Виставка Пауля Клее: від абстракції до правди
Швейцарія, на перший погляд, – країна контрастів, але водночас і гармонії. У моєму сприйнятті це країна розумного і, звичайно, милосердя.
Я була вражена не лише природою, архітектурою, особливою енергетикою Швейцарії та самими людьми – надзвичайними в доброті та інтелекті, – але й тим, як особливо в цій країні подається культурне життя. Тут нескінченно хочеться пізнавати прекрасне, чудово вписане в реальність. Хочеться навчатися. Наприклад, я не уявляла, що у Швейцарії стільки виставок, причому довготривалих і на різний смак. У цьому переконалася ще раз, нещодавно.
Мені завжди цікаво подивитись і те, як оформлені експозиції, оскільки працюю провідним науковим співробітником Київського літературно-меморіального музею Максима Рильського та зробила не одну виставку.
Отже, свій ювілейний день народження я відзначила, відвідавши Берн – виставку в Центрі Пауля Клее (Zentrum Paul Klee). Експозиція була надзвичайно насиченою, тому зосереджуся на найбільш яскравих моментах.
Із величезних (у всю стіну) щитів із інформацією про художника я дізналася таке.
Пауль Клее – Стрілець за гороскопом, народився 18 грудня 1879 р., а вмер у 1940-му, не доживши до 61. Виставка цього митця недарма у столиці Швейцарії, бо художник народився в кантоні Берн. А не стало Клее в Локарно-Муральто.
Цей митець – швейцарець, але провів життя також у Німеччині, Італії, Франції, Єгипті та інших країнах. Відомо, що в мирний і навіть щасливий час він прийняв німецьке громадянство, але вже перед смертю просив змінити на швейцарське. Отже, він народився та вмер швейцарцем.
Його творчість бунтівна, але сам автор прагнув миру і до нацизму мав мирне життя, навіть академічне. Наприклад, відомо, що спочатку Клее щастило з виставками, також він умів організовуватися з іншими художниками і навіть викладав як професор Дюссельдорфської художньої академії в 1931 р. Але в 1933 р. нацисти позбавили його права викладати. Тоді Пауль Клее повернувся до Берна.
Як інші творці, Клее був обдарований не лише в живописі. Наприклад, він виріс у родині вчителя музики і співачки, мав музичні здібності та спочатку серйозно розмірковував про те, щоб стати музикантом. Але перемогла любов до образотворчого мистецтва. У цьому Клее нагадав мені Лесю Українку, яка – щоправда, через трагічні обставини здоров’я – була змушена відмовитись од музичної кар’єри, сублімувавши свої переживання у слові. Як Леся Українка стала письменницею, так і Пауль Клее міг би присвятити себе літературі, бо відомі його афоризми, зокрема щоденник, позначений особливим стилем.
Етнічний німець, Клее страждав як із боку нацистів, так і з боку інших, тому що багато хто не змовляючись сприймав його як потенційного ворога через походження. Швейцарія добре пам’ятає власну історію та сьогодні не повторює чужих помилок.
1933 р. нацисти оголосили творчість Пауля Клее «дегенеративною» (відомо, що цей вирок отримали й інші митці), прирікши його твори на вилучення (1937). Відбулася виставка «Дегенеративне мистецтво», де були й роботи Клее. Треба сказати, що для багатьох така «боротьба» з мистецтвом стала шоком, несподіванкою. Ясно, що Клее прагнув гармонії (яку бачив по-своєму), але в нацистській Німеччині вже не міг її знайти. Від мирного, навіть благополучного життя, позначеного відкриванням нових течій у мистецтві, спрагою пізнавати і творити, відбувся несподіваний перехід до дисгармонії. У творчості 30-х років уже відчувається виснаженість – не таланту (який розвивався), а, мабуть, душі. Від оптимізму – песимізм. Адже реальність, яка оточувала Клее, не була раціональною. Він бачив дві світові війни (а ще був учасником Першої світової) та інші жахіття, бачив загибель колег із мистецтва і те, що дедалі меншає творців його напрямку. Нервові переживання не минули дарма: наприкінці життя у Клее розвивалася склеродермія. Про це я прочитала на щитах із докладною інформацією про цього художника. Але песимізму не лишається, бо вражає працелюбність митця і тішить те, що врешті він міг мати свої виставки в Німеччині, Франції, США та ін. За рік до смерті він іще був продуктивним. Відома кількість робіт – 1 253 твори на рік.
Скажу банальність: Клее треба розуміти. Його графіка і живопис дуже архетипові та мають подвійне (якщо не потрійне) дно. Скажімо, одна з робіт нагадала мені карту Таро «Повішений». Підпис, навпаки, означав: «Той, хто не впав». Але чому постать буквально повішена вниз головою? Чи це впалий янгол? Дуже багато трактувань. Інші малюнки, начебто прості, нагадують примітивізм на білому папері. Але особливі ракурси фігур і вдавана простота викликають бажання вчитатись у зміст. Або на вході до виставки – дуже сильна робота: мозаїка, що нагадує… навіть українські рушники. А наші витинанки? Є над чим подумати. Сильне враження і від самого шедевру, і від орамкованого вивороту.
Сама виставка була просто величезна, але роботи справили на мене таке враження, що я не раз поверталася до улюблених шедеврів і довго простоювала перед ними. Зайвий раз переконуюся в тому, що жодна репродукція не відтворить енергетики оригіналів.
Виставка була оформлена так зручно, що відвідувачі не відчували втоми. Скоріше – насиченість і бажання далі пізнавати. Утомившись, можна було присісти (але роззувшись) на цілій конструкції з кубічних пуфиків різного кольору – знову ж таки композиції, яка наслідувала Клее. Надавалась увага й арт-терапії: пропонувалося скласти власну композицію з різноманітних кубиків – у стилі Клее. Процес і результат відображалися на екрані. Я теж доклала руку до такої творчості. А далі – знову література: пропонувалося з розрізаних табличок (німецькомовних підписів до картин Клее) скласти власну розповідь. Треба сказати, що й ця пропозиція була популярна, тобто долучилася не лише я.
Біля кожного кубічного об’єкта зі світлинами та інформацією про віхи життя художника, його родину та музу (про останню – докладніше далі). Фото й тексти супроводжувались аудіогідами німецькою мовою, зробленими у формі найперших телефонів. Узявши слухавку, можна було ознайомитися з лекцією про Клее, що я й зробила. В іншому залі демонстрували фільм про проект «Діти курують Клее» («Children Curanting Klee»). Педагог пояснював учням про те, як із розрізаних шматочків зробити витвір мистецтва. Неподалік була й виставка дитячих робіт, від образотворчих до письменницьких, яка викликала в мене позитивні емоції.
Особливо зацікавив будинок Клее – точніше, реконструкція (можна було подивитися фільм про це житло, яке досі є). Вікна відчинені, як і двері, тому можна було не лише зазирнути, а й зайти. Почуваючись героїнею казок братів Ґрімм, я ступила за поріг. У цій кімнатці – фото, справжня шафа художника, його картини, а ще – пензлі, фарби та інше приладдя. Самі стіни – білі, наче іграшкові, проте всередині – життя.
Пауль Клее показує відсутність дешевого епатажу, бо його творчість – щира та позначена тривалою підготовкою, освітою, а ще, безперечно, ограненим талантом. Коли я стояла біля картин та інших об’єктів, то відчувала добру енергетику цих, на перший погляд, позначених логіки робіт. Але я розуміла ідею та власну логіку митця. Наприклад, його мозаїки, до яких митець раз у раз повертався, мають не лише особливу кольорову гаму, а й гармонію (недарма Клее міг стати музикантом).
Але взагалі ця виставка негласно була присвячена музі Пауля Клее – Карлі Ґрош (Karla Grosch), яка загинула у 28-річному віці. Можна простежити її долю, хоча інформації небагато. Карла була гімнасткою і танцюристкою (балериною), причому навчалась експресіоністського танцю. Спочатку в Німеччині, як відомо з історії, ніщо не віщувало біди. Карла Ґрош на ранніх фото виставки – спортивна нордична білявка, з класичними рисами обличчя, волелюбна і життєрадісна. Вона то всміхається в компанії, то демонструє акробатичну вправу, сідаючи на шпагат (згадуються фільми з Марікою Рьокк). Подружжя Клее (він і його дружина Лілі) фактично вдочерили сироту, яка стала їм справжнім другом і навіть діловою партнеркою. Відомо, що певний час у Карли були стосунки із сином Клее Феліксом Клее, але не склалися. Далі, коли нацистська кампанія дедалі розгорталася, Карла з нареченим Францом Айхінґером емігрувала в Палестину. Спочатку жінці подобається земля обітована, у листах фройляйн Ґрош порівнює цю природу з красотами казок «Тисяча і однієї ночі». Але далі – трагізм: Карла потонула, купаючись біля Тель-Авіва. Франца змогли врятувати, а вагітну жінку – ні. Карла Ґрош і є мистецтвом Клее – прагненням свободи. На картинах Клее – імпліцитно образ Карли. Що таке втратити близьку людину для митця, знає тільки сам митець.
Карлу і Клее об’єднала і професійна сфера, бо художник викладав у художній школі Баухауз (у Дессау), а Карла була вчителькою гімнастики. Тандем нагадував культуру античності та Відродження, бо вважалося: потрібна гармонія душі та тіла. Добре почуваючись, роблячи вправи на повітрі, учні краще опановували образотворче мистецтво. Тоді процвітали гасла здорового способу життя. Узагалі Баухауз об’єднав багатьох митців, зокрема подружжя Кандинських. Художники спілкувалися тісним колом. Від Карли залишився і її кіт Бімбо, який фактично надихав Клее на творчість і сам став предметом його пошуків. (Художник узагалі обожнював котів). На виставці я бачила численні світлини, де білий Бімбо – то в лісі, то сфотографований із їжаком, то в інших іпостасях. (Зазначу, що Клее працював і з фотоколажами та взагалі був різноманітним). Але це ще не все: на стінах Центру – теж кіт! То білий, то чорний. То йде, то вказує лапкою на аудіогід – мовляв, можна взяти слухавку. Тобто це й естетично, і пов’язано з художником, і навіть кумедно, і – зрозуміло. Функціональний кіт. Те, що стільки людей мистецтва любили кішок, нам відомо (від Гофмана до Гемінґвея), але про цю рису Пауля Клее я дізналася вперше.
Хто ж такий Пауль Клее? Сюрреаліст? Примітивіст? Кубіст? Абстракціоніст? Винахідник нового стилю? Усе разом. Але навряд чи він еклектик. Адже важлива його еволюція, треба знати про навчання та оточення художника.
Я не уявляла, що виставка Клее викличе асоціації з українським мистецтвом – народним і авторським, але не класичним, а 20-х років, пори експериментів. Німеччина багато чого навчила інших, зокрема в річищі експресіонізму. Тому стає зрозумілою стилістика плакатів, фільмів та іншого мистецтва того періоду.
На останнє зазначу, що у Швейцарії Клее популярний навіть у місцях, де начебто немає зв’язку з цим художником. Наприклад, його стиль – у сучасних ювелірних прикрасах, біжутерії, декоративно-прикладному мистецтві. І, звичайно, треба дивитися ці роботи лише наживо. Лише так можна зрозуміти техніку, яскравість барв і головне – ідею.
Ця виставка – ще один приклад (яких у Швейцарії безліч) того, як із мінімуму можна здобути максимум. Але, звичайно, шляхом розумної та ретельної підготовки, планування та застосування власних сильних сторін. Швейцарці вміють пишатися Клее (хоча це елітарне мистецтво, а, отже, не кожному близьке) і грамотно презентувати Клее.