Ялинка

Уривок із книги «Питровна»

Доросли ми з Питровною до важкого гормонального періоду в жіночому житті — до тринадцяти років. Вік такий, скажу вам, складний. 

Бо хлопчики вже не всі придурки, ленінградська туш не розтікається, якщо в неї правильно плюнути, голубі тіні пасують не до всього, а спідницю, котра максі нижче колін, можна підкотити в поясі й підперезати широким ременем так, що вона стане схожа на розлоге міні вище пупа. На вуха можна начепити білі пластмасові кліпси. А якщо їх нема, то годяться й «жабки» від штор, помальовані фарбою від цвинтарних оградок. На голові можна зробити начоса, як у Пугачової. І туфлі можна тихенько в мами поцупити. Головне — обмотати каблуки ізолентою, щоб не пообдирати їх на тяжкому каменистому шляху до клубу.

А до клубу тягне — що капець! Бо там Вася Куркуль крутить платівку «Модентокін». Причому майже всю пальцем, бо якась там фігня на радіолі поламалась. А ще Вася файно підспівує: «Йомахоу, йомасоу…», бо голка в радіолі теж періодично вимахується. 

І в клубі вже теж не всі хлопці — придурки. Але коли дівчаткам тринадцять, цицьки від прищів відрізнити практично неможливо, а на бильці ліжка бабця урочисто повісила дідового трофейного ременя з пряжкою «Люфтваффе», то це означає, що ви ще діти й у вас все ще попереду. Інакше — ременем по заду… Але то таке. Справедливість поняття відносне. 

* * *

Надходив Новий рік. Надворі стояло 30 грудня. Коли ми спитали з Питровною за ялинку, бабця сказала, що ми вже не маленькі, то нема чого робити такі великі й ображені очі, ніби нам дитинство у сраці грає. Краще взяти з горища мішок квасолі й перелускати її. Або почистити курятника, бо на морозі бабці важко навпомацки яйця від курячих круглячків відрізнити.

 — Мачуха! — сказала Питровна. Вона саме прочитала й переказала на трійку «Попелюшку» та ще не встигла затулити в голові свіжий сюжет казки фотками зі старих модних журналів. — Пішли до моєї мами! 

Але мама Питровни теж виявилася не доброю феєю. Тобто нафеячилася вона на той момент уже добре і готова була робити всілякі чудеса. Та тільки для свого сказочного дяді Мирона. 

Він лікувався від алкоголізму в Дедеркалах і якось, проходячи повз зупинку автобуса, побачив на ній сплячу маму Питровни і влюбився в неї так сильно, що приніс додому на руках. 

Мама Питровни бачила в цьому руку долі й перспективу для дяді Мирона стати новим вітчимом для її дочки. Тим більше, що в листопаді у них з хліва знесло вітром черепицю, і комусь треба було поставити її на місце, щоб свиню дощами не топило. 

Тож мама Питровни геть втратила голову від почуттів і готова була виконувати будь-які бажання дяді Мирона. Але оскільки ялинка не входила в його новорічне «пожрать», то ми мусіли обламатись. 

Моя мама на той момент теж була шибко зайнята — доробляла вдома якісь річні звітні папери. Так і сказала: 

— Я світу не бачу за тими сраними звітами! Яка ялинка? 

Одним словом, були б ми так і лишилися без ялинки. Але…

* * *

Того дня померла наша баба Улита. Моя бабця вважала її кращою подружкою, хоч усе село мало за відьму.Але це тому, що моя бабця вміла і Богові свічку поставити, і чортові кочергу. Селяни ж хотіли, щоб у них корови доїлись, а самі тикали бабі Улиті дулі під магазином і мастили дьогтем паркан. А ще батюшка з Білокриниці навчив їх посипати дорогу перед бабою сіллю, то все село носилося з торбинками солі в кишенях. 

– Чумаки-*баки! — сміялася баба Улита. 

Вона вміла й робила багато чого. Все, крім приворотного зілля на любов. Бо вважала, що треба менше пити, то

й любов буде. 

І от баби не стало. 

Батюшка з Білокриниці відмовився її відспівувати. Сказав моїй бабі, що баба Улита була відьмою і торік так подивилася на його матушку, що в тої молоко пропало і з’явилася молочниця. 

Бабця відповіла, що якби батюшка пильнував, аби його матушка не бігала на ферму до рижого зоотехніка Мішки, то в неї було б молоко, а не молочниця. 

Батюшка скривився, наче кислицю з’їв, і сказав, що хай там як, а баба Улита всяке робила, ворожила на картах, квасолі, курячому посліді та торішньому снігові, отже, її точно можна визнати відьмою і вона не має бути похована по-церковному. 

Бабця відповіла, що вважає батюшку брехуном, бо він на кожній службі каже, що Царство Небесне наблизилось, а до села ще й асфальту не проклали. І ще порадила батюшці пильнувати-таки свою матушку, бо чуда господнього може не статись і третя дитина теж буде рижа, а матушка без молока. 

Хай там як, а бабця оголосила батюшки пройдисвітом і вирішила, що б не трапилося, а свою кращу подругу бабу Улиту пропхати в Царство Небесне. Десь вона чула: коли над померлим три ночі читати Псалтиря, то таких покійників забирають на небо, навіть якщо вони пальцем роблені. Тож узяла бабця Псалтиря і пішла відмолювати подружку. 

* * *

А ми лишилися з Питровною самі з мішком нелущеної квасолі та без ялинки. У кімнаті моя мама цокала рахівницею й дивилася «Мєждународну панораму» для завтрашньої політгодини на фабриці. Коти спали на лаві коло грубки й муркотіли.

— Не життя, а казка. Як на дискотеку — то ми ще малі, а як працювати —то саме враз, — сказала Питровна. 

— Та норм, — відповіла я. — Буває гірше. 

— Що гірше за Новий рік без йолки? 

— Все життя без цицьок. 

— Та ну! — скривилася Питровна. — Замість цицьок можна вати в ліфчик поставити. А замість ялинки що? 

— Нічого, — погодилася я. — так що, йдемо по ялинку? 

— Куди, в ліс? Уночі? Та ми там повмираємо з переляку!

Я спочатку погодилася: так, страшно. Але потім згадала, що в бабці є таблетки. «Еленіум» і «Реланіум». І ті, й ті «від Гамна». Перші бабця п’є, коли Гамно вилазить на голову і на нього ніяких нервів не хватає. А другі — коли Гамно витворяє таке, що аж страшно і людям встидно в очі дивитись. 

«Реланіуму» було більше, тож ми з Питровною ковтнули на всяк випадок по дві. Щоб уже точно нічого не боятися. Посиділи кілька хвилин коло грубки з котами, почекали.

Коли кіт Мацько мило посміхнувся й помацав Питровну лапою за коліно, як батяр Володька дівок під клубом мацає, я зрозуміла, що все — можна йти. А коли пес Рябко запропонував нам за пів літри молока та бутер із салом бути нашим бойфрендом на цей вечір, остаточно впевнилася, що нам не страшний сірий вовк. 

Узяли ми з Питровною пачку сірників, газети, пилку велику, бо ножівки не було в нас, і подалися через городи в бік Круглого лісу. Рябко біг попереду, час від часу подавав нам лапу, щоб на горбок піднятися чи з рівчака вилізти, а коли ми присідали відпочити, делікатно знімав язиком сухе листя й опалу глицю, котрі чомусь налипали нам на обличчя. І ще, як справжній бойфренд, гавкав на кожну тінь і обпісював кожен пеньок по дорозі. 

До лісу ми прийшли якось дуже швидко. Ялинок було багато, але вся кісь кострубаті й негарні. І жодна не стояла на місці. Одні водили хороводи навколо галявин, інші дивилися на місяць і малювали хвою ленінградською тушшю. 

Були й такі нахабні, котрі кидалися в наш бік шишками та крутили гілками коло крон. Мовляв, ми з Питровною дегенератки якісь придурошні. А одна зовсім дивна, одягла мені на голову конуса для збору живиці та єхидно любилася, коли я, плачучи, вибирала з волосся стару хвою, шматки кори й шашіль. 

— Йдемо звідси, — сказала Питровна. — Вони якісь ненормальні. Підемо на Домщину, там молодняк росте. 

— Там недавно земля зсунулася, — заперечила я. — Страшно. А раптом вона ще посунеться.

— Ми ж таблетки випили. Чого боятися? — спитала Питровна.

І ми пішли. Рябко біг поруч і, подаючи задню лапу, ввічливо вітався з кожним пеньком. 

* * *

Домщина — то така гора, заросла хвойним лісом. На одному боці урвище. Весною дощі підмили ґрунт, і дерева не втримали верхівку, от і стався зсув. Тепер гора в місячному світлі була такою загадковою і містичною, що аж дух захоплювало. 

— Пішли наверх, — запропонувала я.

Але доверху ми не дісталися. Щось тріснуло під ногами, я вхопила Питровну і ми провалились у глибоку яму. 

— А-а-а! — закричала Питровна, — нам капець. 

— Почекай!

Я дістала сірники і запалила прихоплену із собою газету…

Ми з Питровною сиділи на дні абсолютно квадратної ями, стіни якої були оббиті деревом. Стелю підтримували балки та крокви. Під стінами стояли діжки, відра, ще якийсь реманент і були пороблені лави, схожі на лежанки. Посередині стіл, на ньому — кухлі й миски металеві. На одній стіні висіли автомати. У кутку стояли трухляві ящики, і з них стирчали підошви чобіт. Усе запилюжене в павутинні й піску. 

— Бандитська «малина», — прошепотіла Питровна. — Як ти думаєш, нам скоро капець? 

— Думаю, що ні. Скоріше це хатка добрих гномиків. 

— Тобто? 

— Тобто бандерівська криївка. Пам’ятаєш, дідо розказував, що вони у війну накопали їх по всьому лісі?

Поки ми роздивлялись атрибутику, газета догоріла. Ми ще трохи посвітили сірниками, але вони швидко закінчились. Стало темно. Тільки високо вгорі блимали зорі й Рябкові очі. 

Питровна почала боятись, а мене бабцині таблетки ще тримали. Я навпомацки пробувала на дотик історію та шкодувала, що з нами немає мого хресного. От хто зацінив би знахідку! 

І тут у кутку щось засвітилося. Нагорі завив Рябко.

— А-а-а! — закричала Питровна.   

Придивившись, я теж закричала.

У кутку верхи на бочці сиділа баба Улита, біля неї горіла маленька свічечка, а баба нарізала щось на пожовклій газеті маленьким ножичком.

— Чого деретесь? — спитала баба. 

— Бо ви ж умерли, — ледь видушила із себе я.

— Ну й шо? — сказала баба Улита. — Вмерла й зайшла до брата в криївку. Свяченого поїсти. Мала ше тоді, в 53-му, на Паску прийти, але їх з лісу вибили кацапи. Хлопці лишили криївку. Думали вернутись — не вийшло. Так от і дочекалось мене те великоднє. 

— А хіба вам свячене можна? — тремтячим голосом поцікавилася Питровна. 

— А шо? Думаєш, заворот кишок буде і я ще раз вмру? Добре сало й мертвим не шкодить. 

— Але ж ви — відьма! А то сало, самі ж кажете, що освячене. 

— То й шо? Мене он і піп завтра ховатиме.

— Але ж казав, що не буде. 

— Діти мої! Щоб ви знали, — повчально протягла баба Улита, — сто карбованців на дорозі в Царство Боже не валяються. Так шо я тут погостюю ще трохи, а ви — бігом додому. 

— А як? — спитала я.

— Он по тій драбині. 

Справді в кутку стояла драбина. 

— Бабо Улито, — я перевела подих, — а що кажуть померлим, коли прощаються з ними? Ну, от як ми зараз з вами. 

— Гм… — задумалася. — Та шо кажуть? Як завжди, певно…

— То бувайте здорові, бабо! — випалила Питровна

— От потішили! — засміялася баба Улита. — Хоча… А шо, добре здоров’я і мертвому не завадить! 

— То бувайте, бабо! — сказала я. — І пробачте нас за ті чоботи у вашому комині. 

— Пусте! — посміхнулася баба. — Той комин і мого чобота був піймав колись. Йой! Як же то давно було! Він уже й забувся про такі забави, певно. А тут — одразу два чоботи! Ото веселився! Аж дим носом пускав! 

Ми й собі сміялися. 

— Ану бігом додому! — нагадала нам баба. 

Ми швиденько вилізли з криївки і вже намірилися повертати до хати. Аж тут побачили її — ялинку. Невисоку, пухнасту, з пишними гілками та високою кроною. 

Вона майже лежала над урвищем. Та це нас не зупинило. Ми з Питровною довго пиляли її попри корінь, аж поки спиляли. І востаннє заглянувши до криївки, де баба Улита відкрила ще одну діжку, дістала з неї кільце ковбаси у смальці і, нарізаючи її маленькими шматками, смачно плямкала беззубим ротом, понесли ялинку додому. 

Попереду біг Рябко. Знову вітався задньою лапою з усіма пеньками радісно виляв хвостом. 

* * *

Уранці ми з Питрвоною прокинулися від ляскоту дідового ременя з бляхою «Люфтваффе» й бабциного крику: 

— Ой, Боже! Дайте мені ті таблетки від Гамна, бо воно знов такого наробило, шов стидно на люди вийти! 

Страшенно хотілося пити…

— Бабцю! — заплакала Питровна. — Дайте спочатку води, а вже потім бийте!

— Ага! Ба-а-а, дайте ми води нап’ємось! — заканючила й я. 

— Диви, Йване, Гамно пити хоче! — розійшлася бабця. — Та шоб тебе відмити й обіпрати, тепер півдня ту воду носити треба! Приб’ю! 

— Та чекайте, мамо! 

— Хресний! — скрикнула я і вискочила із нашого запічка. — А ми вночі у криївку впали! На Домщині. Думали, що нам капець. Але прийшла баба Улита поїсти свяченого бандерівського сала і ми вилізли…

Бабця нас не била. Бо перед хресним вона б собі того не дозволила ніколи. Тому що хресний — інтелігент, не гамно собаче і дуже вчений чоловік, а не турок якийсь. 

Сміялися, щоправда, з нас довго. Бо серед подвір’я красувався пишний і розлогий…сосновий корінь. На наші здивовані погляди хресний пояснив, що то і є те, що ми притягли вночі з лісу. Тобто наша ялинка.

—А ми ж так її пиляли! — сплеснула руками Питровна. 

— І стільки всього пережили, — зітхнула я, розглядаючи в люстерко подряпане обличчя й чорті-що з волосся, листя, хвої, глини та піску в голові.На моє переконання, то мало бути гніздо білої ворони на першому, проектному етапі його створення. Про що я тут же всім і повідомила. 

— Ой, дайте мені ту таблетку від Гамна, — знову забідкалася бабця. — Бо воно нічо по-людськи зробити не годне. Їдне прізвисько від нього!

— Бабцю, а то правда, що бабу Улиту з попом ховатимуть? 

— А ти звідки знаєш? 

— Баба вночі сама сказала.

Бабця пильно подивилася на мене, потім на хресного і, відкликавши його вбік, зашепотіла:

— Йване, я боюся. Кажуть, що відьми по смерті являються тим, кому силу передають…

— Та всяке кажуть, — стенув плечима хресний. — Треба ту криївку найти та міліцію викликати. Хтозна, що там у ній…

— Ба-а-а! чесно ж кажу: баба Улита прийшла вночі до брата свого великоднім розговітись. Вона ще в 53-му мала прийти, але не встигла. 

— Бо її на Колиму повезли тоді, — сказала бабця і знову пильно на мене подивилась. А тоді додала: 

— От Гамно! І що з тебе виросте? Та ясно, що з попом ховатимемо. Сто карбованців на дорозі до царства Божого не валяються!