Військовий психолог про адаптацію учасників бойових дій до мирного життя

Людям властиво і найлегше помічати зовнішні зміни військових — схуд чи набрав вагу воїн, відростив бороду або вуса, зробив тату, чи побільшало зморшок налиці, які нові почуття з’явилися в погляді військовослужбовця. Але за всіма цими зовнішніми ознаками — внутрішні трансформації, про які, найчастіше, мало хто здогадується.

У цьому інтерв’ю ми спробували прояснити, які внутрішні зміни стаються з військовими, що пережили війну та які повертаються до цивільного життя. Чи можливо стати тим, хто «там не був» близькими з тими, «хто там був»?

Допомогти мені прояснити для українців базиси толерантного спілкування з ветеранами сучасної війни зголосився випускник Військового інституту КНУ імені Т. Шевченка, лейтенант, військовий психолог.

На прохання респондента, публічної інформації вказувати не будемо. 

— Коли та як розпочався Ваш шлях набуття досвіду надання психологічної підтримки українським військовим?

— Я навчався у Військовому інституті КНУ за спеціальністю військового психолога. Агресія рф тягнулася з далекого 2014 року, і наш навчальний заклад ставив на меті підготовку спеціалістів у сфері психології, які могли б оперативно проводити діагностику психічного здоров’я військовослужбовців та застосовувати всі можливі види роботи для корекції тих психоемоційних станів, які виникли в результаті бойових дій. Моя практика бере свій початок ще з далеких курсантських років, коли нам надавалася можливість спілкування з різними категоріями військовослужбовців. Протягом років наші теоретичні знання і практичні навички відшліфовувалися, і кожний обрав зручний для себе стиль своєї роботи.

— А з якими запитати військових Ви працюєте?

— Запити взагалі можуть бути найрізноманітнішими й такого, щоб я міг обрати з якими запитами працювати, а з якими ні, не було. Специфіка підготовки полягала в тому, щоб військовий психолог міг опрацьовувати всі можливі психотравмувальні наслідки, які можуть виникати.

— Коли та для кого коректно вживати термін «ветеран війни»? Як військовим із бойовим досвідом подобається, щоб їх називали?

— Доволі цікаве і в той час складне питання. І ця складність полягає в тому, що ми всі абсолютно різні. Уявімо ситуацію, де спілкуємося з двома бійцями з одного підрозділу, які рівноцінно брали участь у бойових діях. Можемо спостерігати таку річ, що в одного викликає дискомфорт, коли на його адересу звучать фрази «ветеран», «герой», «захисник», «рятівник» і т. д. в той час, як в іншого це не викличе особливих незручностей. На мою думку, набагато коректніше перед початком спілкування визначити такі нюанси, це робиться для усунення тригерів, які виникають під час спілкування.

Щодо визначення «ветеран». Я сам до кінця не розумію всі аспекти цього поняття. Чи можемо ми назвати ветераном людину, яка в польовій кухні готує нашим бійцям їжу і також перебуває на передовій? Чи можемо назвати ветераном медика, який під артобстрілом витягує з того світу пораненого? Чи можна назвати ветераном водія, який везе БК на передову і чудово розуміє, що при влучанні в його автомобіль хоча б гармати БМП від цього автомобіля не залишиться абсолютно нічого?

Усі ми чудово знаємо, що таке «Байрактар» і знаємо, що оператори цих БПЛА перебувають далеко від лінії зіткнення, але при цьому наносять колосальне вогневе ураження противнику, чи можемо ми їх назвати ветеранами?

Мені більше імпонує поняття учасник бойових дій, більш сучасне визначення, і загалом більше конкретизує ці аспекти. Абсолютно всі, хто причетний до знищення ворога, прямими діями, збором інформації про противника на окупованій території, забезпеченням наших підрозділів БК, харчами і т.д., є учасниками бойових дій. 

Якщо взяти документальне посвідчення учасника бойових дій, то бачимо, що там є певний перелік умов, для того, щоб його отримати. Наголошу, що всі ми різні, це моя особиста думка, інша людина думає інакше, константи в цих поняттях немає і бути не може.

— За кількістю жінок у війську Україна має один із найвищих показників у Збройних силах серед країн-членів НАТО. Понад 50 тисяч працюють в ЗСУ і, зокрема, понад 5 тисяч безпосередньо перебувають на передовій. Чи є різниця у тому, що потребуватимуть жінки і чоловіки військові після повернення із зони бойових дій?

— Гендерна тема моя улюблена. Я вважаю що армія — це місце, де всі рівні і гендер тільки один — військовослужбовець. Обов’язки однакові, пом’якшень немає, є певна планка, певні нормативи, яким всі без виключень повинні відповідати. Зустрічав багато жінок, які з першого дня на передовій нищать ворога, також спілкуюся зі своїми цивільними друзями хлопцями, які вважають, що чоловікироблять це краще, але при цьому самі, окрім критики, більше нічого не роблять. Оскільки я вже зазначив, гендер в нас тут один, підрозділ із часом настільки злагоджується, що у військовослужбовців з’являються однакові звички, стилі поведінки, манери спілкування. І заходи декомпресії проводяться також цілими підрозділами, де є і чоловіки, і жінки, тільки за потреби, тобто за запитом клієнта, ми можемо проводити індивідуальні консультації. Це може буде пов’язано зі ступенем травмування психіки. 

 Я можу допустити те, що жінки можуть бути більш вразливими до стресових ситуацій, але, як показує практика, вони швидше справляються з різними видами психоемоційних порушень. Насамперед це пов’язано з тим, що чоловіки звикли тримати все в собі і їм важче відкриватися для того, щоб побороти свої переживання. Це проблема навіть не чоловіків, а самого виховання, бо всі ми знаємо, що нам з дитинства вкладають те, як мають поводитися чоловіки, що ми повинні тримати все в собі і не демонструвати свої слабкі сторони.

Мені довелося побувати на одному заході, де я впевнився, що жінок не варто недооцінювати. Сама ідея заходу полягала в тому, що протягом певного часу групу військових, зі мною зокрема, випробовували як психічно, так і фізично. В групі були дівчата і хлопці. Якщо коротко, то це 2-3 години сну в день, постійні фізичні навантаження і класична практика Дрілл-сержантів, які антимотивували нас на подальше проходження курсу. Я зрозумів одну важливу річ: якщо людина хоче досягти своєї цілі, вона її обов’язково досягне, і це не залежить від того чоловік ти чи жінка. Ну і для більшого розуміння, при рівних навантаженнях, при рівних умовах, з 20 учасників (14 хлопців, 6 дівчат), достроково покинули дистанцію 7 хлопців і 0 дівчат. Головне — це власне бажання.

— Що передбачає собою толерантне ставлення до жінки-ветерана або ж військової?

— Тут мені подобається іноземна практика. Вони не вирізняють, що це, наприклад, жінка, і до неї якесь інше ставлення. Якщо, наприклад, при десантуванні з техніки спробувати якось допомогти жінці, то в них це розцінюється як домагання. До жінки-військовослужбовця, під час службового часу, коли вона в формі, не потрібно використовувати якісь поняття, що можуть поставити під сумнів її статус військовослужбовця, це може нести в собі образливий характер. Бо жінка на рівні з усіма іншими військовими виконує поставлені завдання. Коли вона в цивільному одязі, поза службовим часом, вона насамперед жінка, і не можна про це забувати, особливо самим жінкам. Як прекрасній частині нашого суспільства їм потрібно приділяти увагу, допомагати тоді, коли виникне така потреба, при їхньому власному бажанні. Але на службі, звісно ж, все зовсім інакше.

– Як багато залежить у процесі адаптації Воїна від членів його/її родини? Що входить у їхню зону відповідальності в допомозі адаптуватися до мирних буднів?

— На рідних і близьких лежить важка ноша, яку вони повинні нести на собі як тоді, коли хтось рідний знаходиться там, так і тоді, коли він вже приїхав додому. Дуже багато нюансів, про які можна написати цілі дисертації.

Найголовніше — це не проявляти гіперувагу. Це дуже вибиває з колії і не дає змогу сконцентруватися. Військовий обов’язково напише/зателефонує, коли в нього буде змога. Також необхідно фільтрувати інформацію, ніяких негативних новин. Навіть якщо він потім буде докоряти вам, що нічого йому не розповіли, це буде краще, ніж коли військовий на бойовому завданні в думках буде в тій проблемі, яку йому озвучили перед цим. А краще взагалі це розмова на нейтральні теми. Якщо він захоче розповісти про війну, він обов’язково розкаже. Не можна в нього допитуватись, виводити на цю розмову, бо це може розізлити.

Ви маєте розуміти, що війна — це агресія, яка повністю проникає в кожну клітину мозку. Військовий звикає до того, що його реакція на будь-який подразник — агресія. Це необхідно враховувати та не ображатися, коли таке може відбутися.

Після війни відбувається процес реадаптації, і головне завдання психолога перелаштувати клієнта на мирне життя. Після успішної реадаптації, людина не буде вже реагувати агресією на подразники.

— Особливо важливо знати про набуті рефлекси на критичні ситуації в умовах війни, які можуть привезти військові з собою додому. Прояв почуттів, довіра —  своєрідні та у певних ситуаціях небезпечні під час воєнних дій. Але в мирному житті — це основа якісного спілкування. Як рідним та близьким підготуватися до того, що військові не все зможуть довіряти їм? Та до яких військових реакцій нам потрібно бути готовими?

— Сам процес адаптації дуже специфічна штука. Як я вже казав, на війні є одна емоція — агресія. І коли ми вириваємо військовослужбовця з цього оточення, в нього і надалі залишається ця емоція. Він реагує на всі подразники з агресією. Місія психологів максимально пришвидшити період адаптації шляхом консультування, тренінгів, занять. На декомпресію (форма психологічної реабілітації військовослужбовців, які перебували в екстремальних (бойових) умовах службово-бойової діяльності) виділяється небагато часу, але впродовж нього можна встигнути пом’якшити ці реакції і повернути клієнта в здорове суспільство. Головне завдання близького оточення — не повертати клієнта в оточення війни. Це можна робити випадково вживаючи слова, які пов’язані з війною, переглядом тематичних фільмів, голосними звуками, феєрверками. Близьким необхідно уникати цього, не ставити питання, які асоціюються з війною, за бажання людина сама вийде на контакт і розповість те, що вважає за потрібне. З часом ці всі гострі реакції будуть притуплятися. Часто можуть снитися кошмари, це звичайна подія, і з часом вони також припиняться. Головне це підтримка, розуміння, а також відсутність травмувальних чинників.

— Як мова тіла Воїна сигналізує про те, що йому некомфортно відповідати на конкретне запитання?

— Реакції на різного роду запитання можуть бути також різноманітними. Може виникати різка агресія, може — просто ігнорування. Сигналами є опущений погляд, переминання пальців, схрещені руки перед собою. Добре, коли людина може напряму сказати, щоне хоче відповідати на це питання, тоді психологу необхідно підійти до цієї теми з іншого боку. Якщо ж не скаже цього і психолог не помітить зовнішні ознаки некомфорту клієнта при відповіді на питання, це може викликати сумніви з приводу компетентності спеціаліста у самого клієнта, а також заподіяти йому додаткову шкоду.

— Як людям толерантно реагувати на травми фізичні чи психологічні військового, що повернувся додому?

— Кінематограф нам з дитинства нав’язує, що війна — це щось таке помпезне і благородне, добро перемагає зло, а військові живі та здорові повертаються у свої домівки та живуть, як нічого і не було. Картинка гарна, але життя зовсім інакше. По-перше, війна відкладає відбиток на нашій психіці, а подруге, це імовірні фізичні вади. Я знав декілька військових, які втратили руку чи ногу. Мені спочатку ставало недобре, намагався якось допомогти, але постійно чув «Я сам. Те що в мене немає руки/ноги не означає, що я безпомічний», і після того, як вони впоралися самі, я бачив усмішку на їхніх обличчях, так би мовити: «От бачиш, я зміг, а ти мені тут хотів ще допомагати». 

Ось що необхідно знати: своїм бажанням допомогти ви ставите під сумнів силу і самостійність людини, це її принижує. Що ж робити? Спочатку потрібно просто визначити, що «Я бачу, ти і сам чудово справляєшся, але раптом тобі знадобиться моя допомога, то я тут». Оскільки життя наше непередбачуване, то можна потрапити в різні ситуації, і людині необхідна буде наша допомога. Та воїн вже знає, що раптом що, ви йому допоможете. Це як його план «Б», як заначка, яка лежить на чорний день і використає він її тільки в найскладнішій ситуації. Без його запиту ніколи не потрібно втручатися, бо у відповідь можемо почути агресію в свою сторону.

— Розкажіть, будь ласка, на прикладах про «вину того, хто вижив»? Як Ви працювали з тими вояками, які зверталися з цим запитом?

— Почуття надмірної провини того, хто вижив, є частим явищем. Проблема в тому, що нам настільки болісно розлучатися з нашими побратимами, здається, що ми щось в цій ситуації зробили не так, або могли зробити більше і тоді б вберегли йому життя. Клієнт сам себе переконує в тому, що він недопрацював, не виклався на сто відсотків, і через це загинув його товариш. Психолог разом із клієнтом повинен поглянути на ситуацію з іншого боку, допомогти йому дійти висновку, що він приклав максимум зусиль, зробив все, що від нього залежало і що на війні є безліч інших факторів, які від нього не залежать.

В основному ми працюємо з такими клієнтами у формі «питання-відповідь». Є спеціальний бланк-опитувальник, так би мовити, шпаргалка для психолога, згідно з яким я ставлю питання клієнту і поступово підводжу військовослужбовця до висновку, що немає його провини в цьому. Клієнти можуть бути з різним ступенем тяжкості почуття провини, і тут можливо проведення декількох консультацій, в перервах між якими клієнт має змогу наодинці обдумати поставлені питання.

Якщо не працювати з клієнтом відразу після травмування, то стан погіршується і з часом стає важче його в цьому переконати. Є правило золотих 72 годин: якщо в перші 72 години після травмування надати психологічну допомогу, то можна значно пом‘якшити психотравмувальні наслідки.

— Коли ти жалієш людину, то фокусуєш її на її ж слабкості, а не силі. Як фокусувати Воїна на його силі? Як сприяти зростанню самооцінки? Особливо у стані «провини того, хто вижив».

— Не потрібно розглядати ситуацію як однозначно хорошу або однозначно погану. Навіть вкрай позитивні події мають певний негатив, на який люди не звертають уваги, і навпаки — у негативних подіях є певні плюси, на які також увага не звертається. Психолог повинен бачити всі сторони, оскільки після травмування людина не в змозі побачити щось корисне, що можна винести з цієї ситуації. І ні в якому разі не потрібно фокусувати на мінусах і на слабкостях людини. А сфокусувати на уроках, які можна винести із пережитого, та на самому факті того, що людина змогла перебороти негативне в собі та пройти цей етап свого життя.

Щодо спілкування побутового і робочого, насамперед необхідно виразити свою вдячність військовому, але без таких слів як «молодець» і т. д. Краще прикріпити вдячність до того, за що саме ви йому вдячні і що могло б бути, якби не його сила, рішучість. Також, щоб воїн не зациклювався на своєму минулому, необхідно його мотивувати до подальшого розвитку, аргументуючи це тим, що «ти з усім впораєшся, впорався там, а це для тебе взагалі не перешкода». Необхідно всілякими способами мотивувати його до руху вперед, а те, що було, згадувати з усмішкою і ніколи не жити минулим, бо якщо людина живе минулим, то з майбутнім їй буде важко впоратися.

— У рекомендаціях для членів сімей учасників антитерористичної операції натрапила на таку думку: «Як для жінки життя без любові не має сенсу, так для тих, хто пізнав бойове братерство, життя без довірених і перевірених друзів — безглузда низка психологічних вмирань». Що треба усвідомлювати друзям військових із «попереднього життя», які  все ж хочуть залишитися близькими друзями вже із другом-ветераном?

— Однозначно, що зв’язок між військовими, які пройшли разом весь бойовий шлях, буде дуже міцний і на довгі роки. Але це не означає, що до всіх інших людей, які будуть в оточенні, у військового буде недовірливе ставлення. Ми всі чудово розуміємо, що довіру/недовіру людина отримує в результаті якоїсь спільної діяльності. На полі бою це відчуття множиться на 2. Тобто можна стати побратимами на довгі роки, а можна і протягом довгих років пригадувати, як хтось втік і кинув свого товариша.

Близькі друзі військового, які були близькими до війни, повинні розуміти, що всі змінюються на війні. Вона рано чи пізно закінчиться і всі повернуться додому, від того, що було, залишаться тільки спогади, які будуть приходити в голову все менше і менше з плином часу. А друзям і близьким необхідно усвідомлювати, що з ними, як і раніше, залишаються близькими, але на війні відкривається зовсім інший рівень братерства, якого в цивільному житті ніколи не досягти.

— Ветерани дуже хочуть відчувати сенс у тому, чим вони займаються. Не всі вважають себе героями. Але кожному приємна буде повага до його/її вибору та пройденого шляху. Якими фразами та діями суспільство може проявляти шану до Воїна?

У першу чергу це просто не забувати, яку ціну платять вони для того, щоб всі жили під мирним небом. Я приїздив до Києва після 4 місяців, які провів у пустих містах, де залишилися тільки ті, кому не було на чому виїжджати, може, навіть і не хотілось, не зважаючи на постійні обстріли. І ось що я відслідкував у своїх думках: веселі, життєрадісні люди, для яких війна закінчилась ще в кінці березня, для них бойових дій взагалі не існує. І у мене в голові відбувся збій: 8 годин тому я бачив спалену техніку, розбиті будинки, а тут все зовсім по-іншому. 

Необхідно бути готовим, що цивільні можуть чути в свою сторону різного роду докори від військових, що поки я там був, ви тут гуляли, жили життя, за що я там воював? Заради чого? Ось нам потрібно максимально показати за що, заради чого, щоб не було прогалин між військовим і цивільним. У нас спільна мета жити в добрі і злагоді, кожен прикладає до цієї мети всі зусилля. Не відсторонюйтесь від армійців, не залишайте їх самотніми, допомагайте адаптуватися до мирного життя. Банальний прояв поваги, серйозне ставлення до хвилин мовчання і схожих заходів. Я раніше не розумів всієї важливості цього, доки сам не почав втрачати близьких людей.

— Що Вам говорили воїни про те, як вони хочуть проводити свої відпустки та будувати мирне життя? Які цінності виходять у них на перший план?

— 100% військових, з якими я спілкувався, хочуть провести час із своїми рідними. Ні психолог, ні командир, ні якась гучна гулянка не замінить їм час проведений з ріднею. Але ми як психологи не можемо відпустити їх без первинних заходів декомпресії. І аж потім вони можуть побути із своїми близькими.

— Важлива ознака повернення з психології війни до стабільного психоемоційного стану — це вміння радіти, святкувати, поступове збільшення кількості речей, яким здатний радіти. А також це про посттравматичне зростання. Що Ви про це скажете?

— Все наше життя — це досвід, який ми отримуємо, значною мірою з помилок, які ми допускаємо. Нічого не навчить нас краще, ніж наші помилки. На помилках інших також можна навчатися, але це не дасть такого ефекту, як тоді, коли ви самі зустрінетеся з цим сам на сам.

Так відбувається і з посттравматичним зростанням: людина зіткнулася із ситуацією, яку важко перебороти, але з часом в неї з’являється позитивна динаміка і вона дивиться на цю ситуацію з іншого боку. Психолог допомагає провести детальний аналіз травмувальної ситуації, розібрати на деталі, виявити чинник, який наніс травму.Після цього в психіці відпрацьовується імунітет на подібного роду травмування і потім з цієї ситуації беретьсявесь позитивний досвід. Головне завдання психолога — допомогти клієнту знайти позитивні сторони прожитого і використовувати як корисний досвід у подальшому житті.

Дякуємо нашому співрозмовнику-психологу за те, що поділився своїм досвідом та баченням долання шляху від криз до світлого і здорового майбутнього для наших військовослужбовців. Попереду велика робота військових психологів у пошуках та реалізації шляхів самозцілення українських армійців. Добре, що такі спеціалісти є поруч з нашими захисниками та захисницями і завжди готові надати професійну допомогу. Бо наші герої варті жити повноцінним життям у всіх його аспектах, а ми будемо щасливіші, коли бачитимемо щирі усмішки на їхніх обличчях.

Дякую Військовому інституту КНУ імені Т. Шевченка, що готує висококваліфікованих військових психологів для нашого війська — непереможного війська України.

Слава Україні!

Автор: Оксана Кріт — журналістка Центру комунікацій КНУ імені Тараса Шевченка.