Так, чого ти хочеш, Вікторе Орбан? (Jó, én már nem tudom, mit is akarsz, Viktor Orban?)

 Тема для роздумів...

Угорщина на чолі з урядом Вік-тора Орбана заблокувала черговий транш допомоги ЄС для України. Йдеться про 500 млн євро з Європейського фонду миру, повідомило польське видання RMF, посилаючись на слова високопоставленого європейського дипломата. Йдеться про 500 млн євро з Європейського фонду миру, з якого фінансуються закупівлі зброї та засобів захисту для України. 

З нагоди 80-ти річчя Корюківської трагедії — масового вбивства 6 700 мешканців села Корюківка (нині місто в Чернігівській області України), здійснене 1-2 березня 1943 року загонами угорської військової жандармерії в ході Другої світової війни. Масштаби трагедії — виняткові серед населених пунктів України, СРСР та Європи. Корюківські вбивства за кількістю жертв майже у 45 разів перевищують білоруську Хатинь, у 41 — чеське Лідице, у 12 — французький Орадур. Масове вбивство мирних мешканців було каральною операцією угорських підрозділів у відповідь на дії радянських партизанів, очолюваних офіцером НКВС СРСР Олексієм Федоровим. Особливого трагізму цій події додає той факт, що партизанська група військ О. Федорова переважала карателів за кількістю вояків майже у 10 разів, але партизани нічого не зробили для порятунку мешканців Корюківки.

Вранці 1 березня 1943 року до Корюківки прибув підрозділ угорської жандармерії (105-ї легкої дивізії генераллейтенанта Золтана Йогана Ал-дя-Папа). Спочатку угорці намагалися зігнати всіх мешканців у центр села. Коли деякі мешканці, передбачаючи майбутнє вбивство, спробували втекти, кати почали входити в усі будинки та розстрілювати мешканців. Ті, хто був зігнаний у центр, були розстріляні у великих будівлях села — ресторані та театрі. У ресторані було вбито близько 500 осіб: п’ятьом вдалося вижити. Був виданий наказ убити всіх мешканців Корюківки, які втекли в сусідні населені пункти.   

За даними судово-медичної експертизи, проведеної після війни, смерть заподіювалася шляхом розстрілу з автоматів та станкових кулеметів, ударів тупими предметами і спалювання заживо. 2 березня забиті трупами будинки (тільки в ресторані понад 500 тіл) почали підпалювати, але вбивства тривали. Карателі прочісували село, хапали людей і живцем кидали в палаючі хати. Віра Сильченко, яка сховалася в копиці сіна, бачила, як нелюди кинули у вогонь її матір, сестру й невістку. Одночасно великі групи людей убивали з кулеметів на подвір’ї церкви, на колгоспному дворі, у свинарнику. До кінця дня 2 березня Корюківка майже повністю згоріла.

У Корюківці було спалено майже все, збереглися тільки десять цегляних будинків та одна церква. Мешканців сусідніх населених пунктів залякували, щоб вони не надавали допомогу корюківцям. Уцілілі корюківці сховалися або втекли до лісу; частина з них через кілька днів повернулися, здебільшого люди похилого віку. 9 березня угорці повернулися до Корюківки та спалили їх заживо.

У результаті каральної акції у Корюківці було знищено близько 7 тисяч мирних мешканців, спалено 1 390 будівель, 5 612 жертв масового вбивства залишаються невпізнаними. Корюківка була практично повністю спалена, населення, яке тут проживало, винищено.

За радянськими документами, а саме за актом Чернігівської обласної комісії зі встановлення і розслідування злочинів угорських загарбників у Корюківці (від 17 грудня 1943 р.), масове вбивство було скоєне солдатами 105-ї легкої дивізії генерал-лейтенанта Золтана Йогана Алдя-Папа і російським підрозділом шуцманшафту. Кількість виконавців цього військового злочину становить 300-500 осіб.

Керівництво Українського інституту національної пам’яті зробило запит щодо відомостей про безпосередніх винуватців Корюківської трагедії до архіву Федеральної служби безпеки росії. В офіційному листі фсб росії зазначається, що масові розстріли мирного населення, знищення населених пунктів Чернігівщини та інші військові злочини на території області з жовтня 1942 до вересня 1943 року здійснювали військовослужбовці угорської 105-ї легкої дивізії зі складу Східної окупаційної групи військ за вказівками командувача групою генерал-лейтенанта Алдя-Папа Золтана Йогана, 1895 року народження, уродженця Будапешту. Загалом на Чернігівщині угорські частини взяли участь у знищенні до 60 тисяч мирних мешканців. Наказ про виконання каральної акції віддав начальник штабу 399-ї головної польової комендатури Байєр Бруно Франц, 1888 року народження, родом із німецького міста Касселя. Відповідно до планів рейхсфюрера СС Гіммлера, кількість слов’янського населення мала зменшитися до 30 мільйонів.  

На цей час замовчується участь у ційкаральній операції 399-ї польової жандармерії, яка теж брала в ній безпосередню участь. Достеменно відомо, що ця частина під час трагедії стояла в містечку Корюківка. 

Причина замовчування в тому, що 399-та польова жандармерія складалася переважно з росіян. У них була уніформа, яка нагадувала одяг донських козаків. Про це згадується, зокрема, в мемуарах М. М. Попудренка, сучасника тих подій, одного з організаторів радянського партизанського руху на території України, командира Чернігівського обласного партизанського загону.  

Знищення за два дні (1-2 березня 1943 р.) німецькими загарбниками та їхніми союзниками понад 6 700 мирних мешканців села Корюківка в Нюрнберзькому процесі названо наймасштабнішою трагедією у Другій світовій війні. Однак ця подія — величезна рідкість у працях про війну. Згадок про це не знайти в підручниках.

У 2018 році на державному рівні в Україні було відзначено 75 років з часу Корюківської трагедії (01-02.03.1943, день пам’яті — 01.03.2018).

На день пам’яті — 01.03.2023 року (відзначення 80 років з часу Корюків-ської трагедії) варто б було запросити і Віктора Орбана разом зі своїми поплічниками і нащадками генерал-лейтенанта Золтана Йогана Алдя-Папа. 

Мешканці Корюківки чинили несамовитий спротив рашистам при обороні свого краю у 2022 році, що мало б бути взірцем справжнього героїзму і патріотизму.

Так, чого ти хочеш, Вікторе Ор-бан? (Jó, én már nem tudom, mit is akarsz, Viktor Orban?).

Слава Україні! Cлава Героям! Смерть ворогам!

Джерела:

У 2013р. Василь Устименко видав історичне науково-документальне дослідження «У кожного своя правда. Істина одна: Корюківка: Довічний біль» у київському видавництві «Україна» обсягом 440 сторінок і тиражем 500 примірників. В основу видання покладені архівні матеріали і розповіді очевидців подій Корюківської трагедії березня 1943 року. Це історичне дослідження спрямоване на правдиві відповіді на запитання: чому сталася трагедія і чи можливо було упередити таку кількість закатованих. Назву книги автору підказав український поет, голова Українського фонду культури Борис Олійник. Побачене й почуте автором у шестирічному віці про трагедію Корюківки у перші березневі дні 1943 року закарбувалося у його свідомості і пам’яті на все життя. Книгу видано за кошти автора, а також за підтримки В. А. Майка.

Р. S. Чи цей історичний епос, фрагменти якого подані нижче, аналізував Віктор Орбан? Чи не шукає часом могилу Аттіли?

 «На початку XIII століття в Австрії, на березі Дунаю, невідомий шпільман — бродячий співак-професіонал, вперше записав героїчні сказання, які багато століть передавалися з уст в уста у різних німецьких народів. Схожі ж сказання пізніше були знайдені в древніх ісландських манускриптах. Так дійшла до наших днів «Пісня про Нібелунгів» — середньовічний німецький епос. У ній ми знову зустрічаємося з гунами, готами і бургундами, з красунею Ільдіко (її в епосі звуть Гудруною або Кримхільдою, але ж ім’я — Ільдіко — пестливе зменшення від Хільди) і грізним Аттілою (його тепер звуть на німецький лад Етцелем або на скандинавський — Атлі).

«Красуня-царівна в Бургундії жила, прекрасніше за всіх на світі, та дів-чина була». Царівна була видана заміж за Етцеля, короля гунів, народила йому двох синів. Брати Кримхільди, бургундські королі, володіють незліченною скарбом — золотом Нібелунгів, яке вони заховали на дні Рейну. Етцель, спраглий дістати скарб, заманює братів до себе в палац. Але вони стійко вми-рають під тортурами, не видавши таємниці. На наступний день в палац Етцеля збираються на бенкет вожді гунів. Королева, яка прислуговує їм, підносить чоловікові ласу страву — серця своїх синів. Заради помсти, вона, як колись Медея, не пошкодувала власних дітей. Охоплений жахом Етцель падає на ложе, і Кримхільда встромляє меч йому в груди, потім підпалює палац і гине в полум’ї. Так відбились в народній пам’яті реальні історичні події.     

Утім, є інша версія «Нібелунгів». Кримхільда в ній мстить не Етцелю — Аттілі за братів, а навпаки, за допомогою Етцеля — братам за смерть свого першого чоловіка, Зігфріда. Сам же Етцель постає перед нами в цій версії добрим, м’яким і благородним королем, великодушним покровителем лицарів княжого роду.

Черговий жарт історії? Може, й так. Адже бувало, що криваві деспоти ставали в пам’яті наступних поколінь доброчесними монархами, які присвятили життя турботі про добробут своїх підданих. А, може, тим германським племенам, які були союзниками Аттіли, співучасниками його грабежів, «бич божий» запам’ятався саме з «позитивної» сторони?  

Але повернімося до реального Аттіли. Тіло мертвого царя перевезли в пустельний степ і поклали в шовковому шатрі. Жінки в знак жалоби обрізали коси, чоловіки ранили собі обличчя. Найкращі вершники брали участь у ристалищах навколо намету з небіжчиком. Найкращі співаки возвеличували його подвиги. Потім спорудили курган і після пишної тризни, пізно вночі, таємно поховали труп в землі, попередньо уклавши його в три труни — золоту, срібну і залізну, і поклавши на поховання захоплену Аттілою зброю вбитих ворогів, дорогу кінську збрую, золото і коштовності без рахунку. У ту ж ніч були вбиті всі, хто споруджував могилу грізного царя, щоб ніхто не дізнався її місце і не потривожив би в пошуках скарбів небіжчика.

Могилу Аттіли шукали багато. Поки безуспішно. Десь в угорських степах, напевно, і зараз стоїть опливший від часу курган з останками деспота, сама смерть якого стала лише приводом для нового кровопролиття. Відкриття його багато дало б науці. Але чи знайдуть його коли-небудь?           

А може бути, курган слід шукати зовсім не в Угорщині? Може бути, гуни відвезли тіло свого царя в далекі причорноморські степи, щоб там, подалі від чужих очей, зробити кривавий поховальний обряд? Нарешті, не виключено, що грабіжники давним-давно розкопали курган з могилою Аттіли і викрали коштовності, тільки не зрозуміли, кому ці коштовності належали. І лежать вони зараз в музеях і приватних зібраннях непізнаними. Або, й того гірше, камені були вийняті з оправ,золото переплавлене для зручності продавців, залізо викинуто як непотрібний мотлох».

 Автор: Олександр Ярема — Народний архітектор України, член-кореспондент Української Академії Архітектури, віце-президент НСАУ з 2010 до 2018 рр., доцент Львівської  Національної   академії мистецтв, член Національної спілки журналістів України, член Президії Ліги творчої інтелігенції Львівщини.