Географічні назви: жива душа української нації

Географічні назви — один із багатьох елементів культури народу. Середовище, в якому живе людина, це не тільки квартира, робота, транспорт, дача тощо. Це і численні назви, до яких ми звикли, з якими органічно зжилися, але без яких неможливо визначити місцерозташування будь-якого об’єкту. Навіть неможливо собі уявити, що станеться, якщо всі відомі нам об’єкти раптом втратять або ж одночасно змінять свої назви. Почнеться хаос. Водночас географічні назви не тільки визначають адресу об’єктів, але й виховують, створюють певну «ауру», що свєю чергою так чи інакше впливає на життя людини. 

Ніколи не треба забувати, що першою ознакою географічного об’єкту є його назва. Такі назви в минулому ніколи не давалися випадково. Вони дуже влучно відображали особливості географічного положення об’єкта чи місцевості, своєрідність і унікальність їхньої природи, місцеві природні багатства, а також економічні, культурні, побутові умови життя людей. Географічні назви — це ніби мова землі, яка розповідає допитливому і небайдужому про свої багатства, історію, таємниці, щастя і горе народу. Недаремно в далекому минулому свої села люди в Україні називали Щастям, Зіронькою, Розумницею, Веселим Кутом, Добролюбівкою, Братолюбівкою, Добром, Милою тощо. І жодної тобі Ковбасівки. 

На жаль, все змінилося в Україні за радянських часів. Для знищення душі народу необхідно було зруйнувати його культурне середовище. А це не лише українська церква та школа, не тільки мова й українські імена, але й українські географічні назви. Так виникли абсолютно не пов’язані з Україною географічні назви типу Кіровоград, Леніно, Сталіно, Комсомольськ, Новомосковськ, Дніпродзержинськ і багато-багато інших. Вони не тільки спотворили топонімічне поле нашої країни і нації, але й нанесли величезну шкоду духовному стану нашого народу. Особливо шкідливі вони нині, коли всі знають, що комуністичні вожді були збоченцями і серійними вбивцями. 

Напевно слід розпочати політику повернення назавжди милозвучних географічних назв України їхнім первісним господарям, тобто географічним об’єктам. Абсолютна більшість із них заслуговує на нашу увагу і шану, адже відображає найглибиннішу сутність української землі й української нації.

Аккерманська (Білгород-Дністровська) фортеця

Тринадцять назв одного міста

Є в Україні міста, занесені до відомої книги Гіннеса. Потрапили вони туди саме через те, що впродовж власної багатотисячолітньої історії змінили найбільшу кількість своїх назв і навіть нині на географічних картах, виданих в різних країнах, продовжують називатися по-різному. Таким унікальним у світі феноменальним містом є Білгород-Дністровський. В історичних виданнях різних країн і народів ми можемо знайти назву міст Тірас, Офіуза, Мон-Кастро, Четате-Альбе, Ак-Керман. Як не дивно, але пошуки всіх цих міст локалізуються в одній точці. Нею буде пунсон нинішнього Білгород-Дністровського, що розташований на березі Дністровського лиману в Одеській області. 

Не можна сказати, що зміна назви міста в історії людства є унікальним явищем. Таких міст на сучасній політичній карті світу багато. Але 13 назв не має більше ніхто, крім БілгородаДністровського. І виною цьому його історія і географія. Місто розташованена перетині шляхів, якими рухалисярізні народи. Вигідне географічне положення, берег моря й устя великої річки, сприятливі кліматичні умови, величезна кількість риби й інших морепродуктів притягували сюди, як магніт, людей із Європи та Азії. Давні греки і римляни в своїх писемних джерелах звали місто Офіузою, Ніконієм, Тірасом. Наші предки анти називали його Турасом. Підприємливі мореплавці генуезці, які теж залишили свій слід в Україні, позначали це місто на своїх морських картах-портоланах як Мон-Кастро і Мавро-Кастрон. Потім завітали сюди турки. Вони назвали місто Білою Фортецею, або по турецькому Ак-Керманом. Жили тут іще одні пращури нинішніх українців — скіфи. В давнину вони називали це місто Тірою. Лише в 1900 році почалися розкопки залишків цього скіфського міста, заснованого 2,5 тис. років тому.

Українці називали це місто Білгородом. Вони і спорудили величну фортецю, яка й нині здіймається над водами лиману. Наразі це одне з семи чудес України. Фортеця має три двори. Від четвертого залишилися самі руїни. Над головними воротами зберігся давньоукраїнський надпис на мармуровій плиті, який сповіщає, що ці ворота споруджено в 1438 році в дні благочестивого Стефана Воєводи і пана Луціана Германа. В минулому велична фортеця Білгорода-Дністровського мала аж 26 веж. 

Місто та його фортеця донині приховують безліч таємниць. Місцеві жителі розповідають про декілька підземних ходів, які сполучають фортецю з містом. Нині відкрито та досліджено лише один із них. Виявилося, що давні перекази й легенди мають під собою реальну основу. Досліджуючи одну зі стародавніх веж, вчені знайшли тут порох, який пролежав в цьому місці не одне століття. Яким же було здивування краєзнавців, коли порох виявився придатним до вживання. Він згубного впливу вологи його врятував товстий шар проса. Вирішили перевірити і його, висіявши у відкритий грунт. І тут дослідників чекала несподіванка. Пролежавши декілька століть у вежі, просо не зіпсувалося і дало дружні сходи. 

Назва Білгород дана місту не випадково. Місто і його велична фортеця тисячоліттями будувалися і відновлювалися після руйнувань із місцевого білого вапняку. В самому місті і біля нього донині приховані тисячолітні артефакти. Особливо багато надій в археологів на «скіфську» гробницю і залишки стародавньої Тіри.

Таємниці географічних назв Київщини

Київщина — українська земля, заселена з незапам’ятних часів. На географічній карті Київської області є назви населених пунктів, які виникли за тисячі років до нашої ери. Немало серед них так званих «непрозорих», розшифрування яких ще попереду. Це нині фактично ледь не єдиний місток до наших далеких пращурів. Вони завжди жили на цій чудовій землі, ростили дітей та онуків, боронили свою батьківщину від чисельних завойовників, хотіли бачити її великою і прекрасною, а своїх нащадків, тобто нас ізвами, щасливими. Географічні назви є пам’ятками культури, що, як і архітектурні пам’ятки, потребують охорони. 

У багатьох географічних назвах Київщини прихована її багата історія. Ми іноді щодня вживаємо ці назви, часто-густо не відаючи, що вони означають. Стольний град Київ тисячі років тому прикривали з півдня знамениті Змієві вали, які місцями дуже добре збереглися. А ось пізніше, за часів Русі, охорону столиці взяли на себе міста-фортеці, міста-замки. В минулому такі укріплені поселення, які з усіх боків оточували Київ, звалися городами — від дієслова «городити». Топоніміка нам каже, що таких замків було щонайменше 5. Нині це села і міста Білогородка, Ясногородка, Чорногородка, Вишгород, Городещина. Суто географічно вони ніби з усіх боків взяли столицю у своєрідне захисне коло. 

Давній суфікс, що вийшов з ужитку, «-ище» означає «місце чогось». Мостище виникло на місці або біля колишнього мосту, а Селище — на місці залишеного поселення. Населення його або кудись переселилося, або вимерло, або ж загинуло, боронячи рідну землю від загарбників. Пізніше, коли на цьому місці поселення відродилося знову, воно отримало назву Селище. 

Для багатьох нині доволі таємниче звучать чисельні на Київщині Слободи. Переселяючись на вільні землі з західних областей України, люди засновували вільні поселення, тобто Слободи. Втікши від несвободи на загарбаних чужоземними зайдами українських землях, переселенці намагалися навіть у назвах відобразити свій новий статус. Тому такі назви й не зустрічаються в північних лісових районах Київщини, а лише в її західній і південній степовій частинах. Слобода, Лизогубова Слобода, Олійникова Слобода тощо.

Землі і поселення під Києвом нерідко належали київським князям. Це також знайшло своє відображення вселах Княжичі і подібних до них. Навколо Києва з незапам’ятних часів постійно відбувалися битви. Звідси й відповідні назви: Бране Поле, Полковниче, Військове, Могили Сім Братів та ін.

Міграційні процеси, служба у київських князів тюркських воїнів і відповідні їхні поселення знайшли своє відображення у відповідних назвах населених пунктів і річок. Звичайно, що тюрки селилися у більш звичній для них південній і східній частинах області. Звідси й назви Торчиця, Кагарлик, Тараща, село Велика Каратуль у Переяслав-Хмельницькому районі, річка Супій на сході області. «Су» в тюркських мовах означає вода. В середні віки українці з Правобережжя масово переселялися на схід. Саме тоді і з’явилися на Київщині львівський Ходорів і тернопільський Борщів. Важливе значення для переселенців мали вигідні місця, переправи, де можна було переправитися через повноводні і широкі тоді річки. Про це говорять назви сіл Перевіз, Перевід та ін. 

У Київській області в давнину розвивалися ремесла, виробництво різних товарів, знаних і в багатьох інших країнах. Все це відображено в численних географічних назвах, які для сучасної молоді нерідко звучать дуже незвично і таємниче: Бондарня, Бортники, Бортничі в межах Києва, Млинок, Кошарівка тощо. В минулому на Київщині було поширене виробництво поташу, дьогтю, смоли. Переважно в Поліссі та на півночі. Про це говорять для багатьох таємничі назви сіл Буда Бабинецька, Нова Буда, Буда Полідарівська, Макарівська Буда, Буда-Варовичі, Буда Радинська і просто Буда. Сюди ж треба віднести Поташні, що знаходяться в Бородянському і Богуславському районах. 

Змієві вали біля села Іванковичі

У поліській частині області в давнину виробляли залізо із болотної руди. Це з нього робили знамениті київські мечі, щити, списи, а також кольчугу для воїнів-русинів Київської держави. Слугував цей метал і для різноманітного сільськогосподарського реманенту — кіс, граблів, плугів тощо. Тому такого заліза потрібно було дуже багато. Звідси й виникли чисельні села Київщини з назвами Рудня: Рудня Мигальська, Рудня Левківська, Рудня Сидорівська, Рудня Димерська, Рудня Тальська, Рудня Грезлянська. На металургійне виробництво вказують назви Висока Піч, Димер, Велика Димерка та ін. 

Нині, особливо для молоді, такі назви звучать незвично і навіть загадково. Але вони просто відображають величезну Українську Кузню, яка була на півночі нашої країни тисячі років і забезпечувала українців зброєю і сільськогосподарськими знаряддями. 

Дуже було розвинене в минулому і виробництво скла в нинішній Київській області. На це вказують назви сіл Гута, Гута Межигірська тощо. Такі географічні назви можуть дуже точно вивести на сучасні запаси певних видів корисних копалин, наприклад, скляних пісків. Такими ж назвами Київщини, які допоможуть геологам у їхній нелегкій роботі, можуть бути села Залізне, Пісківка, Торф’яне, Білий Берег, Кременище, річка Молочна та деякі інші «промовляючі» топоніми. 

Багато географічних назв області пов’язані з розміщенням населених пунктів відносно різних природних об’єктів: Залісся, Підлісся, Заріччя, Забірря, Підгірці, Заострів тощо. Рослинний світ Київщини, чи то природний, чи створений людиною, мабуть, найширше представлений на її географічній карті. Це Хмельовик і Яблунівка, Вербова, Гайок, Мала Вільшанка, Калинівка, Вишеньки, Липовий Скиток, Діброва, Березна, Кленове, Кропивня, Очеретяне, Оріхове, Липовець, Ліщинка, Тернівка, Яблунівка, Вишня, Вишеньки, Вишневе та багато інших.

Рельєф, його особливості і своєрідні форми теж знайшли відображення в назвах поселень області. Погодьтеся, що назвати так рідне село могли лише люди з поетичною душею. Це П’ятигори і Високе, Семигори. Глибоке, Плоске, Рови, Шпилі, Житні Гори, Гостра Могила, Сухий Яр, Круті Горби, Червоні Яри, Нагірці, Лозовий Яр та багато, багато інших.

Дуже добре відбита в географічних назвах гідрографічна мережа Київщини, тобто її водні об’єкти. Це Озера, Озерна, Озерщина, Мокрець, Вінницькі Стави, Болотня, Запрудка, Мокра Корма, Потоки, Стави, Грузьке, Потік тощо.

У минулому для Київщини характерний був багатий тваринний світ. Чи то прямо, чи через прізвища і прізвиська засновників поселень назви тварин стали назвами багатьох сіл області: Дрозди, Чайки, Соболівка, Зайців, Лосятин, Бобровиця, Лебедівка, Лисиця, Ведмедівка, Козин, Конюша, Козлів, Вовчків, Цапівка, Тхорівка, Веприк, Півні, Оленівка, Бички тощо.

Дуже широко представлені на географічній карті Київської області імена і прізвища людей. Деякі з них сягають глибини декількох століть. Це Устинкова Гребля, Тарасівка, Мар’янівка, Миколаївка, Юрів та багато інших. В області чи не найбільше в Україні назв районних центрів і міст, які містять в собі імена людей: Васильків, Макарів, Володарка, Миронівка, Бориспіль, Іванків тощо.

Звичайно, що в Київській області є не тільки географічні назви, виникнення яких пов’язане з конкретними об’єктами, природними або створеними людиною, але й із її душевним станом, умінням бачити прекрасне. Наприклад, Веселинівка, Красне, Мирне і Щасливе, Веснянка, Мила, Розкішна, Розумниця, Веселий Кут та ін. 

Є також назви, що відображають існування в минулому на Київщині адміністративно-господарських меж і державних кордонів. До таких населених пунктів відносяться Межове і Митниця. Останній населений пункт під Києвом вказує на те, що саме тут проходив кордон між Польщею і Росією, які, захопивши Україну, розділили її навпіл.

Збереглися до цього часу і деякі смішні та курйозні назви, які викликають усмішку в мандрівників. Місцеві ж жителі давно до них звикли і не звертають увагу. За кордоном такі назви дуже бережуть і вважають національним надбанням та об’єктами туризму. У нас все навпаки. Таких назв у радянські часи всіляко позбавлялися. В Київській області донині радують душу назви сіл Великі Гуляки, до речі батьківщина колишнього президента Академії наук Радянського Союзу Александрова, Пішки, Рачки, Тарган тощо. Автор цього видання колись сміявся до сліз, коли на півдні області побачив обабіч дороги знак — Пішки — 5 км, Рачки — 10 км.

Автор: Петро Масляк — український науковець, економіко-географ, професор кафедри географії України Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор географічних наук. Педагог, вчений, громадський діяч, публіцист, письменник.