Українські легенди: ластівки та інші птахи – «Летіть, сизокрилі, – ви всім нам милі»

Український фольклор і взагалі культура відомі своїми легендами. Важко назвати й класичний літературний твір нашою мовою, який не згадував би легенду. Автори і обробляли фольклорні сюжети, і самі створювали легенди. Та й самі бували людьми-легендами. Тарас Шевченко, ціла школа українських романтиків, Іван Франко, Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Ольга Кобилянська, Наталія Кобринська, Гнат Хоткевич, більш сучасні письменники… Читати всі ці твори, безперечно, цікаво, але важливо, що фантазія в них слугує життю.

Чим легенда відрізняється від казки? На побутовому рівні можна про вигадку або про те, у що важко повірити, відгукнутися так: «Це казка» або» «Це легенда». Чи ще різкіше: «Це міф». Але насправді казка – цілком вигаданий твір, плід уяви, і слухачі або читачі знають, що це вигадка. Класична казка має зачин і кінцівку, часто – повчальний характер, а ще там ключовий епізод – боротьба героя з антигероєм. (Звичайно, літературна казка може дуже відрізнятись од народної, але традиційно елементи цього жанру – саме такі, які тут згадуються). Ми можемо згадати, наприклад, нашу улюблену і всім відому казку про Котигорошка, який переміг і вбив змія. Це класична казка, з усіма атрибутами. У класичній казці добро завжди перемагає зло. (Тут ми не беремо архаїчні зразки, де є винятки). Скажімо, знана змалечку нам «Про Правду і Кривду»: правдивий і добрий герой, попри всі муки, вийде переможцем, а його ворога знищать чорти, в яких той хотів підслухати таємницю; позитивний герой одружиться із визволеною царівною; брехливу козу-дерезу покарають; Івасик-Телесик утече од відьми-людожерки, бо гуси-гусенята візьмуть його на крилята; Котик потоваришує з Півником і врятує його від Лисиці; Попелюшка або інша бідна сирітка вийде заміж за принца тощо. Натомість легенда має реальне підґрунтя, хай факти можуть бути й прикрашені. Але певне раціональне зерно там буде. Наприклад, про те, як герой переміг змія, і цим усе скінчилося, – це казка. А от сюжет про те, як Микита Кожум’яка переміг змія, запряг його у плуга та виорав знамениті Змієві вали, – це вже легенда. Бо Змієві вали справді існують у різних місцях України (зокрема на Київщині), і досі багато історичних гіпотез, звідки вони походять. Але точної та єдиної відповіді про ці справді грандіозні споруди ще немає.

Її герої – це реальні, часто історичні, постаті, а канва оповіді базується на історичному матеріалі. (Певно, багато хто може пригадати прочитані або почуті легенди про Івана Сірка, характерників, інших козацьких героїв). Тобто якщо казку і правду протиставляють, то з легендою це важче. Також додамо, що цей жанр належить до прозового. А казка – навіть народна – може бути й віршованою.

З латинської «legenda» означає: «те, що має бути прочитано». Недарма підпис під мапами називається легендою. Отже, жанр, про який цього разу йдеться, означає прозову оповідь про людські дії. І те, що має бути прочитано.

Як і казки, легенди бувають народні та літературні. Спробуймо розглянути бодай кілька прикладів. Бо в нас – безліч легенд. Про виникнення різних міст, річок, урочищ та інших місць, про славетне бойове минуле, про різні історичні події, про чарівних персонажів, про рослини, тварин, про музичні інструменти, небесні світила, просто різні цікаві випадки… А ще це й переробка біблійних сюжетів, і апокрифи. Усього не згадати. 

Наприклад, що відомо про улюблену пташку нашого фольклор – ластівку? Наші предки помітили, що вона приносить весну. Але виявляється, якщо читати українські легенди, що пращури вірили: птахи були раніше людьми. У кожної птиці була своя біографія. Безіменні творці фольклору оригінально додумували і походження, і родини цих персонажів. А ще цікаво дізнатися легенду, а потім розшифровувати, як було насправді.

Птах – це символ душі, а також і свободи. «Вільний птах», «вільна пташка» – частий вислів. Може, тому в нас так багато легенд про птахів?

«Ластівка», «ластівочка» означає і пестливе, лагідне звертання. Але чому обрали саме цю птицю? Ластівка – «Божа пташка». За легендами, її спів – це молитва, уславлення Господа Бога і Божої Матері. Але це ще не все: за легендою, коли розпинали Ісуса Христа, саме ластівки забирали цвяхи і заносили їх далеко геть, тобто до останнього не давали страті здійснитися. А ще вірили, що Божа Мати являється в подобі ластівки. Якщо брати язичницькі легенди, то є версія, що на цю пташку перетворювалася богиня Лада.

Отже, у фольклорі ластівка – добра та милосерда. Також про неї є прикмети як про хазяйновиту, її пов’язували з господарством, у тому числі худобою. Вочевидь, пращури придивлялися, як турботливо та оригінально вона в’є (фактично будує, ліпить) гніздечко, як виводить пташенят. Ми знаємо, що є міські ластівки (чорно-білі), а є й сільські – з чорним пір’ям, але брунатними чи бежевими грудками. 

Але ластівка не просто означає душу, дівчину та жінку. Беручи з життя сюжети, предки тлумачили їх у міфологічному плані. Наприклад, про вирій, куди відлітають птахи. Бачачи, як восени ластівки ховаються у криницях, наш народ вирішив, що так ці птахи ближчі до підземного світу – тобто потойбіччя, – і так їм зручніше вилітати до вирію. 

А зозуля? Відомий птах, і не лише за поезією. Ті, хто чують зозулю, можуть спитати, скільки їм жити залишилося. Скільки разів прокує – стільки років: «Зозульо, зозульо, закуй мені, / Скільки років жити буду!». Або питають, скільки буде дітей, тощо. Тобто це пташка-віщунка. А що кажуть легенди? Зозуля, про яку кажуть, що вона підкидає своїх пташенят у чужі гнізда, саме в легендах описана поетично. Вона приносить весну в гаї, а ще навіть має золоті ключі від вирію – тому й називається «зозулею-золотоключницею». У неї влада над райським потойбіччям, теплим краєм, саме вона віщує весну. Так само, як солові’ї та горлиці. Недарма «зозулька», «горличка» – це лагідні звертання до подруг, рідних і коханих. А ще ця пташка описується навіть трагічно. Це нещасна жінка або мати. Діти не слухались її – і вона перетворилася на зозулю та полетіла геть. Проте в іншій легенді зозулею стала якраз нечестива дочка, котра насміхалася з матері. Чи варто нагадувати, що наша культура будується на повазі до матері? Також є легенди та вірування, нібито зозуля на сьомому році життя може перетворитися на яструба. Деякі інші народи (шведи, як обігрується у творах Астрід Ліндгрен) теж вірили в це, але український фольклор розповідає докладніше цілі завершені історії про перетворення або майбутнє перетворення милої зозулі на хижого птаха.

Що сказати про співочих птахів? Наприклад, про солов’я. 

Соловейка в нас, безперечно, люблять і навіть називають «Божим птахом» або святим птахом. Раніше він був священним. Про нього стільки висловів, пісень, віршів, повір’їв… «Співати як соловейко», «щебетати як соловейко» – можна часто почути, і цим усе сказано. Це синонім співця, поета, творчої людини та волі, бо в піснях він «вільна пташка». Адже у клітці соловей не співає, як і в хорі. А що кажуть про нього легенди? Ось що оповідали на Закарпатті. Наприклад, в одній версії в жінки був чоловік… вуж. Чому? Це тотемізм, бо наші предки шанували вужів (у тому числі напували молоком), оскільки ці плазуни їдять гризунів і жаб. Тобто санітари… не лише лісу, а й природи та оселі загалом. Вуж – давній символ. Траплялось, що в хатах тримали свійських вужів, а знахарі вміли поводитися з цими створіннями. Традиційно в нашому фольклорі цей плазун – добрий. Звісно, він, попри зовнішність, не має нічого спільного зі змією. Але діти цієї жінки незлюбили вужа і вбили його. Дізнавшись про це, мати закляла дітей: син став соловейком, а дочка – кропивою. Тобто це легенда про походження деяких птахів і рослин. Жалива-кропива, як відомо, боляче кусається, і братися за неї голіруч не варто. В інших варіантах мати, оплакуючи вужа, перетворюється на зозулю, а її діти – на інших птахів чи рослини.

Є оптимістичні легенди про інших співочих птахів. Наприклад, це дрізд. Наші предки вірили, що є «чисті» й навіть «святі» птахи, а є й «нечисті». Співучий дрізд, дрозд або дроздик належить до «святих». Чому? Не лише тому, що він гарно співає. За легендою, саме він співав (із іншими птахами) Матері Божій – Богородиці в день Її Успіння. Ми знаємо ікони на сюжет Успіння. Це поховання і проводи Пречистої, Її відхід на небо. А за легендами, в яких читається велика любов до Богоматері, проводжають Матір Божу птахи. Тобто душі.

Є про дрозда й інші милі легенди. Наприклад, те, що у гнізді саме чорного дрозда є камінь. Якщо його здобути – здобудеш щастя. Але чому так відзначають саме цю чорну пташку з жовтим дзьобом? Бо за її співом орієнтувалися в господарстві, помічаючи зміни погоди. Навіть врожай прораховували за дроздовим голосом! Тобто легенди і життя виявляються взаємопов’язаними. 

Отже, птахи – різні, і легенди про них різні. Наш народ помічав різну вдачу, різні звички (не кажучи про зовнішність) пташок – і так народжувалися художні твори. Так, адже фольклорний, усний твір – це теж художній. Як писав у байці Борис Грінченко: «Хай кожен так собі співає, / Як хто зуміє і здолає, – / Усяким співам волю дай, / То й буде в нас співучий край!..» Це сказав Шпак. А діти, закликаючи весну, співали на пагорбах: «Летіть, соловейки, на нашу земельку, спішіть, ластівоньки, пасти корівоньки, летіть, сизокрилі, – ви всі нам милі…».

Українські письменники, учені, просто діячі, які любили свою культуру, записували народні легенди та видавали їх. Це були й статті, й інші наукові публікації, і збірники, і художня обробка… Адже легенду мають прочитати. Читаймо й ми.

Аналітик матеріалів – Олена Смольницька

Про автора: Ольга Смольницька – кандидат філософських наук, консультант з філології Місії «Постуляційний Центр беатифікації й канонізації святих» Української Греко-Католицької Церкви (Львів)