, і його витвір вражав розміром, але й ідеєю, бо шедевр знищував сам себе. Що це, як не натяк на живу історію, сучасником якої був цей митець? Помітно, що це не епатаж задля епатажу, не руйнація заради руйнації, а справжнє мистецтво. У зв’язку з цим я згадала про одну з картин Жоана Міро, до якої художник прибив величезну деревину (розповіли швейцарські громадяни). Це означало не вбивство мистецтва (що б для епатажу не казав автор), а бар’єр між ним і реальністю, захист, як стверджують інтелектуали. Але розуміти це починаєш тільки в самій Швейцарії. Отже, це – охорона завітного.

Читайте також: Чуття символів і класика: живопис київського художника Сергія Вовка

Надамо слово самому Тенґлі. Він казав, що його творчість означає свободу людини, а ще ці об’єкти намагаються подолати розрив між машиною і самотньою людиною. Ще він стверджував: «Ми відмовляємося визнавати наявність нерухомих об’єктів», казав про мить, яка є у великому русі. Ми всі – у великому русі, його частка. 

Творчість цього скульптора – протест проти тоталітаризму. Зокрема, помітна виразна антинацистська позиція. Про це свідчить навіть назва однієї з виставок – «Танець смерті Менґеле» («Mengele Totentanz» 1986 р., Museum Tinguely в Базелі). Вона з’явилася після того, як зробили експертизу останків сумнозвісного нацистського експериментатора Йозефа Менґеле (прізвище стало прозивним) і підтвердили, що це він. Тенґлі відгукнувся новим твором на цю подію, ще раз виявивши свій протест проти тоталітаризму. Назва виставки відзиває і до самої історії концтаборів, і до прізвиська Менґеле – «Ангел Смерті» («Todesengel»). Історія самого матеріалу для виставки така. У ніч на 26 серпня 1986 р. у будинок фермера Дафлона (сусіда Тенґлі, у комуні Нейруз – кантон Фрібур) ударила блискавка. Заходилися гасити пожежу. Власник почав виносити все з дому. Дещо вийшло врятувати, але зрозуміло, що багато речей постраждали або взагалі згоріли. Сам скульптор потім пояснював, що на ідею роботи про Менґеле його надихнув і вигляд, наприклад, спаленого сіна. Це одна з причин, чому механізми виглядають як спотворені тіла. А подекуди деталі – точно як рогаті шаманські маски. (Відомо, що дадаїзм пов'язаний із архаїкою та різними культурами). У мене виникла асоціація і зі спотвореним життям, як і знищенням живого, вогнем війни. Думаю, Тенґлі давно хотів зробити такі твори, але поштовхом стали пожежа і порятунок життя тих, хто поряд. Тобто трагедія втрутилася в реальність. 

З яких матеріалів зроблено цей макабричний танець смерті? З електродвигунів, мереживної матерії, спаленої деревини (явно постраждалої від вогню), шматка машини для пресування кукурудзи (як я зрозуміла, саму машину не вийшло врятувати), гумових роликів, навіть черепа бегемота (!). Усе, що трапилося під руку, пішло в діло. 

Тенґлі творив за доби, коли техніка стрімко розвивалася, на неї фактично молилися. Але митець показав, що не варто бути її рабом. Техніка вбиває, але вона може бути і благом у вмілих руках. Навіть після того, як життя знищено, справжній художник зуміє створити з решток, покалічених матеріалів нове життя – твір. Який треба берегти.

А далі Жан Тенґлі трапився нам у книжковому магазині, як каталог робіт. Уже в іншому місті – Івердон-ле-Бен, франкофонному кантоні Во. Потім – у місті Орб (той самий кантон). У вітрині я побачила арт-об’єкт – череп якоїсь рогатої тварини. І згадала, що Тенґлі працював саме з цим матеріалом. Так, у Швейцарії починаєш краще його розуміти. 

Що ще спадає на думку, коли я вдивляюсь у роботи Тенґлі? Це техніка, що нагадує пластику живого тіла. Це символи, в які хочеться вдивлятися. І, звичайно, це кілька шарів. адже щоразу нібито виринає нове обличчя. Примхлива фантазія, водночас і принциповість, інакше був би хаос. А ще розумію більше цю творчість, знаючи український контекст 20-30-х рр. минулого століття. 

Отже, Тенґлі – це свобода, причому інтелектуальна. До цих творів хочеться повернутися та сподіваюся, що це буде. Творчість Жана Тенґлі затягує, вимагає дослідження не в одній дисертації, але водночас це й просто заклик будь-якому глядачу: дивися – і ти все зрозумієш. Швейцарія – країна музеїв і вільного мистецтва. А також це мистецтво, в якому закодована принципова позиція.

При написанні статті використано матеріали:

1. Jean Tinguely. Paris : ADAGP, 2022. 64 p. (Paroles d’artiste).

2. Mengele Totentanz / Kunst / Jean Tinguely, Museum Tinguely. URL: https://www.myswitzerland.com/de-ch/erlebnisse/staedte-kultur/kunst-kultur/kunst/mengele-totentanz/ (11.07.2022).


Прокоментувати в Телеграм-каналі "Сурма. Україноцентризм."