Натюр у Швейцарії: мистецтво та екологія

Сьогодні дуже багато звучить і пишеться про екологічні проблеми. Гарна природа змушує замислитися про те, що ця краса нетривка, бо її треба зберігати і захищати. Є країни, де екологія — принцип, а краса сусідує з практичністю. Наприклад, у Швейцарії дуже відповідально ставляться до екології. Ця маленька країна (яку можна проїхати на машині з одного кінця у другий за три години) береже власні традиції та природу.

З чим асоціюється Швейцарія? Звичайно, це Альпи. Озера. Численні пасовиська, де — чорно-білі та інші корови. А ще тут — ендемічні рослини (про які я вже писала, торкнувши тему гірського масиву Жура). Проте, звісно, цим не вичерпується різноманіття цієї країни.

Природа відрізняється в кожному кантоні, але є спільні риси — у вмінні зберегти екологію.

Саме тут, у Швейцарії, поєднані цивілізація та природа. Наприклад, у місті, де сучасна архітектура, можна побачити огороджену луговину, де випасається овече стадо. Ми бачили таке в Івердоні-ле-Бен (кантон Во), у Фрібурі (однойменний кантон)… Контраст між машинами, будівлями — і фауною. Тварини почуваються захищено та спокійно. І це переважно не окраїни, а визначні райони, відомі пам’ятками та досягненнями. 

Звісно, Швейцарія — країна корів (зокрема це батьківщина бренду «Milka»), і їх ми бачимо досхочу. Як і коней, зокрема рідкісних порід. Тут є й заповідники, де — поні та більші коні, кури, півні, індики, інші птахи. Приватні господарства, птаство за тином — часта річ.

Ми їдемо та бачимо особливі трав’яні схили. Красиво? Але швейцарці пояснюють нам, що ця трава — слизька, і після дощу здійматися та спускатися тут небезпечно і людям, і худобі. Як розумію, саме корінні знаються на типах ґрунту і трави, де краще випасати корів. Треба знати всі деталі. Місцеві розкажуть, як правильно здійматися в гори, де пре-Альпи, а де — Альпи, а ще на вас чекатимуть прецікаві розповіді про рослини, які ви побачите в горахі долах. 

Особливі птахи — просто в містах. Наприклад, на полях або над головою — шуліки та інші хижаки. Є рідкісні й дуже красиві. Бачимо шпаків та інших пернатих гостей, які вмощуються в кущах. Проїжджаючи Сен-Круа (дослівно «Святий Хрест») — у горах, — бачимо сарн, які мирно випасаються біля дороги на схилах і зовсім не бояться людей. Ще вище, у горах, за відгуками мандрівників, живуть рідкісні дикі коти (їх навіть описують, як рисей). А в містах над старовинними шпилями і черепичними дахами пролітають лелеки. 

У містах — особливо там, де поля і канали — можна побачити виняткових чапель, а на озерах і взагалі на воді — лебедів. Звичайно, не обходиться без качок, а ще особливих птахів, які злітаються до одного з озер кантона Во. У цьому ж кантоні є окрема окраса — Centre Pro Natura de Champ-Pittet (природоохоронна організація Шамп-Пітте, Івердон-ле-Бен). Це постійна експозиція про птахів, а ще в музеї — різні виставки, зокрема сучасних митців. 

Ми (моя мати, лікар-невролог Олена Смольницька і я) побували двічі у Шамп-Пітте. Уперше нам запропонували відвідати це сюрпризом — швейцарська інтелектуалка Мар’ян Теодольó (Marianne Théodoloz), про яку ми вже писали. 

Про сам будинок, схожий на дворянський маєток, можна багато писати, але наразі лише скажу, що там — часті художні виставки. А що — надворі? Там — цілий світ.

До Шамп-Пітте ведуть ліс, доріжки зі щитами про місцевих птахів і виставки, а також — камінна алея, в якій вирізьблено оригінальний орнамент, схожий на античний меандр. У ньому налито воду (можливо, вона лишилася від дощу, а може, це так продумано?) Під навісами — численні горщики з квітами, кактусами, іншими рослинами. Це й благодійний проект, тобто можна придбати флору.

Швейцарці поєднують незайману природу і досягнення цивілізації. Наприклад, у Шамп-Пітте ми бачимо цілі плантації та сади, а ще — різні висаджені рослини. Гігантська шавлія, квіти різних сортів... Поруч — городні культури, а гігантські часникові голівки, розвішені біля музею, викликають асоціації з українськими традиціями. Є тут за огорожею і кури особливої породи, тобто свійські птахи. А от далі можна побачити й диких.

Вище можна пройти біля зарослих мохом і лишайниками високих ялин та інших глицевих дерев, наче опинившись у царстві казок братів Ґрімм. І — вийти на сонячний простір, де нові плантації, зокрема безліч ягід. Узагалі швейцарські ліси викликають замилування, але водночас нагадують: тут працюють, тут близько люди (стоси дров, механізми, транспорт).

Ми проходимо лісом (де надзвичайно цікава флора), можна рухатися далі, угору. Туди, де сади, заповідники, плавні… Кожний — свій світ, але все це — Шамп-Пітте. А далі — ставок, де треба йти дерев’яним мостом. На ставку, де плавні, можна побачити птахів — реліктових, голівки — червоно-руді, а гребінці — чорні. Схожі на корони. Тому такого плавуна і звуть «озерним принцом» (le prince du lac). Інша назва — le grèbe huppé (пірникоза велика, норець великий). Нам пощастило: ми їх побачили.(Треба сказати, що відвідувачам дуже подобається «титул» такого птаха«принца»). На щитах — інформація французькою та німецькою про таку фауну. Що ж, це повноправні володарі зачарованого краю. Також цікаво спостерігати, як у воді плещеться риба — величезна, різна. Можливо, теж реліктова. У самій вежі — багато інформації з картинками про птахів, яких можна бачити назовні. Так ми дізнаємося про їхні ареали, міграції тощо.

У лісі та біля плавнів можна нескінченно гуляти, спостерігаючи різні квіти й те, як змінюється колір ожинових ягід. Адже в тіні це одна ожина, а на сонці — інакша. Проте ми йдемо далі. Бо наша мета — висока дерев’яна вежа, звідки натуралісти спеціальною технікою споглядають воду і птахів. 

Ми здіймаємося вище, поверх за поверхом. Швейцарія — країна веж. У мене виникли асоціації з величезним млином. Ось ми й нагорі, де можна сісти на дерев’яній лавці під дахом і (не заважаючи іншим дослідникам) озброїтися біноклем і дивитися на те, як птахи пролітають над плавнями, риба грає у воді, а десь за комишами — блакитне озерце, на якому видно вітрило. Це чиясь яхта або човен. Не забуваймо: неподалік — Франція. А ще від плавнів пливуть горді лебеді.

Зазначу, що багато охочих поспостерігати природу, яка вранці — одна, а ближче до присмерку змінюється. З-під козирка багато чого здається дивним, інакшим, зокрема мінливий колір води. Це і науковий проект, і розслаблення, розвага. Але все одно враження, що тут постійно знімається масштабне кіно (імовірно, що так і є). 

Треба сказати, що ми не раз бачили в місті швейцарців (зокрема жінок), серйозно захоплених темою «натюр». Вони носять важку техніку, наприклад, для кінозйомок. Це біологи, оператори, режисери, журналісти… 

У Шамп-Піте — багато несподіванок. Ще хочу відзначити інтерактивну виставку про місцевих тварин «sur la piste des petits mammifères» («Kleinsäugern auf der Spur», «on the trail of small mammals», тобто «Слідами маленьких ссавців»). Анотація: «Про соню лісову та її родичів». Я не чекала, що це сподобається буквально всім, бо не лише діти, а й дорослі захопилися незвичністю того, як подано проблему соні. 

Ми знаємо садових сонь, а соня лісова — інший звір із іншим життям. У темній залі нам показали фільм, де звірятко несподівано зображено справді героїчним. Під динамічну музику (де вловлювалися латиноамериканські ритми) — життя соні. Як вона стрибає деревами, як харчується (дуже важко дістаючи собі їжу), як весь час має пильнувати, щоб не стати жертвою лисиць, пугачів та інших хижаків. І кадри, що промовляють самі за себе. Наприклад, ось біля лісу в полі — лисиця. У пащі вона тримає скривавлену здобич — соню. А ось сова тримає в лапах… так, соню. Слайди промовляють самі за себе. Сам фільм — і документальний, і художній. Це просто кадри під музику, які змушують замислитися про крихкість буття. Про те, що й малі створіння хочуть жити. А ще — про оберт життя, колообіг у природі. Нічого не треба пояснювати — треба лише показувати, а глядачам — бачити. Щоб зняти такий фільм, треба бути не просто спостерігачем іззовні чи «згори», а й відчути таке життя «зсередини». Фактично перевтілитись у соню.

Відзначу також атмосферу показу фільму. І діти, і дорослі дивилися дуже уважно. Сімейна атмосфера. Тим, кому не вистачило місць, можна було сісти на підлогу — і це виявилося зручно. Той короткий проміжок часу видався дуже насиченим. Було над чим потім подумати.

Сама інсталяція надзвичайно вразила. Це — неймовірних розмірів штучні горіхи, ожинові ягоди та листя, тобто є нагода відчути себе… сонею. Адже малому звірику все здається великим, навіть гігантським. Ось і перед нами — гігантський ліс, таємничо підсвічений зеленим, величезні квіти. Угорі — нібито переплетене гілля. А коли я підійшла ближче до гігантського горіха, то побачила, що це ціле дупло з кубелечком, в яке можна залізти. Цим і скористалися діти, які прийшли з батьками. Мета експонатів — і пізнавальна,і розважальна.

Швейцарці поєднують природу і технології, тому в штучному «лісі» є екрани, де можна дивитися пізнавальнуінформацію, а ще в розважальній формі — «мультфільми» про сонь. На цю тему можна писати багато.

Також були інтерактивні фільми (один — вікторина), присвячені місцевим тваринам. Діти і дорослі брали участь в інтерактивах і майстер-класах, зокрема на тему екології. Українці, поляки, франкофони та інші (ми бачили різних людей) — тема природи виявилася близькою всім.

Або костюм… лісової соні! Із шапкою, плащем (стилізованим під шкуру)… Я лише потім зрозуміла, який це костюм,коли чийсь хлопчик одягся сонею, а потім ліг на штучне листя, накрившись плащем. Виявляється, це був гігантський листочок. Цілковите злиття з природою та відчуття себе її часткою. Це тонко продумано — адже звірок малий,і дитина мала. Це не просто вбрання, а й показ життя соні.

Зазначу, що такі майстер-класи та ігри — терапевтичні. Вони несподівано заспокоюють. Адже до таких музеїв приходять люди в різних життєвих обставинах, зокрема й біженці.

Шамп-Пітте — таке місце, яке хочеться відвідати не один раз. І щоразу відкривається нове. Але це не просто рай, де варто помилуватися на червоноголових принців-птахів, плавні та просто красу, а й замислюєшся над тим, що таке життя. Чому? Від чого це залежить? Чи від особливого освітлення (воно справді незвичне у Швейцарії), чи відфлори, чи від власної долі? Важко відповісти. 

Узагалі тут і для вжитку, і терапевтичне. Я помітила, що відвідування Шамп-Пітте та взагалі природи справді лікує. Хочеться повернутися сюди ще не раз.

Зрозуміло одне: реліктова природа у Швейцарії заслуговує на докладніше вивчення. Вона — у лісах, полях, долинах, а також музеях. Це не просто естетичне спостереження (звісно, дуже приємно гуляти краєвидами, та й просто пройтися містом), а й ціла філософія.Те, як організовано проект «Натюр» у цій країні, показує, що природу треба зберігати, бо все взаємопов’язане. 

Але головне в усьому побаченому — цінність життя. Вона суперечить війні, яка відбувається сьогодні. У Швейцарії показують дорослим і дітям на прикладі лісової соні, що кожна істота має право на життя. Допомагати (не забуваймо, що швейцарці милосердні та сприяють навіть незнайомим ближнім) — філософія цієї країни. Тому й зараз життя переможе смерть.

Аналітик матеріалів — Олена Смольницька.

Автор: Ольга Смольницька — кандидат філософських наук, провідний науковий співробітник Київського літературно-меморіального музею Максима Рильського.