Чому не війна, а воєнний стан?

Думки редакції можуть не збігатися з окремими твердженнями, наведеними автором тексту.

А побалакаймо про природу війни в Україні, яка, формально, не зовсім війна, а швидше елемент механізму становлення нового світового порядку. 

Найперше хочу зазначити, що дефакто відбулося масштабне вторгнення московитів із захопленням, себто окупацією, частини територій на сході України, а також анексія Криму. Це щоби авторська позиція була зрозумілою і не передбачала інших трактувань. 

Водночас слід пам’ятати, що Конституція України передбачає як воєнний стан, так і стан війни. У нас воєнний стан. А чому не запроваджують стан війни, хоча вона не лише очевидна (зрештою, очевидною вона була ще з 2014 року), а й повномасштабна? 

Дозволю собі зробити припущення. Але спочатку невеличкий екскурс у нещодавню історію. Законом України «Про відновлення дії окремих положень Конституції України» пункт 19 частини першої статті 106 викладено у наступній редакції: [Президент] «вносить до Верховної Ради України подання про оголошення стану війни та у разі збройної агресії проти України приймає рішення про використання Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань». 

Цей Закон було підписано так званим   виконуючим обов’язки Президента України, а водночас Головою Верховної Ради України паном Турчиновим 21 лютого 2014 року. ЗМІ його презентували як закон про відновлення Конституції України в редакції 2004 року,але в ньому також було викладено низку статей Основного Закону в новій редакції. Зокрема, змінено пункт 19 частини першої статті 106, який до 02.03.2014  звучав так: [Президент] вносить до Верховної Ради України подання про оголошення стану війни та приймає рішення про використання Збройних Сил України у разі збройної агресії проти України (ISSN 2521-6473 Журнал «Правова позиція, N 4 (25), 2019)

По суті нова редакція згаданої статті Конституції дала можливість Президенту України не оголошувати стан війни під час війни! Згадаймо, що це була за дата — 21 лютого 2014 року, коли приймався Закон України «Про відновлення дії окремих положень Конституції України». А це був останній день протистояння, згодом цинічно поіменованого «Революцією Гідності», хоча жодної зміни системи (себто революції) не відбулося, а в заміні при владі одного політичного клану іншим, у спосіб непередбачений Конституцією України, жодної гідності не було. 

Навіщо ж такі поспішні та доволі дивні зміни? Хто і з яких мотивів дав можливість нинішньому Президенту не оголошувати стан війни, обмежившись особливим правовим режимом воєнного стану? 

Воєнний стан, згідно з чинним законодавством, — це особливий правовий режим,  що  вводиться  в Україні   або  в  окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози  нападу,  небезпеки   державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає «надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню й органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози та забезпечення національної безпеки, а також тимчасове, зумовлене загрозою,   обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і  законних   інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень».

Згідно зі ст. 4 Закону України «Про оборону України»: «У разі збройної агресії проти України або загрози нападу на Україну Президент України приймає рішення про загальну або часткову мобілізацію, введення воєнного стану в Україні або окремих її місцевостях, застосування Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, подає його Верховній Раді України на схвалення чи затвердження, а також вносить до Верховної Ради України подання про оголошення стану війни». 

Чи була у лютому 2014 року загроза нападу або факт збройної агресії? 

Якось у бесіді з генерал-полковником Володимиром Заманою почув історію перебігу подій у ті знакові дні від їхнього учасника. Оскільки Володимир Михайлович про це публічно розповідав журналістам, то теж можу собі дозволити оприлюднити почуте — про загрозу анексії Криму переможці так званої «Революції Гідності» були добре поінформовані. 

Якщо вже пана Турчинова проголосили в. о. Президента у непередбачений Конституцією спосіб, то чи не повинен він був оголосити воєнний стан? Ну, якщо не 21 лютого, то, принаймні, 6 березня, після постанови Верховної Ради Автономної Республіки Крим про проведення загальнокримського референдуму щодо входження Криму до складу рф? 

Мабуть, запитання риторичне. Звісно, що згідно з Конституцією України та чинним законодавством він повинен був це зробити. То чому воєнний стан так і не було проголошено? 

Дозволю собі припустити, що наші так звані «західні партнери» були проти цього. Відтак, виникає наступне «чому?». 

Щоби зрозуміти причину такої позиції, варто згадати не лише про дивні зміни до Конституції шляхом редагування низки її статей, зокрема 106-ї, а й про нову редакцію Закону України «Про правовий режим воєнного стану», прийняту ВРУ у травні 2015 року. 

Стаття 7 цього Закону, якою регламентується скасування воєнного стану, в редакції чинній до травня 2015 року була викладена в наступний спосіб: 

«Воєнний стан  на  всій  території   України  або  в окремих її місцевостях скасовується Указом Президента України за пропозицією Ради національної  безпеки  й  оборони  України   в  разі усунення загрози нападу чи небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, про що негайно  оголошується через засоби масової інформації».

Логічно, чи не так? Адже якщо воєнний стан запроваджується через загрозу існуванню держави, то його скасування повинне бути спричинене усуненням такої загрози. 

Натомість нова редакція Закону, ухвалена ВРУ 12.05.2015 р., запроваджує поняття «строку»:

1. Воєнний стан на всій території України або в окремих її місцевостях припиняється після закінчення строку, на який його було введено.

2. До закінчення строку, на який було введено воєнний стан, та за умови усунення загрози нападу чи небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності Президент України може прийняти указ про скасування воєнного стану на всій території України або в окремих її місцевостях, про що має бути негайно оголошено через засоби масової інформації.

Чи можна було скасувати воєнний стан після анексії Криму за чинною на той час редакцією? Ні. Але це можна у будь-який момент зробити за новою редакцією Закону, що продемонстрував Порошенко під час очевидної, принаймні для вашого покірного слуги, провокації у Керчинській протоці. 

Коли ж П’ятий Президент, як люблять називати Петра Олексійовича його послідовники, вочевидь під тиском «західних партнерів», скасував воєнний стан, введений ним у листопаді 2018 року щоб зірвати або, принаймні, пересунути в часі програшні для нього вибори. Практично ніхто не зауважив, а тим паче не заперечив абсурдності цього дійства! 

Апогеєм абсурдності запровадження та скасування воєнного стану Порошенком є те, що в українському законодавстві 24 лютого 2018 року з’явився термін «збройна агресія російської федерації»! Тобто найвищий законодавчий орган країни Законом України фіксує факт збройної агресії в лютому, а воєнний стан через дрібний (у порівнянні з анексією Криму чи війною на Донбасі) інцидент запроваджується тільки у листопаді, а згодом просто скасовується! 

Варто тажож згадати той факт, що без запровадження воєнного стану мобілізація до ЗСУ була незаконною — це аргументовано доводив ексгенпрокурор України та екссуддя Конституційного Суду України Віктор Шишкін: «Мобілізація прив’язана до оголошення воєнного стану, я буду стверджувати де завгодно на конституційному рівні, що в нас були проведені незаконні мобілізації, неконституційні, тому що 20-й пункт [п. 20-й статті 106 Конституції України, — авт.] пов’язує два явища…». Отже, мобілізація не могла бути проведена без оголошення воєнного стану. Тим паче мобілізація для участі в антитерористичній операції (АТО). 

У такий спосіб із якихось причин абсолютно логічні правові конструкції вітчизняного законодавства (загроза вторгнення — воєнний стан до моменту, коли ця загроза мине; вторгнення — оголошення стану війни, мобілізація тощо) було замінено на політично-маніпулятивні: хочемо — проголосимо воєнний стан, хочемо — скасуємо. Як довів прецедент запровадження воєнного стану Порошенком: ніхто навіть не обтяжував себе намаганнями прикрити повністю політичні рішення фіговим листочком хоч якогось правового обґрунтування — все «обґрунтували» кишенькові ЗМІ. 

Чому відбувалася ця правова вакханалія, про яку дружньо мовчали на всіх олігархічних етерах легіони політиків та експертів? За відсутності інших версій, напрошується «конспірологічна» — це зроблено для можливості торгів, об’єктом яких виступає Україна. Все просто, адже під час дії воєнного стану не можна проводити жодних виборів і вносити зміни до Конституції України. Така  «консервація» ситуації не влаштовувала ні український провладний політикум, ні «західних партнерів». Більше того, з конституційного процесу де-факто було виключено окуповані й анексовані території України, що перебували під впливом міфології «русскава міра». 

Ось ми й підійшли до відповіді на запитання «чому не війна, а воєннийстан»? Звісно, відповіді за «конспірологічною» версією глобального «договірняка», а точніше ґешефту, суб’єктами якого є геополітичні гравці в особінадурядових структур. Відсутність правового режиму воєнного стану дала можливість передати Україну фактично в повне зовнішнє управління «заходу», політично витіснивши московитів. Сама держава стала об’єктом торгів, а політика її владної верхівки — механізмом шантажу. «Підняття ставок» призвело до вторгнення, коли політичний програш московити вирішили компенсувати захопленням територій. Це не означає, що вигодонабувачем буде країна-агресор, яка, найімовірніше, безповоротно стала на шлях розпаду. Проте від цього не легше українцям, яких витіснили зі своєї землі, зруйнувавши їхні оселі й інфраструктуру. 

Відтак, коли на якомусь етапі торги завершаться, може виникнути необхідність чергового «перезавантаження» влади. За міжнародним гуманітарним правом, воєнні дії між державами можуть припинятися укладанням миру або капітуляцією однієї з них. Оскільки така ситуація обмежує формат торгів, тому й були внесені зміни до Конституції шляхом редагування пункту 19 частини першої статті 106. Тепер, враховуючи нашу повну залежність від західної допомоги, як фінансової, так і військової, збройний конфлікт може бути «заморожено», аналогічно як це відбулося на Донбасі. Так «лінія розмежування» просто проляже по-іншому, а лояльні до «кураторів» політики отримають можливість провести вибори на підконтрольній Україні території. 

Московський цар зі свитою у такій ситуації «збережуть лице» перед своїм електоратом, який вони сьогодні мобілізують за перевіреною технологією «армія, мова, віра». До речі, так званих «мобіків» забирають до війська за антиконституційною схемою «часткової мобілізації», випробуваної Турчиновим.

Політикам потрібні не правові, а політичні підстави. І якщо правових і політичних підстав ні для встановлення миру, ні для капітуляції немає, оскільки де-юре в Україні не запроваджено стан війни, а московити навіть не ввеливоєнний стан, обізвавши розв’язану проти України війну «спеціальною воєнною операцією», то для «замороження» активного збройного протистояння такі підстави завжди знайдуться. Звісно, якщо буде відповідна «вказівка», себто політичний примус. Останній щодо української влади може бути вчинено шляхом остаточного руйнування енергетичної інфраструктури, а щодо московської, наприклад, шляхом домовленості США з Китаєм, адже імператор Піднебесної розташований у глобальній ієрархії дещо вище московського царя. 

Звісно, що варіанти розвитку ситуації можуть бути дуже несподіваними, оскільки Третя світова війна ведеться на різних рівнях, але це вже інша тема…