Про працю і капітал

ЧАСТИНА 2

«Економіка — то є саме життя!

Економісти її комплікують, 

чим ускладнюють життя»

Іво Полулях 

Продовжую ділитися з читачами «Сурми» базовими підходами в економіці. Планую написати низку статей, які, сподіваюся, допоможуть відновити природний погляд на економіку та процеси, що в ній відбуваються. Епіграфом для цієї статті я обрав вислів економіста українського походження, доктора і професора економіки Іво Полуляха. Хочу сказати дещо більше про нього, ніж можна прочитати у Вікіпедії. На жаль, я не мав честі знати його особисто, знайомий лише з його працями, але маю декілька друзів, які його знали, і з їхніх слів, Іво Полулях до останнього подиху був відданий справі економіки суверенної України.

Під час Другої світової війни він змушений був емігрувати на Захід. Активно розвивав Український Вільний Університет, тісно співпрацював зі Степаном Бандерою і часто висловлювався проти його міфікації. Зробивши наукову кар’єру на Заході, Іво Полулях за першої можливості почав намагатися співпрацювати з науковим економічним середовищем в Україні. Але не тут то було. Більшість тих, хто гучно називають себе українськими економістами і навіть мають західну освіту, продовжують дивуватися комплексу неосоціалізму в економіці і, що найгірше, заражати ним студентів університетів. Економічна політика, націлена на благо людини, їх мало цікавить. Іво Полулях заповідав поховати себе в українській землі, на своїй історичній батьківщині.

Сконцентрувавшись в попередній статті на загальних питаннях, зараз пропоную детальніше розглянути «взаємовідносини» між працею і капіталом. Постійно чуємо, яким важливим є для економіки капітал, але не завжди доходимо до відповіді на питання, а яку користь в кінцевому результаті він приніс? Тому важливо різносторонньо дослідити сутність праці і капіталу. Цей рівень я називаю молекулярним рівнем економіки. Ми звикли чути про економіку на більш вищих рівнях, де розглядаються здебільшого фінансові процеси. Але якщо функція під назвою економіка має хиби на молекулярному рівні, то проводячи з нею будь-які дії, ми будимо тільки примножувати ці хиби. Це повністю корелюється із законом математики — початкова функція ушкоджена — результат може бути протилежним до очікуваного. 

Неоекономісти повністю зациклені на функціонуванні і властивостях капіталу. Вони не усвідомлюють, що первинним джерелом капіталу є праця. В парадигмі капіталу вони намагаються вирішувати проблеми економіки, а політики й мислителі — проблеми державного устрою і геополітики, аж до питань глобалізму. Це така собі математична економіка без прив’язки до сутності економічних процесів. І, як бачимо, ні одні, ні другі, ні треті нічого путнього вдіяти не можуть. Війною, як тим мечем, рубається цей заплутаний вузол. А на питання «що після війни?» відповіді немає, але є розуміння, якщо робити те саме і так само, то безглуздо сподіватися на інший результат. Ми ризикуємо знову прийти до рубання вузла мечем, якщо не змінимо свої підходи до розуміння економіки. 

Багато шанованих мною людей не бачать можливості вирішення економічних і політичних труднощів в Україні, або бачать цей процес довгим і невиразним за умови «якби ми мали гроші». Бо вони дивляться на економіку лише з  позиції капіталу. Воно може так видаватися лише на перший погляд. Але це фундаментальна помилка вважати капітал детермінантою успішності. Первинною є праця людини. І якщо вона функціонує природно, то природно утвориться і капітал. Капітал безпраці мертвий, він не може діяти. А якщо праця функціонує не природно, то і капітал діє всупереч законам природи, і в кінцевому результаті приносить радше зубожіння ніж прогрес. Окрім того, підхід до економічних задач, де капітал вважається головним, вганяє в ступор і сковує волю до боротьби зі злом, особливо в Україні, де зло заможне, а гідність злиденна. «Проблема немає вирішення на тому рівні розуміння, на якому вона виникла» — А. Айнштайн. Зміна рівня розуміння, повернення його лицем до природної суті процесів є виправдано і буде винагороджено.  

Ставлячи питання, чим є капітал, яка його початкова природа і що первинне — праця чи капітал — я не намагаюся протиставляти ці дві сутності, більше того, твердо переконанийу необхідності їхньої співпраці. Йдеться про первинність. Це важливо для розуміння причинно-наслідкових зв’язків. А тут все однозначно: без праці людини додана вартість не утворюється, капіталізувати нічого. У такий спосіб можна сміливо стверджувати, що в основі благополуччя лежить не капітал, а суспільно-економічна категорія — праця людини. І від того, як вона функціонує, залежить наскільки людина і суспільство в цілому є успішними. Якщо праця функціонує не природно, не є в належній мірі пошанованою, то і капітал погано служить природним потребам людей. Він починає обслуговувати те, з чим зрештою люди будуть змушені боротися. 

На феномен праці звертали увагу видатні мислителі минулих століть, які розглядали економіку не як цифри,а  як життя людей в соціумі. Мабуть, першим із них був Адам Сміт, який в своїй ґрунтовній праці «Розгляд природи та причин багатства народів» зазначив, що саме ефективність праці є джерелом багатства не лише працівника, але й цілого суспільства. Розвиток «дикого» капіталізму спонукав реагувати на відносини між працею і капіталом Папу Лева ХІІІ в його знаменитій Енцикліці Rerum Novarum («Нові Речі»), в якій Папа вказує на потребу гармонії між працею і капіталом для досягнення спільного блага. Але нам, українцям, належить насамперед ознайомитися з посланням Андрея Шептицького «Про соціальні питання» («О квестії соціальній»). У ньому сіль і суть праці людини подаються якнайкраще для розуміння. Митрополит говорить про первинність праці й аргументує її перевагу і вищість над капіталом, виходячи з природи людини. Зрештою, економічні успіхи українців на Галичині під проводом великого Митрополита говорять самі за себе.  Хто би хотів заглибитися в пласти дбайливих напрацювань Церкви в царині економіки, політекономії, соціології — рекомендую Компендіум соціальної доктрини Церкви. 

Праця за своєю природою має подвійне значення: економічне — вона має забезпечувати людині гідне матеріальне життя, й усуспільнювальне — вона бере безпосередню участь в творенні суспільства. Вплив праці на людську спільноту виникає з огляду на потребу обміну її результатами. Окрім того, праця має приватний характер — завжди належить конкретній людині. Нічиєї праці не буває. Саме звідси бере свій початок приватна власність — не спожита, капіталізована частина праці. 

Чим же за своєю природою є капітал? Це заощаджена частина праці, її не спожитий результат, акумульований в часі і накопичений в будь-якому вигляді з метою примноження. Мабуть, тут доречним буде зазначити, що так добре знайомі нам назви економічних устроїв капіталізм і соціалізм, беруть свій початок теж від принципів поводження з працею. Капіталізм — праця капіталізується; соціалізм — праця соціалізується. Ці суспільно-економічні устрої не можуть існувати без спирання на певні підходи до праці. До чого приводить людей кожен із цих устроїв — історія людства уже має переконливі свідчення.   

При згадці про Митрополита Шептицького, про його науки й ангажування кліру в справи економічні, потрібно звернути увагу й на інструменти, за допомогою яких підвищувався добробут українців. Це була просвіта, створення фінансових кас взаємодопомоги, якіможна ототожнити з сучасними кредитними спілками, і найчастіше згадувана кооперація. Кооперація чомусь вважається тим, що забезпечило економічний успіх. Але я так не думаю. На мій погляд, все ж найбільшу вагу в досягненні успіху має просвіта. Це, до речі, і найскладніша ділянка роботи, яку тоді довелося виконати Церкві. І тоді вона її виконала, і виконала якнайкраще! А зараз — ні, не може, зміліла в науках, в думці, і, мабуть, в бажанні бути в процесі, а не лише над ним. Але розмірковування над цим полишаю для проводу Церкви, для її єпископів і пресвітерів.

Упродовж двох останніх десятиліть в Україні багато говориться про кооперацію, як про панацею для відновлення економіки. Робляться різні спроби, але переконливих позитивних результатів немає. Чому? Чому на Галичині, де спочатку панувала Австро-Угорська імперія, а потім Річ Посполита, де українці не мали не те, що своєї держави, а навіть автономії і політичної влади, Андрею Шептицькому вдалося підняти українську економіку? А ми сьогодні, маючи власну державу, цього зробити не можемо? Я багато разів ставив це питання в різних середовищах і жодного разу не отримав вичерпної відповіді. Як правило, думки зводяться до того, що винна влада, олігархи і корупція. Так, винні. Але закономірно виникає питання, а чому в нас така влада, олігархи і корупція? Стає очевидним, що влада, олігархи і корупція — це наслідки. А що тоді причина? Постановка питання зроблена Шептицьким актуальна і сьогодні: «У нас положеннє стає єще трудніше через загальне невиносиме положеннє економічне цілого краю, через неустаючі борби політичні, надмірні податки і більший, як деінде, брак просвіти убогих». Вичерпний перелік причин. Нам лише потрібно зуміти визначити послідовність їхньої ліквідації. І допоможе нам у цьому питання, яке я поставив: чому Шептицькому вдалося..?

Насправді кооперація в наш час нікуди не зникла. Вона лише змінила форму. У час Шептицького вона відбувалася за рахунок кооперування безпосередньою працею. Сьогодні це здебільшого кооперування капіталом. В зв’язку з чим зросли ризики і вимоги до юридичного супроводу кооперації. Але суть кооперації та сама: поглиблення розподілу праці. У часи Шептицького українці «доганяли» індустріалізовану Європу, де був високий рівень розподілу праці. Це дозволило різко збільшити ефективність і глибину переробки сільськогосподарської продукції, отримати високу додану вартість і довести якість продукції до рівня, що в Європі торгували ф’ючерсами на вершкове масло українського маслосоюзу. У той же час кооперування селян своєю працею, яка належить кожному члену кооперативу конкретно, забезпечувало дотримання її природного функціонування. Загалом праця як в Австро-Угорщині, так і в Польщі функціонувала достатньо природно, не була ще спотворена соціалізмом.І хоча українці не мали політичної влади, функціонування праці було однакове для всіх національностей, що населяли Галичину. Це і дозволило Митрополиту підняти економіку серед українців. У сучасності кооперування капіталом в різного роду товариств, хоч і забезпечує рух в напрямку поглиблення розподілу праці, але погано забезпечує збереження особистісного характеру праці, особливо на постсоціалістичному просторі, де її природність зазнала особливих ушкоджень. За таких умов кооперація капіталом піддається великому ризику не принести бажаного результату.Водночас кооперація капіталом більш гнучка й універсальна, тому і прийшла на зміну кооперації працею. Вона дозволяє залучати до співпраці широке коло вкладників, що сприяє отриманню ефекту. Але у цьому випадку праця і капітал все більше належать різним особам. Ті, хто володіють капіталом, не бачать потреби дбати про природність праці, що спотворює всю економіку. Місію дбати про працю бере на себе держава, але коли нею керують ті, хто представляють капітал, виконати держава цього не може. Отже, поки середовище функціонування праці не буде повернуте в природний стан, на ріст економіки в Україні не потрібно сподіватися. Як це зробити? Які потрібні кроки, щоб змінити функціонування праці? Поділюся в наступних статтях.