Зоологія у Швейцарії: від динозаврів до сучасних тварин

Тема природи («натюр»), екології сьогодні дуже актуальна. Я вже писала на цю тему в «Сурмі», а зараз переконуюся, що природа у Швейцарії пов’язана з вихованням та освітою — адже недарма тут є цілий рух «натюр». А що сказати про маркери цієї країни? Багато хто назве корову і молоко. Тому цього разу я поговорю про корів — і не лише.

Ми з матір’ю (лікарем-неврологом) пізнаємо Швейцарію, її природу. І, звичайно, тварин. Вражає, що флора і фауна (зокрема ендеміками) схожа на українську. Розповім про те, чим вражає кантон Во. 

У Швейцарії — унікальні птахи та різні тварини. Пролітають шуліки та інші хижаки. Мила антитеза — вільшанки, із жовтими або яскравішими грудками. Білі та сірі чаплі в полях. Над каналами та іншими водоймами пролітають чайки. А на полях — коні. Вівці. У горах можна побачити навіть рисей (якщо заїхати достатньо високо), біля дороги або взагалі на полях пасуться сарни, прибігаючи з височини. І, звичайно, Швейцарія асоціюється з коровами. Традиційне зображення швейцарської корови — плямиста, чорно-біла чи брунатно-біла. У зв’язку з цим хотілося б розповісти про звичай «пойя», яким пишаються корінні швейцарці. 

Пойя зображена на багатьох швейцарських виробах — від торбин до годинників, від пакетів до витинанок (про які я вже писала). Вона пов’язана з річним циклом швейцарських пастухів. 

Корінні швейцарці розповідають… У Швейцарії ферми зазвичай — у низинах, а в горах — знамениті шале (тобто будиночки). Le chalet d’alpage — гірське шале (на противагу хижі внизу — la cabane), де влітку — фермерські організації, а основне фермерське господарство — у низині. Звичайно, ми не раз бачили корів і фермерів, як і ці господарства. Як свідчать швейцарці, найкраще молоко худоба дає влітку. І, безперечно, можна згадати різні сири, у тому числі сирні страви. Як мені розповідали, у Швейцарії жартома діляться на два «табори» — тих, хто любить фондю, і тих, хто любить раклети. Як відомо, ці національні страви робляться начебто схоже (розтоплений сир, хліб або картопля), але водночас мають відмінності. У цьому можна переконатись і готуючи фондю або рак-лети, і куштуючи їх. 

Що сказати про корів? Двічі на рік швейцарський фермер підіймається в гори зі своїм стадом. Він іде пішки, а от продукцію спускають. Відзначаються два свята корів — підйом і спуск. Із корів обирають королеву (la reine), яку прикрашають квітчастою короною. Це високий вінець. У ньому — ведуча корова, яка має бути високою, а за нею йдуть інші, у вінках. Роблять конкурс краси… для корів, де обирають «міс ваш» («miss vache»), тобто «міс корову». Якщо корова перемагає, на неї надягають велику корону. Але які критерії краси для цієї тварини? Швейцарці люблять корисне, тому на першому місці — високі надої (тобто кількість молока), кількість телят — а ще головне, щоб телята були міцними і гарними. Тобто важливі кількість і якість. У кожному регіоні — своя порода корів, які відрізняються. А що сказати про бика? Бики теж беруть участь у конкурсі, і тоді обирають «короля» (le roi), який має бути найсильнішим. А в кантоні Валє (Valais) відбувається боротьба корів. Причому вони мають бути вагітними! Це випробування на витривалість. Ми згадуємо про кориду, проте у Швейцарії є не гірші дійства. Якось мені показали газетну замітку, де були фото такої боротьби. Я вирішила, що це — бики. На мій подив, учасниками — точніше, учасницями — виявилися корови. Вони особливої породи, великі, часто — чорні, і справді нагадують биків. Ці корови можуть запросто знести і розтрощити загороди. У горах нам показували металеві турнікети: вони для того, щоб не пройшли чужі корови. А ще з-поміж швейцарців відбувалися битви за корів — адже ці тварини могли приблудитися на чуже пасовисько, відстати від стада, і, звичайно, важливо впізнати свою худобу. Узагалі у Швейцарії багато цікавих звичаїв (певна, що кожний кантон може похвалитися своїм). 

Знову ведуть корів у гори на початку весни (у Швейцарії та інших європейських країнах це — 21 березня). А спускають — восени (20 чи 21 вересня). Гірським шале керує одна обрана селом родина, а взимку — перевибори.

Завершу тему дикої природи тим, що як приємно почути в горах передзвін. Це великі коров’ячі дзвоники. І справді: поруч — стадо. У деяких ресторанах або інших установах висять ці величезні дзвоники, які сьогодні — навіть експонати, гордість Швейцарії. 

У містах теж є чим похвалитися. У Лозанні є le Muséum Cantonal DES Sciences Naturelles — Кантональний музей природознавства (Палац Рюмі-на — Palais de Rumine). Ми неодноразово відвідували його зали. У цьому музеї є відділ зоології, який ми одразу полюбили. Тут є окремо про сучасних тварин, а є й про первісну добу, де презентовано не тільки динозаврів, а начебто весь світ. У цих залах, присвячених доісторичним часам, можна побачити динозаврів, мамонтів, молюсків тощо. Цікаво дивитися, як виглядали предки сучасних… жаб, бабаків, панцерників, лосів, ведмедів і стількох тварин — деяких із них ми начебто знаємо. Але виявляється, що не знаємо. Бо первісний лось (точніше, його скелет), наприклад, вражає розмірами. Та й печерний ведмідь має якийсь не ведмежий писок. Від одного з видів динозавра — реконструкція лише лапи (точніше, сліду). Цей слід такий гігантський, що важко уявити, якого розміру була вся тварина. Узагалі тут не бракує скелетів та інших реконструкцій. І скрізь — наукові пояснення до кожного експоната. Безліч усього. Мамонтові ікла, гадаю, говорять самі за себе. А довершує картину опудало птеродактиля (справді величезне), яке звисає під стелею. Загалом у нас враження, що ми гуляємо у первісному лісі (тут навіть є реконструкція неосяжної папороті), проходимо далі — і ось простори океану… Це — молюски. А якщо хочеться побачити пращурів екзотичних тварин, то це — скраєчку. Предок гіпопотама, наприклад. На картинці виглядає навіть мило. Але уявімо, який він був величезний! Є й черепахи. Враження, що вони не дуже змінилися — за винятком розміру. А ось картинка, що показує нібито панцерника. Точніше, його пращура. 

Що сказати про сучасних тварин? Зоологічна колекція презентована двома залами. Нас зустрічає експозиція, де — зимовий пейзаж: дерево, на якому різні птахи. Виконано дуже майстерно, віриться, що вся природа — жива. Далі — виставки, де жабки, їжак, білка… А далі — білий ведмідь, тигр, муфлон… Багато інформації про різних тварин. Якщо пройти в саму залу, то очі розбігаються. Водночас усі види — за порядком.

Особливо гарно презентовано колібрі. Це — справжня розкіш. Різнокольорові працьовиті пташки (недарма вони п’ють нектар із квітів і навіть гудуть, як бджоли), красиві та витривалі. На інших стендах, так само під склом, — яскраво-червоні пташки, теж екзотичні, сині (як не згадати «Синього птаха» Метерлінка?), різноманітні папуги… Дуже багато яскравого, але в усьому є своя продуманість. Із великих птахів подобається альбатрос. 

Великі птахи теж дуже цікаві. Наприклад, лірохвости. Або лелеки — високі та схожі на наших. Фламінго, які ще здалеку впадають у вічі (недарма їхня назва — від «полум’яний»). Ібіси — різних кольорів. Ці птахи виглядають дуже гідними і поважними — недарма стародавні єгиптяни вшановували їх як божеств. Несподівано було побачити червоних ібісів! Окремо — хижі птахи, від грифів до орлів та інших. У кожної птиці — свій характер. Є качки, гагари та інші. Добре представлені лебеді. Окрему увагу прикував стенд, присвячений пугачам. Одна сценка просто вражає. Гігантський пугач намагається схопити пазурами звірятко — може, це лисеня? І птах, і звіря схожі на ендеміків — у тому числі величезними розмірами. Я не знайшла інформації про те, яку саме тварину хоче перемогти цей хижак (натомість пугач — «орел-сова»), але динаміка боротьби показує, що, може, перемога буде не за птахом. Відзначу роботу майстра: це ж треба було так зафіксувати цю битву, відтворити пластику!

Не бракує тут риб (у тому числі величезних і явно глибоководних), іздалеку впадають у вічі черепаші панцири. 

Повернемося до звірів. Сімейство котячих тут досить повне та оригінальне. Є лев, гепард, оцелот, сервал, пума, рись та інші родичі. А ведмеді? Є й вони. Бурий ведмідь, панда (тут він — яскраво-рудий), гімалайський та інші. Є тут і мавпячі — і власне мавпи (не уявляла, що є стільки видів), і їхні родичі — як лінивець, лемури, товстий і тонкий лорі. Зауважу, що це навіть окремі види — екзотичні. Є й відомі всім їжаки, дикобрази, багато гризунів — від бабаків до вивірок і землерийок. Дуже багато рідкостей. А окремий стенд — це кажани. Деякі з них навіть не дуже нагадують лиликів: це кошлаті й досить великі звірі, схожі на білок або ще на когось. Тільки розмах шкірястих крил нагадує нам, хто це. 

На вході до іншої зали — цілий звіринець, де вирізняються бізон, вовк, пума. Помітно, що ці тварини — індивідуальності й мають інтелект. Оформлено композицію під сад, зелений і затишний. Водночас тварини в «саду» показують, що виглядають не солодкаво. 

В іншій залі нас зустрічають крокодил та інші «екзоти». Крокодил — іще підліток, невеличкий, але видно його характер. Дуже цікава зала, де — дари океану. Наприклад, окремо — акула (яка нібито задоволено всміхається), скати, нерпа… Але особливо оригінальна величезна (до високої стелі) щелепа кашалота. На її тлі люди виглядають особливо маленькими. Є над чим замислитися. І якщо кістки окремої частини такі величезні, то якого розміру тоді кашалот? Він справжній гігант! Контраст до крижаних океанських просторів і суворих північних тварин — африканське сімейство, де жираф, антилопа, газель, носороги… 

Якщо далі казати про копитних, то приємно побачити оленя (помітно, що це розумна тварина), є лось, а ще — ціле сімейство азіатського барана (самець, вівця і ягня). Це самостійні тварини, що видно з їхньої зовнішності. Не диво — адже вони живуть у диких умовах (чи в пустелі, чи в горах, чи ще в якомусь суворому краю). 

Діти тут дуже добре розвиваються та із задоволенням мандрують залами, задивляючись на експонати. Варто згадати залу, де намальовано зародження життя та різні види. А сама виставка облаштована дуже зручно. Є література про зоологію — і ці книги можна гортати. Є кольорова канапа з яскравими подушками, де можна зручно вмоститися, чекаючи на іншого або спостерігаючи перспективу музею.

У цих музеях — багато приватних колекцій, тому вибір одних тварин і птахів (як і метеликів чи плазунів) може бути багатющий, а деякі види — відсутні. Вражає різноманітна колекція екзотичних змій. Є кобри в окулярах, є сірі змії (які зливаються з тлом), є навіть коралова змія — розкішний екземпляр, темно-червоно-біло-чорна, смугаста. Раніше про неї я та багато інших тільки читали.

Є тут ендеміки з Австралії — від кенгуру до качкодзьоба. Але ця виставка розвінчує всі наші стереотипи. Наприклад, коала, якого ми уявляємо добродушним і пухнастим, тут виглядає зовсім не таким. Та й кенгуру з кенгурятком — інші, а не ті, яких бачили в мультиках (як не згадати маму Кенгу з кенгурям із казки про Вінні-Пуха). Саме за цими опудалами помітно, які це архаїчні тварини (перехідні види), як вони хочуть вижити в дикій природі. І як австралійська фауна відрізняється від європейської, азіатської, американської. 

Опудала зроблені так майстерно, що враження, буцімто всі тварини і птахи — живі. Факт, що кожний експонат — це портрет. Ми уявляємо натуру звіра, пташки, змії...  

Окрема зала присвячена скелетам тварин, а також показу різних відхилень (двоголове теля, «подвійне» ягня тощо). На цьому тлі мило контрастують екзотичні метелики, яких хочеться докладніше роздивитися. Та і взагалі в цій залі багато див, але загалом вона більше наукова.

Приємно бачити, що не лише дорослі, але й діти захоплено та заглиблено вивчають простори цього музею. 

На останок зауважу, що коридори Палацу Рюміна оздоблені етнографічними експонатами — африканськими масками і фігурами божеств. Думаю, це варто докладніше вивчити. 

Я ще раз переконуюся, що лозаннські музеї — це візит не на один раз. Ці виставки — не просто розвага, а дуже грамотна подача. Хочеться замислюватися, ще і ще роздивлятись окремі експонати, бачити їх у цілісності експозиції. А сама ідея — у тому, що природа дуже багата, проте недарма деякі види вже рідкісні. Швейцарія — країна ендеміків і реліктів, від флори до фауни. Цим вона нагадує Україну. Треба зберігати це різноманіття. А ще ми бачимо, що живі істоти борються (раніше це показала виставка про соню в Шамп-Пітте). Вони прагнуть жити, мають інтелект — у кожної свій — і заслуговують на добре ставлення. Музеї — життєствердні, але дають можливість замислитися, як зберігати життя іншим, як відповідати за інших. 

Аналітик матеріалів — Олена Смольницька.

Автор: Ольга Смольницька — кандидат філософських наук, провідний науковий співробітник Київського літературно-меморіального музею Максима Рильського.