Швейцарські музеї. Ґрюєр — там, де грають на арфі

Мені завжди цікаво порівнювати організацію музейних виставок і заходів. Я вже не раз писала в «Сурмі» про швейцарські музеї. Берн, Лозанна, Івердон-ле-Бен, Ґрансон, Ромо, Фрібур… У кожному місті, у кожному кантоні — особливе мистецтво, свої арт-об’єкти. А також — мистецькі сюрпризи.

Зокрема, кантон Фрібур (Фрайбурґ), де є цікаве місто і муніципалітет Ґрюєр (Gruyères). Там виробляють знаменитий сир ґрюєр. Назва походить від французького слова la grue, яке перекладається «журавель». Ґрюєрці пишаються цим символом, тому зображення журавля можна бачити на вивісках та буквально скрізь, причому ці зображення — у середньовічному стилі та оригінально виконані. І саме місто — середньовічне. Воно зустрічає нас і сиром, і шоколадною майстернею, і, звичайно, архітектурою, а також — художньою виставкою. Вузькі вулички, привітні будинки, причому кожний вражає. Це — готовий арт-об’єкт. Ми бачимо вивіску і скульптури надворі, не кажучи про сам оригінальний дизайн будівлі. 

Подружжя Фьоґелі (Жан-П’єр і Крістіна, про яких я вже писала), люб’язно показало нам (мені й моїй матері — лікарю-неврологу) Ґрюєр. Перед цим ми дізналися від цієї родини як від корінних мешканців про те, яке це місто цікаве. Але, звичайно, по-справжньому його можна оцінити тільки на власні очі. 

Спочатку треба проїхати в інший кантон (ми — з кантона Во в кантон Фрібур). Дорогою нам зробили прогулянку лісами — справжніми гірськими, де стільки глиці та загадкових пейзажів — і після спостереження природи (лісу, блакитної краси озера), пікніку та прогулянки ми вирушили далі. Планом було (і ми це здійснили) звестися на Пре-Альпи. Я вкотре переконалася, що природа у французьких кантонах відрізняється від німецьких. 

Швейцарію цікаво відкривати пішки. Звичайно, у вічі впадала не лише флора, а й фауна. Наприклад, саме наближаючись до гір я вперше побачила бернського пса (зенненхунда) чи бернську вівчарку. Спочатку вирішила, щоцей величезний плямистий пес — сенбернар (із якими одразу виникає асоціація, коли йдеться про Швейцарію). Але мені розповіли, що це інша порода, але такі собаки також сильні та корисні. Вони здатні возити навіть вагончики, візки, тобто їх використовують і як тяглову силу. М’які іграшки у Швейцарії — часто копії бернських псів, тобто дуже популярні з-поміж корінних дітей і туристів. Це й сувеніри, які продаються навіть у музеях. Зовні такі пси — добродушні, але вони відчувають власну силу й знають, коли її застосувати. Наприклад, щоб захистити хазяїна. 

Ми просуваємося в горах. І далі — на вершину, де реліктові (справжні казкові) ліси, багато глиці. А потім відкривається місто. Як багато швейцарських, воно поєднує середньовічний колорит і сучасність, але я збагнула, що Ґрюєр відрізняється своїм шармом. Мені сподобався архітектурою протестантський храм (де зовні збережено католицьку символіку) з цікавою природою навколо. Сонячна погода сприяла пройти далі, спустившись у сам Ґрюєр. 

На мій подив, у цьому невеличкому місті є масштабні та прецікаві музеї. Вони, як завжди, сюрприз. Ми йдемо вгору середньовічною вуличкою. Спочатку я бачу сучасний музей із інсталяціями та скульптурами. І, звичайно, заходжу. Це — Museum HR GIGER. Трохи далі, праворуч від мене, надворі — тибетська експозиція. Символи, кумирня, прикрашена квітами, червоні та білі свічки, чаша, буддійські скульптури, червона китиця на дверях (теж символ)… Несподівано, але як яскраво й затишно! Цей музей — приватна колекція Алена Бордьє (Fondation Alain Bordier), зветься Музей Тибету(Tibet Museum). Але це — фасад, а найцікавіше — усередині. Спитавши про експозицію, я зрозуміла, що її треба оглянути потім, докладніше. І пішла до іншого музею — замку. Повна назва — Музей-замок у Ґрюері (Le Château de Gruyèrs), навіть вулиця має назву замку (Rue du Château). Сам замок існує з ХІІІ століття, належав графам Ґрюєрам, а побудований за «дизайном» Савойської династії, відомої і в інших містах Швейцарії. Як мені пояснили, це ще й музей зброї, а ще там можна відчути себе середньовічною мешканкою.

Справді — машина часу! (До речі, замок добре збережено, за ним стежать — як і за багатьома іншими спорудами Швейцарії). А ще я б назвала це музеєм, де можна грати на арфі. Бо надворі — гігантський арт-об’єкт, який виявився металевою арфою, товстелезні струни якої — звучать. Переді мною були елітарні школярки, які грали на цій арфі. Потім я взяла кілька акордів. Це незрівнянне враження! Ми — огороджені камінним подвір’ям, на тлі природи, коли світить сонце, біля справжнього замку… Сама арфа виглядає і класично, і сучасно. Водночас по периметру — експозиція картин сучасного митця Grègory Sugnaux («data romance»), а всередині замку (як туристи виявили з подивом) — інші його роботи, у тому числі керамічні. Авангардизм на тлі Середньовіччя.

Оскільки це замок, то на його подвір’ї є й каплиця з вітражами. Туди я й зайшла. Зараз, як розумію, це музейна пам’ятка, тому вівтар огороджений.

У замку багато білого і сірого кольорів (це камінь). Дві довгі дерев’яні галереї, якими можна навіть бігати та наштовхуватись або на зачинені кімнати, або — навпаки — пірнати до нових зал. Я обрала спокійну ходу та змогла роздивитися те, що хотіла. Але розумію ейфорію інших туристів, зокрема дітей, захват пізнання та нетерпіння скоріше все розвідати.

Замок можна було роздивитися скрізь. Я пройшлася вгору галерею до кінця. Враження згори — нібито відкривається інший світ. Особливо цікаво спостерігати за горами і взагалі пейзажом крізь заґратоване (але не засклене) вікно. А внизу — масштабний сад чи парк із цілими продуманими композиціями квітів нагадує Тюїльрі біля Лувра або Версаль. Він дещо схожий і на монастирський. Квіти — білі та жовті нарциси, червоні й рожеві (навіть фіолетові) тюльпани, узагалі переважають білий, червоний, жовтий і синій кольори. Ці квіти обсаджені «трикутниками» зелені або іншими фігурами — наприклад, скошеними квадратами чи іншими оригінальними побудовами, на які особливо цікаво дивитися згори. Є сині, яскравожовті й фіолетові квіти — це особливі братки. І, звичайно, зелений схил, на якому замок. А вдалині — сині гори, гори… 

Треба сказати, що замок — популярне місце — і для дорослих, і для дітей. Їм подобаються й біг або хода галереями, зазирання у бійниці та темні зали, і контраст — прогулянки досхочу сонячним садом. 

Камінна символіка назовні. Ковані ворота. Над ними — герби (якщо не помиляюся, там зображені навіть стилізовані стріли). 

Що всередині замку? Різні зали з інформацією про те, як жили раніше. Наприклад, кухня. Я впізнаю комин, вогнище, начиння… А ось — гак із ланцюгом, на ньому висить казан. У вогнищі стоять глеки та інший посуд, лежить рубанець (бракує тільки полум’я). Це досить просторі помешкання. Стіни — такі як були, навіть збереглася кіптява. Незвично, але переважно в усіх залах (окрім тих, де розміщено сучасну виставку) немає освітлення — тільки промені у вузькі віконця. Створюється цілковита ілюзія того, що ми — у минулому. 

Є темні зали, є досить затишні (як куточок, де вогнище з посудом). Збережено навіть підлогу, вимощену камінчиками ще тієї доби. На цих камінцях, скажімо, стоять дерев’яні середньовічні скрині.

А що надворі? Так само — дерево,скрині… Можна посидіти на лавках, роздивлятися символіку гербів та інших зображень, а ще — пізнавати, яким було середньовічне господарство.

Звичайно, у музейній крамниці продавали сувеніри, різні ігри, забавки тощо. Але мені з самого початку хотілося серйозного. Досі пам’ятаю контраст між темними залами, галереями — і сонячними краєвидами, садом унизу та відчуттям свободи. А ще — цей замок захищає місто (звісно, так і було задумано).

Після середньовічного замку виникло особливе враження, коли я поверталася та вирішила відвідати Музей Тибету. Зокрема, хотілося порівняти з українськими, де є азіатські експозиції. Зазначу, що враження — неймовірне! І, звичайно, це вимагає часу та уваги.

Сам музей не здається дуже великим,зате він надзвичайно насичений експонатами. Виставки оформлені дуже грамотно. В одній затемненій залі я спостерігала мандали, які виглядали особливо загадково. Прохід до іншої зали. Затемнений коридорчик. Обабіч — буддійські скульптури, різні символи. Хочеться дивитися на кожний експонат, бо окремо це — шедеври. Й експозиції розміщені також так, що хочеться дивитися. 

Проходжу. Під склом — мандали, які заслуговують на окремий опис. Кожна картина (клейові фарби, особлива техніка) — витвір мистецтва. Божества, композиції, яскраві барви. Окрема окраса — золочені статуетки божеств і героїв, написи, предмети культу. Будда, Шива та інші. Божества, які розгнівані; божества, які захищають. Божества, які виглядають мирно. Іду далі. Скриньки з тибетськими письменами. Але все це не екзотика, бо якщо знати вчення і культуру, то музей відкривається дедалі більше. Треба зазначити, що у Швейцарії справді цікавляться східними культурами і розуміють їх. 

Але подальші сюрпризи чекають у наступній залі. Виявляється (за картинами на стінах і вітражами), це колишня каплиця. Я бачу католицькі зображення святого Йосипа з Немовлям Ісусом, а далі — Ісус Христос, є святий Франциск Ассізький із тваринами та птахами. Я бачу Христове розп’яття і скульптурні постаті біля хреста. Швейцарія не пориває з минулим, а мудро вбудовує його в майбутнє. Тому вона береже колишні церкви або інші будівлі, перетворюючи їх на музеї чи інші функціональні споруди. 

У цьому музеї кожний твір — шедевр, барви яскраві та світлі. Це так несподівано, світло і душевно, що додає радості. Водночас — тибетська колекція, від скульптур до картин і килимів із драконами, від скриньок до ритуальних предметів (наприклад, кинджалів ваджра), як-от масок, чаш, свічок. Пам’ятаю, що особливо багато мандал. Є окремий стенд, де всі полиці — різні статуетки Будди. Вразив великий камінь, на кожному боці якого вирізьблено лики (виникає враження, що ці божества сплетені та підтримують брилу), а в усіх чотирьох кутках підставки — ритуальні чаші. 

У всій гамі переважають золотий і червоний кольори. Можна милуватись і знати, що всі ці враження — твої. Під ритмічну ненав’язливу музику особливо добре думається. І, звичайно, високі швейцарські технології: коли здіймаюся прозорими гвинтовими східцями, автоматично вмикається світло — щоб зручніше було оглядати. Я пройшлася всіма поверхами та змогла роздивитись експонати. 

У музеї, звичайно, є книжкова крамниця з науковими книгами, енциклопедіями про буддизм, зокрема про філософію (французькою та іншими мовами), а також сувенірами. Саму атмосферу я назвала б науковою.

Про цей музей варто дізнатися більше, хочеться й далі відвідувати його.

Перейти від Середньовіччя до мандал і Будди? Але у Ґрюєрі є все.

Ґрюєр — начебто невеличке містечко в горах. Але тут стільки цікавого, що вкотре дивуюся, яка змістовна Швейцарія. Головне — це не фасад, а скарби, які він приховує. 

Швейцарія — це поєднання природи і культури. Музеї — потреба знати своє минуле, яке можна застосувати до майбутнього. І, звісно, цікаво та корисно порівнювати цей досвід із українськими музеями, досліджуваними та відвідуваними мною як фахівцем. Також важливо, що в музеях Ґрюєра помітно увагу до мистецтва, інтелекту, власної пам’яті та виразну антимілітарну позицію. Замок укріплений і нагадує, що треба вміти обороняти своє. А Музей Тибету навчає споглядання та духовності, умінню розпізнавати душевні багатства.

Це перша частина матеріалу про музеї Швейцарії. Проте ця тема така невичерпна, що сподіваюся на її продовження.

Аналітик матеріалів — Олена Смольницька.

Автор: Ольга Смольницька — кандидат філософських наук, провідний науковий співробітник Київського літературно-меморіального музею Максима Рильського.