Прогрес і діти

Живу на цьому світі вже чимало літ і завжди ним захоплююсь, дивуюся, щоразу пізнаю щось нове, привабливе, досі небачене і дивовижне. І не втомлююсь пізнавати, розвивати і збагачувати світогляд, знову вчитися, сперечатися, доводити свою думку, а ще — вдосконалювати свій розум і душу. Адже світ щоразу стає все цікавішим і цікавішим, нагору проривається і стає дійсністю щось таке, про що раніше ми читали лише в чарівних казках, і навіть у мріях не могли побачити те, що сьогодні кожен з нас тримає в руках. Це не диво-блюдце, яким котиться чарівне золоте яблучко і показує нам, кого просимо, а дуже звичний плаский телефон з кольоровим екраном, на якому ми бачимо, кого захочемо, тут і зараз, та й навіть на іншому боці Землі в будь-яку пору дня і ночі...

Сьогодні ми можемо перелетіти за кілька годин в іншу країну через моря й океани, опинитися в спекотній пустелі чи в зелених непрохідних джунглях, побачити екзотичних тварин в зоні їхнього природного проживання, зустрітися з різними людьми на всій планеті. Сьогодні казка стала дійсністю і це просто чудово! Адже ми можемо знайти в кожну мить стільки інформації, скільки захочемо і навіть більше, прочитати будь-які книжки, подивитися чудові фільми, побувати в різних місцях на планеті, навіть не виходячи з дому. Чарівний час! Дивовижна пора, яка викликає захоплення. Тож здавалося б — все є для розвитку людини і вона сьогодні повинна бути такою розвиненою, розумною, світлою і мудрою, що жоден казковий герой не міг би посперечатись з нею... Але щось пішло не так чи не туди, бо людина почала потроху деградувати, особливо це видно на дітях... Сьогодні ви рідко можете почути дитячий рейвах, коли вони граються у дворі, набиваючи м’яч об стінку чи об землю (хто більше), сьогодні ви не побачите дітей, які стрибають через скакалку чи грають у «довгу лозу», ніхто вже не грає в«класи», підтримуючи на них свою рівновагу та точність метання біти... Сьогодні як і збираються діти разом, то сидять на лавочці і дивляться в екран телефона, граючи там у якусь гру візуально і пасивно... А щодо книжки? Цього взагалі не зустріти! Побачити дитину з книжкою, яку вона читає десь на лоні природи, — це все одно, що зустріти прибульця... Ще трохи і ми прибульця радше побачимо, ніж дитину, яка читає книжку. Що ж сталося з нами?

Сьогодні людей, які читають, стає все менше і менше, а от дітей — лише одиниці. І це велика загроза для людства, і не тому, що стало менше книжок, навпаки, їх дуже багато, а тому що мозок людини перевантажений настільки великою кількістю інформації, яку він просто не може засвоїти, не має можливості розкласти і переварити її, запам’ятати, а тому він нічого і не запам’ятовує. А інформація йде до людини дуже різна, безсистемна, вона налітає лавиною і перевантажує мозок настільки, що він просто з нею не може справитись. Інформація до людини приходить в словах, у звуках, в малюнках, у відео, від інших людей, з телевізора, з комп’ютера. А коли людина бачить написаний текст, то вже і не може його вдумливо прочитати, а поверхово пробігає очима, слово через десять і вважає, що прочитала. Запитайте в неї, про що там написано? Вона не перекаже, бо просто не знає, що читала... А тому це сьогодні стає проблемою і навіть дуже великою: діти не вміють зосередитись на чомусь конкретному, вони не вміють спостерігати, не вміють мислити і встановлювати причинно-наслідкові зв’язки, якщо і щось читають, то поверхово, не задумуючись. Діти не вміють зосередитись, вони стають неуважні, поверхові, ні над чим не задумуються, бо цьому їх треба навчити. А навчити нема кому: одні не вміють, інші — не хочуть. І якими виростуть сьогоднішні діти?

Нині переважає думка в освіті і серед людей, що дітям можна все дозволяти, хай вони роблять, що їм заманеться, бо вони малі діти... На цьому побудована нова програма НУШ для учнів початкових класів. Дитина може на уроці встати і вийти, може дістати пляшку з водою і пити, може їсти, бо їй враз захотілося... А як же шкільна дисципліна, порядок? Як же вироблення у дитини сили волі, вміння стримувати свої бажання та емоції? Як же повага до людей? Адже це все не приходить саме по собі, все це треба наполегливо виробляти в дітей, щоб вони виросли дисциплінованими, мудрими, уважними тощо. Але ніхто не думає про наслідки. Наслідки вже не за горами, вони прийдуть, коли ми й не чекаємо, бо як каже народна мудрість: «Як гукнеш, так і відгукнеться». Тому сьогодні так багато інфантильних дітей, а буде ще більше, бо над вихованням дітей треба постійно і наполегливо працювати. А тому я все більше схиляюся до нашої української народної педагогіки, яка дуже чітко розставила все на свої місця. Це не спеціально хтось сидів і придумував, щоб захистити кандидатську дисертацію, як це робить наука педагогіка сьогодні, а все складалось віками, за народними спостереженнями, з погляду практики. Люди віками спостерігали, які дії приводять до яких явищ, і складали про це прислів’я коротко і зрозуміло. «Що посієш, те й пожнеш», «Не кажи гоп, поки   не перескочив»... І всі вони дуже зрозумілі не тільки дорослому, а й малій дитині. А сьогодні мені дуже хочеться поговорити про читання. Я вважаю, що читання — це основа всьому, адже коли людина вміє читати, то вона вже розвиває саму себе. Читаючи, дитина відкриває для себе світ до всього нового, вона починає розуміти багато речей, задумуватись над певними питаннями, розширює свій світогляд, пізнає добро і вчиться засуджувати зло...  Недаремно ж народна мудрість стверджує: «Книга вчить, як на світі жить», «Хто багато читає, той багато знає». І тут не заперечиш, бо той, хто вдумливо читає книжку, вміє зосереджуватись над її змістом, вміє встановлювати причинно-наслідкові зв’язки, нарешті, вміє думати, мріяти, спостерігати і робити висновки. Тому треба вчити дітей читати вдумливо, переказувати прочитане стисло і детально, бо якраз через читання і переказ збагачується мова дитини,вміння вміло і гарно висловлювати свої думки, правильно будувати речення, кожна книжка знайомить з новими словами, висловами, óбразами. І вчити читати дитину слід якомога раніше, а найкраще, коли дитина вперше почала проявляти інтерес до книжки і до читання. Це нею буде сприйматися, як весела гра — легко і просто. Я пам’ятаю, коли вперше взяла шестиліток у перший клас! Просто не могла ними натішитись, такі вони були цікаві і так легко з ними було працювати. До Нового року всіх до одного навчила читати і ми закінчили Буквар, і почали працювати з додатком Букваря. Як же вони гарно читали, як їм хотілося дізнатися щось нове! А скільки віршів вони вивчали і програмних, а ще тих, що я їм писала на кожне свято! Я просто була в захваті від цих діток! У школі сьогодні йде тенденція до скорочення уроків української мови і читання, їх взагалі тепер об’єднали в один урок. Для чого? На таких уроках діти і читають зовсім мало, а переказують ще менше, то як вони цьому навчаться? От тому сьогодні діти читають погано, а пишуть ще гірше. Ми випускаємо зі школи безграмотних учнів, які погано читають, а пишуть з помилками. А потім дивуємось, чого так? Складається враження, що дітей сьогодні  ніби навмисне роблять нездатними ні до чого... А все тому, що вже в початковій школі треба, щоб у дітей було читання, рідна мова та математика — по  п’ять уроків на тиждень, бо це саме той час, коли дітей можна навчити і швидко та вдумливо читати, і грамотно писати, усно рахувати та одержати початкові математичні знання, які необхідні в житті кожного. Читання, мова, математика — це основа знань, це фундамент! І як буде міцний фундамент, то і будова вистоїть при будь-які бурі. А ми сьогодні в школі не даємо цієї основи, а все граємось і граємось. Колись на уроці ми вводили обов’язково елемент гри, щоб дітей зацікавити, а сьогодні на уроках постійна гра з елементами навчання. Якось так. А пояснюють це все, що сьогодні не такі діти, їх не можна перевантажувати, не можна робити зауважень, не можна зовсім наказувати, не можна, не можна і не можна... Не такі діти? А вам не здається, що ми самі планомірно дітей робимо не такими, як раніше, а менш рухливими, менш допитливими, менш розвиненими…

То які сьогодні діти? Діти приходять у світ так само, як і в усі віки до цього, їх виношують і народжують так само... Вони сьогодні ситі, одягнені і взуті, у них є все для навчання, для гри, не так, як це було ще 50 чи 100 років тому... То чим вони так відрізняються від колишніх дітей? Мали б з кожним роком бути кращими і кращими! Але, на жаль...Тож і справді, відрізняються тим, що живуть в достатку! Тільки от деякі батьки не займаються їхнім вихованням, не привчають ані до книжки, ані до будь-якої роботи, ні до порядку, ні до дисципліни, що просто необхідно кожній людині. І в школі тепер ні до чого не привчають, навіть прибирати за собою не вчать, бо не можна...???

От і виростають вони не такі, бо не мають сили волі, не вміють працювати, не вміють зайняти себе гарною і корисною справою, бо в руках постійно телефон, який і за няньку, і за мамку... А от чогось доброго і потрібного — не можна. Час і справді гарний настав, але він нам приніс крім достатку і добробуту, крім високих технологій, ще й невігластво, байдужість, приземленість, руйнування наших душ, що найстрашніше. Люди сьогодні, у своїй бі-льшості, не мріють про романтику, про високі знання, про красу, якою можна захоплюватися і творити, а здебільшого задовольняються матеріальними благами: смачно поїсти, гарно одягнутись, придбати машину, добротний дім. А подивитися навколо себе, захопитися красою дивосвіту, глянути в небесну блакить чи на миготливі зірки у нічному небі, пробігтися босоніж по краплистій росі на світанку, як сходить сонце, відчути радість буття від самої природи, відчути щастя жити... Про це вже мало хто і задумується...  Ми себе дуже обділили, навіть обікрали, бо не вміємо радіти, щиро сміятися, голосно співати, вільно мислити... Ми перестали читати книжки, ми перестали мріяти, бути романтиками, ми перестали радіти щастю жити! І до своїх дітей ставимось тепер байдуже, з неохотою, бо нам лінь заставити себе піти з ними на стадіон, щоб пограти у м’яча, піти в бібліотеку, щоб вибрати цікаву книжку або просто прогулятися, чи поговорити зі своїми дітьми про все на світі...

Та сьогодні йде у нас страшна, кровопролитна війна... Вона, звичайно, багато чого вже змінила і ще змінить у людських думках і долях. Час тривожний, він уже сколихнув уми сотень, а то й тисяч людей, змусив задуматись над сенсом життя-буття, над тим, що означає для людини сім’я, батьки і діти, свій дім, своя країна... Тож я думаю, що люди по-іншому почнуть жити і мислити, з усією мудрістю і відповідальністю візьмуться за виховання дітей, за їхнє навчання і розвиток. А тому будуть дарувати одне одному кожну мить свого життя, щоб набутися разом, щоб намилуватися одне одним, натішитись, налюбитись... Дай, Боже, щоб ця війна вже скоріше закінчилася і ми почали будувати своє нове життя у вільній і щасливій Україні і всі стали мудрі, добрі світлі, а головне — щасливі, адже людина приходить у цей світ для щастя!

Вірші про щастя

Книжка — щастя! 

Велике щастя сонце зустрічати,

Босоніж бігти по дзвінкій росі...

І щастя гарну книжку почитати, 

Та опинитись в чарівній красі, 

Яку до цього ще не зміг збагнути, 

І раптом враз відкрилася тобі...

І почуття нові зумів відчути, 

Побув у щасті й радості, в журбі.

І з книжкою ти пережив усе це, 

Відчув нараз шалений рух життя.

І відгукнулось на події серце, 

І ти потрапив у нове життя...

Чудову вдачу гарна книжка має, 

Дає наснагу, радість, відчуття...

Над буднями людину піднімає, 

Несе у мріях в краще майбуття...

Безмежне щастя

Безмежне щастя — як земля цвіте,

Пробуджуючись від зими тривкої.

Як тонкий пагінець з землі росте,

В повітрі аромат берези й хвої.

Як списики травички у росі

Вже виткнулися із землі до сонця.

Все оживає у п’янкій красі

І радістю цвітуть людські віконця.

Велике щастя по землі іти,

Все відчувати, мріяти, любити…

І кожен раз із веснами цвісти…

Безмежне щастя в цьому світі жити!

Людське щастя

Ми дуже різні всі: дорослі, й діти.

І власні погляди в нас є на все.

Але усім нам хочеться радіти,

І всіх життя кудись вперед несе.

Всім хочеться уваги і любові,

Бо це таке, що до душі іде.

І щоб тепло жило у кожнім слові.

Та щоб біди ніколи і ніде.

Й для щастя нам усім багато треба,

І хоч у кожного воно своє.

Та разом всім нам треба мирне небо,

А коли поруч ще й людина є,

Що може і підтримати, й любити,

Віддати щиро ніжність і тепло,

І в час потрібний просто захистити,

Щоб затишно в нас на душі було,

Тоді людина й справді вже щаслива,

Бо є опора і надія є.

Ох, щастя, щастя… 

Це велике диво!

І в кожного воно завжди своє.

Щастя жити

Яке велике щастя — просто жити,

Стрічати радо кожен день новий.

Любити світ і всіх людей любити

Та відчувати вітерець легкий

І чарівну красу навколо себе,

І чути сум і радість у піснях.

Летіти в мріях у високе небо,

Немов казковий легкокрилий птах.

Яке це щастя — сонце зустрічати!

Любити й дивуватись кожну мить.

Красу землі всім серцем відчувати,

Яка навколо радісно бринить.

Яке велике щастя — просто жити...

Автор: Надія Григорівна Красоткіна — письменниця, знавець та практик із питань освіти та народної педагогіки.