Роль ідеології в економіці

У черговій статті пропоную розглянути взаємозалежність ідеологій та економіки. З цим важливо розібратися, бо ідеології не можуть бути впроваджені в суспільство, не перелаштувавши під себе економіку цього суспільства. Ідеологія — не повітряна кулька, вона не може сама по собі висіти в повітрі. Вона мусить спиратися на ті певні економічні відносини, які дозволять їй опанувати суспільство. Саме тому, коли на терени України на московських штиках прийшов соціалізм, почалося переламування назагал природних засад економіки на українських землях на засади, що відповідають догмам, вигаданих хворою людською уявою. Інститут праці був спотворений до якогось феодально-кріпосного вигляду. Інститут приватної власності — ліквідований взагалі. А це найважливіші суспільні інститути, які забезпечують зв’язки між особою, сім’єю, родиною, громадами. Тому паралельно з переламуванням економіки йшло переламування і цих інститутів.

Історія рясніє фактами, як це на ділі відбувалося, як нищилася національна еліта, а на її місце насаджувалася квазіеліта зі свідомістю, враженою соціалістичними догмами; або псевдо еліта, яка складалася з людей лінивих, не господарчих, примітивних і недалекоглядних. Суміш цих негативних «еліт», до речі, панує в Україні і дотепер. Очевидно, що якщо йти до створення ефективної економіки, то доведеться все робити у зворотному напрямку — засудження неприродної ідеології, прийняття нової ідеологічної доктрини, створення суспільної парадигми, відновлення домінування національної еліти, повернення природних функцій суспільним інститутам і розмежування їх з функціями державних інституцій. Засудження утопічного соціалізму і його агресивної фази комунізму,   всіх їхніх елементів і проявів, є безапеляційне. І зроблю я це зараз дуже лаконічно: соціалістична ідеологія — це зло в чистому вигляді. А  ширше, щоб не виходити за формат цієї статті,згодом. Також буде окрема стаття про економічні аспекти і відмінності між ідеологіями. А в цій хочу зосередитися на деяких інших складових, що є важливими і необхідними для реанімації економіки України.  

Курс України на Європу пробуджує інтерес зрозуміти, якою була ідеологічна доктрина європейських країн після ІІ світової війни? На якій платформі виробляли вони свою парадигму? Зрештою, як, за рахунок чого Європі вдалося досить швидко відновити і розвинути свої економіки? Ідеологічна доктрина будувалася на свободі і непорушності природних прав людини, на консолідації та об’єднанні у єдину Європу, але зауважте — без заперечення чи нівелювання національних ідентичностей. Націоналізм настільки гармонійно інтегрований у свідомість європейців, що вони його навіть не помічають. Парадигма нової Європи виростала на християнських цінностях. Інших цінностей Європа не мала і не має! Ці цінності гармонізують з моральними імперативами і водночас є значно глибшими. Більше того, представники Католицької церкви брали безпосередню участь й у відбудові економіки повоєнної Німеччини, і в творенні Європейського Союзу. Знаємо і більш сучасні факти, коли Папа Іван-Павло ІІ став духовним провідником поляків у їхній боротьбі за політичні й економічні права. Не лише тоді, коли йшлосилове протистояння, а й у творчій праці в ім’я суверенної держави з ефективною економікою. Він казав «Не бійтеся», зокрема звертаючись і до польського духовенства, не бійтеся ставати правдивими політиками. Поляки цілковито скористалися з соціального вчення Католицької церкви й отримали свою нагороду. І як тільки європейці дозволяють блукати в своїх інститутах та інституціях примарам соціалістичних ідей, починаються проблеми в їхніх економіках. Українські церкви теж є з українцями в час силової боротьби, і це означає чимало. Але вони неспроможні взяти належну участь в еволюційних процесах державотворення, озброїти суспільство тим соціальним вченням, яке є вкрай необхідне для розбудови економіки. То з якими цінностями ми йдемо в Європу? Ця місія цілком лягає на справжню українську еліту, яка має озброїтися необхідними знаннями і згуртуватися навколо україноцентричної ідеологічної доктрини. Іншої сили для свого порятунку Україна не має.

Справжня еліта суспільства починається з прояву патріотизму, з готовності до служіння своїй державі… Бути патріотом України — це мати внутрішнє переконання в необхідності боротися за Україну. Боротися на фронті із зовнішнім ворогом — зрозуміло з ким і як! Боротися з внутрішніми ворогами набагато складніше і не завжди навіть зрозуміло — з ким і як? А як зробити так, щоб внутрішніх ворогів в Україні не було, або щоб вони щонайменше припинили утворюватися, а зовнішні почали боялися? Системна відповідь на це питання не лежить на поверхні. І поки що зовсім мало тих, хто розуміє і може обґрунтувати цей шлях. У своїх статтях я власне намагаюся вибудувати таку дорожню карту, яка дозволить не зійти з цього шляху, не піддатися різним оманливим спокусам «простого» вирішення проблеми, а залишатися саме на позиції правильного її вирішення в довгостроковій перспективі. Лише такий підхід здатний забезпечити мінімум внутрішніх ворогів і паралізуючий страх у зовнішніх. Наш північний сусід нікуди ж з мапи світу не щезне.

Звернувшись до терміну «патріотизм», доведеться дещо відхилитися від теми економіки в загальноприйнятому руслі, хоча насправді це не так, і поділитися міркуваннями про сутність цього терміну. Найкраще це зробити в порівнянні понять «патріотизм» та «націоналізм» і заодно реабілітувати націоналізм, який у багатьох народів сильно затертий в їхній національній свідомості. А ще більше його викривили і споганили ті, хто хотів пануватинад українською нацією, і ті, хто продовжує ним маніпулювати для власних корисливих цілей. Патріотизм і націоналізм часто ототожнюють. Вони і справді дуже близькі, але все ж. Однозначно почуття патріотизму ґрунтується на любові до своєї держави-батьківщини. Тут поняття батьківщина і держава зливаються. Але кожен любить батьківщину за щось своє, особливо йому близьке і рідне: більшість через родину, своє коріння; хтось за солов’їну; хтось за природу; хтось може за борщ, гарних дівчат чи парубків; хтось за все разом; а хтось — просто так, як усі. І зовсім інша природа у націоналізму — ототожнення себе з певною нацією. Це є та сила, яка приводить до творення СВОЄЇ держави! Саме тому цю силу так бояться вороги і паразити різних кольорів і мастей. Ця ніби сила єднання українців на молекулярному рівні, невблаганна і нездоланна, вона витримала вікові поневіряння і підступні зради. Вона придає певні ознаки державі, її історії, культурі й економіці теж. І якщо продовжувати піддаватися збоченим тлумаченням націоналізму і не зважати на його примат в державотворенні, то тоді патріотами якої держави ми будемо?

Для розвінчання хибного розуміння і постановки на належний рівень поняття націоналізм, скористаюся цитатою з праці мого однодумця і вчителя Анатолія Свідзинського із саркастичною назвою «Це складне національне питання», виданої ще в далекому 1991 році. Цитата є у формі діалогу, який фактично мав місце і точився між автором та особою, яка заперечувала твердження першого ідеолога українського націоналізму Миколи Міхновського «Україна для українців»:

— То Ви заперечуєте гасло «Україна для українців»?

— Так, заперечую.

— Ну, то заперечуйте швидше, прошу Вас!

— Яким чином? Я вже сказав.

— Ні. За законами логіки. Прошу побудувати заперечення цього гасла.

Після невдалої спроби, яка засвідчує погане знання логіки:

— Україна не для українців...

— Правильно. Але, пробачте, це вже якесь безглуздя.

— Так, це вже занадто. Ні, правильне заперечення має бути «Україна не тільки для українців».

— Помиляєтесь. За законами логіки це є заперечення іншого твердження: «Україна тільки для українців». Але цього Міхновський не говорив.

— То що ж він мав на думці?

— Те, що має на увазі іспанець, коли говорить «Іспанія для іспанців». 

Повертаючись до уже висловлюваної думки, що справжнього успіху в економіці Україна досягне, коли будуть задіяні національні особливості українців, ще раз наголошую, що при всій своїй універсальності економіка кожної держави відбиває в собі характерні ознаки нації, яка стоїть біля витоків цієї держави як результат тісного переплетення з традиціями і культурою цієї нації. Над цими питаннями ми працювали з паном Свідзинським для доповнення ще одним розділом його монументальної праці «Синергетична концепція культури». Але, на жаль, не встигли закінчити. Це був геніальний український вчений, який пройшов тернистий шлях свого національного становлення і залишив нам у спадок інструмент для пізнання сутності суспільних процесів. Людям, які прагнуть до пізнання істини, рекомендую ознайомитися з цією працею. У ній же Анатолій Свідзинський дав вичерпне визначення націоналізму: Націоналізм — це думка, воля і дія, націлені на побудову національної суверенної держави на своїх етнічних територіях. Хіба не за це ми зараз боремося?

P. S. А я зі свого боку звернуся до редактора «Сурми» з проханням опублікувати мою доповідь на семінарі в Інституті фізики конденсованих систем (ІФКС) НАН України в першу річницю смерті професора Свідзинського і його першу невелику працю в царині культурології «Це складне національне питання».