Сьогодення…

 Сьогодення у нас буремне,
Йде війна і біду несе.
Виростає дитя воєнне,
Що побачило геть усе:
Біль і горе, все зло і смерті,
І розруху, сирен виття...
І сусіди навколо мертві,
Рідна матінка без життя...
Але далі потрібно жити,
Хоч і в статусі сироти...
Кажуть, треба цей світ любити...
— Мамо, мамо, за все прости...
І до мене прийди живою
Хоч на хвильку всього одну...
Обіймемося ми з тобою
І засудимо цю війну...

 Як же важко зростити і сформу вати людину! Ой, скільки ж часу треба для того, щоб виростити, виховати і відпустити її на свій довгий шлях життя. Погляньте лише на коника! Народилося лошатко і відразу стало на ніжки, трішки по хиталося, отримуючи рівновагу, і ось вже біжить за мамою, так само і телятко в корови... Вони відразу стають на свої тоненькі ніжки і знаходять сосок, щоб припасти і пити живильне молоч ко та набратися сили... Вони відразу і вчаться всім життєвим премудростям поруч із мамою дуже швидко. У приро ді, в тваринному світі, геть усе так са мо швидко піднімається на ноги, вчи ться і виконує свою життєву місію. У природи є свої закони природного від бору. Сильніші, спритніші, розумніші виживають і продовжують вік у своїх дітях, а менш розвинені фізично, менш кмітливі та спритні — стають жертвою... У всіх тварин, у когось відразу, у когось трохи згодом, але процес становлення відбувається дуже швидко, а от в людини...

Людське дитятко треба дуже довго ростити, годувати, пестити, ніжити, ста вити на ноги, всьому навчати, та ще й виховувати, зростити здоровим і міцним не тільки тіло, а й сформувати світлу дитячу душу, свідомість, поведінку в суспільстві, сумління і всі почуття... І все це відбувається не відразу і не саме по собі, а поступово, свідомо, довгі та довгі роки... Процес становлення  лю дини на життєвий шлях займає багато років, вимагає багато терпіння, турбо ти, уваги, старання, мудрості та любо ві. Тому батькам слід це зрозуміти і па м’ятати все життя, що на них лежить відповідальність за дітей, в крайньому разі до їхньої самостійності. Ну, хтось, мабуть, мені заперечить, мовляв: «А то без тебе ми цього не знали»... Звичайно, що  знали. Але чому тоді так ба гато дітей ростуть без батька чи без матері при живих батьках? Чому так ба гато у нас безпритульних і покинутих дітей? Чому так багато наркоманів, ран ніх алкоголіків? Чому діти ростуть у сі м’ях ледачі та ні на що не здатні? Чому діти ростуть невиховані, злі, ненависні? І десятки таких питань стоїть сьогодні на порядку денному нашого з вами життя. А все тому, що теоретично всі наче і знають про свої батьківські обов’язки, але не виконують їх або виконують вряди-годи, тобто час від часу, як «припече». І при цьому сподіваються на: «а може», «либонь пронесе», «саме собою»... І таких випадків сотні... Тому я й звертаюся до вас, дорогі ба тьки, прошу усвідомити, що діти — це величезна ваша відповідальність, це тільки ваша турбота, ваш час, ваше життя і ваше майбутнє також, бо як каже народна мудрість: «Як простелитесь, так і будете спати», «Кого виховаєте, того й матимете», «Що посієш, те й по жнеш». Тому завжди треба думати, ус відомлювати, що ви робите, як живете, що говорите, як ставитесь до людей і до цього світу. А тому слід частіше задумуватись над своїм життям, частіше звертатись до того, що пишуть чи гово рять люди, і робити свої висновки та брати до уваги добрі та мудрі поради, які комусь таки згодяться в певний час. 

Отже, сьогодні знову поговоримо про наших дітей, якими вони можуть вирости при нашій постійній турботі або без неї... Триває страшна війна, бага то дорослих і дітей опинилися чи ще можуть опинитися в жахливих умовах: без даху над головою, без свого кутка, діти без батьків, а батьки без дітей чи хтось із них стане калікою. І все їхнє життя може полетіти шкереберть, якщо не буде потрібної допомоги інших людей, держави чи випадку... І це дуже страшно, просто жахливо, бо ж ми жи ли у мирі, у щасті, в добрі й теплі і про довжували б так жити, коли б не московія, яка напала на нас ще в 2014 році... Відтоді наше життя спрямувалося зовсім в інше русло, життя багатьох людей стало справжнім пекельним жахом. І діти, як ніхто інший, відчули на собі цей біль, кривду, страхи і безпомічність... Вони відразу подорослішали, стали обережні й обачні, почали самостійно вчитися виживати в цих умовах. Інші батьки з дітьми своєчасно виїхали з тих територій, бо відчули загрозу, а от хтось не встиг чи не зміг, чи подумав, що «пронесе». Різні складались обставини... І по-різному склалося у людей життя. Та ще, дякувати Богові, є в Україні такі місця, де стоять цілі житлові будинки і школи, дитячі садочки і лікарні, куди не дістав ворог своїми ракетами, там тихо і тепло, життя налагоджене та цивілізоване, майже, як до війни. А про війну нагадують лише сиг нали повітряної тривоги та вісті з фронту... А ще тривожні сигнали, коли везуть бійців у домовинах до рідного дому, до мами чи до діток, до жінки чи до сестрички... Це дуже важко сприймається, настільки важко, що впору не тільки плакати, а й кричати на цілий світ: «Люди! Припиніть війну! Не губіть молоді життя! Їм би тільки жити й жити! Одумайтесь! Схаменіться! Зупинить смерть і біль!». А Смерть не зупиняється. Вона б і рада припинити зби рати свій страшний урожай, та орки не дають, вони живою стіною наповзають знову і знову, і тут же падають під градом куль... І знову повзуть і повзуть, на че їм немає кінця і краю. Та хай би вмирали, як їм так хочеться, але ж вони забирають життя у наших синів, наш цвіт нації, руйнують наші міста і села, кривдять нашу рідну українську землю... І нам її треба оборонити, відстояти, не віддати ворогу на знищення і на наругу... Важкі часи настали, дуже важкі. І нам треба не тільки вижити, але й далі жити, будувати, підіймати країну з руїн, ростити своїх дітей і процвітати... І в цих умовах виховати справжніх українців: добрих і мудрих, чесних і сміливих, гуманних і світлих, привітних і веселих, щирих і щедрих, обов’язково мирних, творчих, талановитих і з сонячною душею. І тільки так! По-іншому і бути не може! Адже українці завжди були сміливими і добрими, щирими і світлими, щедрими і гостинними, співучими і веселими… Така вже ми нація, це закладене в наших генах, по-іншому вже ніяк.   

Тому ми і про дітей своїх повинні турбуватися по-особливому, щоб вони виросли самостійними, впевненими в собі, мудрими, а не «інфантильними гномиками»... Тому про виховання дітей ми повинні дбати усім миром. Адже чужих дітей не буває. А сьогодні багато дітей лишилось сиротами, тому треба подбати про те, щоб ці діти отримали нові сім’ї, а не росли в дитячих будинках, тож треба проявити милосердя, і хто може прийняти сиріток у свою сім’ю та виростити, як власну дитину. Важко? Сьогодні важко всім, а особливо важко дітям-сиротам, яких нема кому пригорнути і сказати таке звичне для кожної дитини: «Я тебе люблю!». Тому треба їх зігріти любов’ю, приязню, теплом своєї душі, материнською ласкою і увагою... Я впевнена, що багато людей відгукнеться на крик материнської душі, яка вже за межею, і прихистить її дитину, пригорне, зігріє і полюбить, як свою власну...  Це ще буде, хай лише закінчиться війна і перестануть свистіти у небі страшні ракети і літаки, та розриватися житлові будинки... Хай скоріше прийде наша перемога, щоб ми знову опинилися в тихому мирі, в кольоровім світлі тепла, радості і спокою. 

Надалі, на мою думку, виховання дітей у сім’ї зміниться докорінно, адже люди пройшли через пекло страхів, болю, кривди, смертей, втрат... І вони по-іншому стануть дивитися на такі незначні колись речі, як власна тарілка, кухлик і ложка; на своє ліжко; свою стареньку одежину, яку ще можна підшити і носити; біленьке і чисте простирадло, що пахне вітром; свої книжки і зошити, які конче треба зберегти для майбутніх поколінь; свій старенький потертий ранець, який бачив багато чого; старі світлини своїх родичів і близьких... І все це викликатиме у їхній душі спогади, які стануть значимими, здавалось би, зовсім незначні зустрічі і події, без яких життя було б зовсім не таке, як сьогодні... Все це ще буде, але після війни, як ми здобудемо перемогу, коли душа заспокоїться, а биття серця прийде в норму, і навесні прилетить чарівний соловейко та заспіває скрізь по рідній Україні свої неповторні і такі чутливі задушевні трелі, які пробудять у  в наших душах найсвітліші почуття любові, ласки, доброти... Коли неповторна вивільга покличе нас у дивовижно зелений і квітучий парк чи гай і заспіває свою чарівну мелодію, а ми складемо дивовижні вірші і заспіває мо всі разом про мир і щастя, про любов і ніжність... 

Усе це ще буде, але воно набере зовсім іншого відтінку, інших чарівних кольорів, яких не було до війни, бо до війни ми і думали не про те, і прагнули до іншого, а от після війни у нас з’являться зовсім інші цінності і пріоритети, інше бачення цього світу і життя, інші переваги... І поруч з нами будуть йти наші діти, які пережили цю кровопролитну війну, які бачили те, чого ніколи не повинні бачити діти, які чули те, чого вони не повинні були чути, які пройшли через сім кіл пекла і сприймають вже цей світ по-іншому, не так, як діти... Народиться нове покоління дітей, і батьки повинні будуть їх виховувати зовсім не так, як колись їх самих виховували до війни, чого гріха таїти:  трішки лежнями, колись безвідповідальними чи байдужими, іноді тими, хто зростав сам по собі, як котик... Тож нові батьки почнуть виховувати своїх дітей активними борцями, людяними і добрими, щирими і світлими, а не меркантильними і дріб’язковими любителями лише матеріальних благ, і дбатимуть насамперед про душу, про мудрість своїх дітей. Тож настануть нові часи, коли люди прозріють і прикиплять до інших цінностей, а саме до краси і знань, до високого польоту мрій і вчитимуть та виховуватимуть своїх дітей так, щоб вони ставали свідомі, розумні, мудрі і добрі... Це ще буде... Після війни... Після нашої перемоги...

А тепер теж треба велику увагу звернути на виховання дітей, щоб вони вміли цінувати те, що у них є, вміли любити світ, бачити різницю між добром і злом, правдою і кривдою, світлом і темрявою. Тому щастя вам і добра, любові й тепла, батьки і діти. Живіть у мирі і в злагоді, любіть одне одного, прислухайтесь до співу свого серця і хай воно звучить ніжною мелодією любові і щирості, ласки та тепла. 

Хай ваше серце стане полум’яне,
Нехай любов’ю до людей горить,
Ніколи хай любов у нім не в’яне,
Бо світ любити — означає жить!

Вірші про любов

А від любові білий світ ясніє

І люди дивовижними стають.
І в кожного народжується мрія,
Та навіть квіти у зимі цвітуть!
Любов — це щастя і найбільше диво,
Коли із нею в серденьку живеш.
Летиш тоді у світ ясний щасливо
І з усмішкою до людей ідеш.
І хочеться чарівний світ обняти
Та пригорнути до своїх грудей.
І прагнеш добре слово всім сказати,
А скільки є тоді нових ідей!
Тож у любові є велика сила,
Вона підносить у небесну вись.
Й дає людині надзвичайні крила
І зараз так, як і було колись.

Душа, як пташка

Душа, як пташка, все б увись летіла,
В краї чарівні і у небеса.
Та кажуть крил нема… Ні, є в нас крила!
Несе нас у політ любов й краса.
І робить невагомими, легкими
Та силу, й міць усім нам додає.
І робить наші душі осяйними,
Коли любов й краса у серці є.
І це в житті для кожного важливо,
Як є любов — завжди весна цвіте!
І все життя стає, як справжнє диво:
Цікаве, незвичайне і просте…
Тож в пору цю людина розквітає,
Добрішою й світлішою стає.
Й душа її, як пташечка літає,
Коли любов й краса у серці є…

Любов — основа

В житті основа — це любов палка,
Велика, щира, світла, безкорисна.
Якщо у серці є любов така,
Над світом зло ніколи не нависне.
Любов, мов сонце — темінь прожене,
Зігріє душу, радістю заграє…
А небо стане чисте і ясне,
Земля від щастя квітами засяє.
Бо від любові і душа цвіте,
А серце робиться чутливе і привітне.
Повага до людей тоді росте,
Краса навколо буйним цвітом квітне.
І зовсім інше світу сприйняття,
Людина дивиться на речі по-новому…
І стане радісним нараз усе життя,
А світ казковим зробиться при цьому.
І заспівають ніжно солов’ї —
Від щастя можна цілий світ обняти!
Піснями сповняться усі поля й гаї,
Захочеться чарівні крила мати,
Щоб теж злетіти аж під небеса,
І власної душі вогонь роздати.
Бо ж в ній така любов, така краса,
Що аж від щастя хочеться співати.
Любов — це дивовижне почуття,
Воно людей на подвиг надихає.
Тоді стає прекрасним все життя,
Любов таку безмежну силу має.
Любов плекайте в серденьку усі,
Любіть людей і все навколо себе.
Живіть в любові, в щасті і в красі
І буде все в житті у нас, як треба.

Любов і доброта

Любов і доброта — це дужі два крила,
Які нас піднімають над землею.
Любов, звичайно, першою була,
А доброта відразу йшла за нею.
Любов, мов сонце, душу зігріває
Без неї дітям в світі не зрости.
Вона усім в житті допомагає,
І здатна у пітьмі людей вести.
З чим мамину любов нам порівняти?
Із сонечком, що світло шле й тепло...
Готова мама все для нас віддати,
Щоб дітям добре й сонячно було.
Чи з зорями її нам порівняти,
Що наче мрії, в небі миготять?
Матуся й зірку нам готова зняти,
Її на щастя дітям дарувать.
Любов її не має меж — безкрая
І безкорисна, світла й чарівна.
Любові більшої у світі не буває,
Любити може так лише вона.

Автор: Надія Григорівна Красоткіна — письменниця, знавець та практик із питань освіти та народної педагогіки.