Ольга Кобилянська: «До так званої “слави” була я в глибині душі холодна…»
Ким би вона була сьогодні? Вона багато чого любила. Наприклад, їздити на коні. Сьогодні, певно, ця жінка активно водила б машину. Або була б бізнес-леді. Або стала адміністратором. Адже за життя їй довелося керувати господарством, улагоджувати безліч ділових справ. Тому що ніхто поруч не допомагав. Про неї скажу: вона була сильною. Бо й народилася такою, і довелося такою стати.
Вона мріяла грати на сцені. Була й музиканткою. Але стала письменницею. Починала як поетка – але стала дуже сильним прозаїком. Такою вона й відома зараз.
Вона відчувала красу природи і оспівувала її так, як ніхто. Дуже любила едельвейси та білі троянди. Дуже тонко відчувала музику. Це – Ольга Кобилянська (1863–1942).
Вона належала до модернізму. І сама нагадувала карпатський едельвейс – шарітку. Так її й називали сучасники – Шарітка з Рунгу, Буковинська Орлиця. Ольга Кобилянська.
Вихована на німецькій літературі, справжній модерніст, Ольга Кобилянська розвинула течію неоромантизму. Прагнення неоромантизму – віднайти втрачену світову гармонію, відродити мрію. Немає різкого протиставлення ідеалу життю, а героя масі. Неоромантизм успішно розвивався в українській літературі: Леся Українка, Микола Вороний, Володимир Сосюра, Олесь Гончар та багато інших письменників.
Якою ж була Ольга Кобилянська? На фотографіях ми бачимо строгу, стриману жінку. Цій письменниці була близька німецька культура. Ольгу Кобилянську можна назвати аристократкою духу. Одне з оповідань так і називається – «Аристократка». У ньому Кобилянська пише про свою героїню: «Доля кепкувала з неї, зневажала її, але зломити – зломити не могла».
Ольга-Марія Юліанівна Кобилянська прожила довге життя, бо народилася в 1863 році, а вмерла в 1942-му. Була свідком зламу епох, руйнації Австро-Угорської імперії, двох світових війн. Незважаючи на складне життя, вважала себе щасливою.
«Як я могла бути такою сентиментальною!» – не раз картала вона себе в своєму щоденнику, який почала вести в 14 років. Німецькою мовою. І перші твори Кобилянська написала німецькою мовою. Їх можна читати, їх характеризував Іван Франко.
Чому саме німецькою? Ця мова була другою рідною Ользі. Батько, Юліан Кобилянський, дрібний службовець, був українцем, але мати – Марія Вернер – мала польсько-німецьке походження. Німецька мова та література були головними в родині Кобилянських. Через те сучасники не розуміли Ольгу Кобилянську, вважаючи її чужою квіткою на українському ґрунті. Ці слова каже негативна героїня повісті «Царівна» (кузина Наталки): «Ти хочеш удавати якусь “русалку”, вправляєшся в якусь видуману безсоромну роль, може, Гайневу Лореляй? Ти його раз у раз читаєш… Знаєш що? Спродай цукорничку, купи собі арфу і гребінь і йди між німці». Натомість Леся Українка в статті «Письменники-русини на Буковині» сказала, що німецька культура мала добрий вплив на освіту Ольги Кобилянської (до цих слів ми ще дійдемо далі). Письменниця вагалася, чи не творити їй для німецької літератури, але все ж таки обрала рідну мову, якої навчилася сама (адже – особливо тоді – розмовна мова і літературна були все ж таки різними). Леся Українка схвалює такий крок своєї подруги, оскільки (така ідея статті) у німецькій літературі Ольга Кобилянська була б тільки гостею, хоч і бажаною, а в українській «вона вдома». І вже відома письменниця писала не менш талановитій, але на той час іще менш відомій: «Що Ви пізно навчились нашої літературної мови, дарма, зате Ви навчились її, тоді коли инші одразу думали, що знають».
«Я найщасливіша, коли пишу, коли потону душею в іншім світі» – таке було кредо Кобилянської.
Вона народилася в містечку Гура-Гумора на Південній Буковині. Зараз це румунська територія. Невдовзі родина Кобилянських переїхала до Чернівців, де Ольга прожила до останніх днів.
Ольга обожнювала театр і навіть хотіла стати професійною актрисою. В юності брала участь в аматорських виставах. Дуже любила музику, особливо німецьку: Бетховена, Шумана, Шуберта, з норвезьких композиторів їй подобався Едвард Гріг. Кобилянська й сама грала на фортепіано та цитрі. Потім, уже ставши письменницею, Кобилянська влаштовувала домашні концерти, на які запрошувала улюблених артистів і акторів.
Ольга закінчила тільки чотирикласну школу, бо на той час жінкам не давали вищої освіти. Жінки навіть не мали паспортів. У повісті «Царівна» письменниця скаже вустами своєї головної героїні Наталки: «Мені вдарило в лице полум’я. Нічим є жінка? І такий бездушний, ограничений хлопець осмілився говорити в такий спосіб о жінках? Що йому давало до того право?»
Наталка Верковичівна стала царівною своєї долі. Ольга Кобилянська стверджувала, що ніхто не повинен зрікатися своїх принципів. А Леся Українка так описувала своє враження від цього твору – цілком нового й навіть абсолютно нового ідеями і стилем в тогочасній українській літературі: «Взагалі писана ся повість якось немов двома стилями разом: дуже романтичним і чисто натуралістичним. Пані Кобилянська – писателька нової школи, неоромантичної... Як на мене, то краса ції повісти не так в її ідеях, як глибокій, тонкій, логічній психології героїні Наталки. Читаючи історію думки Наталчиної, я немов бачила перед собою історію цілого нещасливого нашого інтелігентного жіноцтва».
Героїня «Царівни» хотіла поступити до університету, чим шокувала всіх своїх знайомих. Ольга Кобилянська поповнювала свої знання самоосвітою. Читала Джорджа Байрона, Фрідріха Ніцше, Моріса Метерлінка, Гайнріха Гайне, Генріка Ібсена, Ґеорґа Брандеса. (Тобто любила британську, німецьку, франкомовну – бельгійську, – скандинавську літературу, захоплювалася ніцшеанською філософією). З українських письменників їй подобалися Тарас Шевченко, Марко Вовчок, Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Василь Стефаник, Осип Маковей.
Відомо, що Леся Українка спочатку прочитала твори нової письменниці, а потім побажала з нею познайомитися. Зберігся лист до Михайла Павлика: «Дуже прошу, перешліть мого листа п. Кобилянській, Ви, певне, знаєте її адресу. Коли вона не має поняття, що я за одна, то не відмовте рекомендувати мене їй. Я вже давно слідкую за її літературним поступом, і вона мене дуже інтересує яко талан і яко людина. Її писання не дилетантство, а справжня література». Леся Українка, порівнюючи Ольгу Кобилянську з іншими деякими сучасними обом письменниками, згадувала, що після прочитання творів нової авторки «здалось мені, що я от з сеї клініки зійшла на гірську верховину – контраст виразний!» Її оповідання – «се просто окраса нашої літератури». Як ми знаємо, далі обидві письменниці потоваришували і стали не просто літературними колегами, а й справжніми друзями, підтримуючи одна одну. (У житті обох вистачало трагедій).
Про стиль Ольги Кобилянської багато хто писав. Але по-справжньому об’єктивно зазначила знову ж таки Леся Українка, не погодившись з іншими критиками, нібито німецька література і німецька мова («німеччина») погано вплинули на українську авторку: «…в тій німеччині був Ваш ратунок, вона дала Вам пізнати світову літературу, вона вивела Вас в широкий світ ідей і штуки, – се просто б’є в очі, коли порівняти Ваші писання з більшостю галицьких (я тут не маю на меті, наприклад, Франка, бо він не належить до більшости); там (у галицьких писаннях) чути закуток, запічок, – у Вас гірську верховину, широкий горизонт». Тому Ольга Кобилянська постала такою незвичайною – і водночас європейською, одночасно відчуваючи свою українську ідентичність. І обидві літературні посестри любили свободу, простір у всьому, обрії.
Відома цитата Лесі Українки про свою нову товаришку: «Щодня хвалю сама себе, що познайомилася з нею, – вона, видно, розумна і хороша дівчина, по листах дуже мені подобається; я вже взяла з неї обітницю, що прибуде до мене в гості в серпні» (і далі письменниці вже особисто познайомилися). Про стиль: «Не згубила, а виратувала Кобилянську німеччина, показала їй ширший европейський світ, навчила ідей, навчила стилю (не в значінні слів, лексики, але в значінні фрази, багатства форми), а розвивши їй розум, тим самим виховала для свідомої і розумної служби рідному краю». Краще й не можна сказати про мету і специфіку цих творів.
Першим етапним твором Кобилянської вважається повість «Людина». Головна героїня, Олена Ляуфлер, освічена й мисляча дівчина, шокувала свою матір, яка виховувала її в дусі «діти – церква – кухня»: «Вона дожилася до того, що її донька розвивала нежіночі, хоробливі, безбожні погляди та говорила про якусь рівноправність між мужчиною і жінкою!!!»
Письменниця зацікавилась емансипацією й виступала з доповідями про фемінізм. Але від будь-якого новаторства вона вимагала глибокої освіти.
А, може, найкраще про письменницю скажуть цитати з її творів? Ми згадаємо її шедеври. Так, у 1901 році вийшов один із найвідоміших творів Кобилянської – повість «Земля». Брат убив брата – не за саму землю, яку не отримав у спадок, а, власне, через свою патологічну натуру. Земля була тільки приводом. Тема сімейного виродження зазвучала дуже гостро, і з приводу повісті «Земля» сучасники Кобилянської багато сперечалися. Цей твір залишився загадкою й сьогодні.
У 1909 році вийшла повість «В неділю рано зілля копала…». Ольга Кобилянська написала її за мотивами народної пісні «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці». Про задум твору Кобилянська писала так: «Особи – це типи з дійсного життя, які я пізнала в горах: циганку Мавру, старого Андронатого, її батька, Гриця, одного молодого знаного мені одинака-гуцула, а решту домалювала фантазія». Її творчість не була документом, але мала реальних прототипів.
Твори Кобилянської перекладалися німецькою, польською, чеською та іншими мовами. Але письменниця невтомно працювала, не дозволяючи собі почити на лаврах. В її творчості не було нічого від графоманії або сентиментальних писань. І жодного сліду марнославства. «До так званої «слави» була я в глибині душі холодна. Я любила мої мрії, гори, зірками засіяне небо, і землю, і осінь».
Як по-справжньому талановита письменниця, Ольга Кобилянська захоплювалася красою в усьому. Дуже любила Карпати, ліс, а ще – заметіль як красу зимової стихії.
Своє відчуття природи Кобилянська вклала в числення новели. Одна з найвідоміших – «Битва». Гірський ліс постає як жива істота, досконаліша від людей, які прийшли зрубати дерева: «Буковинські Карпати. Гора біля гори стоять разом в німій величі, одягнені в смерекові ліси… Тут панувала всюди таємна тишина». Природа опиралася сокирам.
Автор з симпатією змалювала гуцулів, які зібралися на свято: «Гуцулами звали себе… І їх стрій був не менш оригінальний. Червоні ногавиці, до того біла вишивана сорочка й багато вишивані киптарики. Широкі барвні шкіряні пояси, прикрашені наперстками й різними блискучими дрібницями. Малі чорні капелюхи, прибрані в павичі пера, доповняли стрій».
Коли почалася Перша світова війна, Ольга Кобилянська втратила своїх братів. Обставини їхньої загибелі невідомі. Про війну письменниця казала: «Коли б вже все скінчилося, коби вже мир настав, бо годі дихати далі, а і земля вже не приймає більше крові – плуги орати не зможуть…». Єдиний порятунок Кобилянська знаходить у творчості. Натхнення не полишає цю сильну українку.
У 1918 році розпалась Австро-Угорська імперія. У 20-30-ті роки Ольга Кобилянська живе під румунською окупацією. Нова влада оголосила: українців як нації немає, це тільки румуни, які втратили рідну мову. Але Кобилянська пише тільки українською мовою. З-під пера виходять новели та роман «Апостол черні».
Почалася Друга світова війна. Хвора Кобилянська допомагала партизанам. Воєнна румунська жандармерія встановила нагляд за письменницею. Кобилянську хотіли судити та стратити, але цьому завадила її смерть.
Сьогодні твори Ольги Кобилянської перевидаються та прочитуються по-новому. Про себе письменниця могла сказати словами свого оповідання «Аристократка»:
«Покладала всю свою гордість в те – зносити своє сумне життя з аристократичною гідністю і не упадати духом». Навчитися цього дуже важливо.
І, звичайно, її проза – на рівні з шедеврами інших європейських літератур. Тому хотілося б, щоб більше перевидавали цих творів і формували антології. Адже «Землею» чи «Людиною» або оповіданнями цей творчий доробок далеко не вичерпується.
Аналітик матеріалів – Олена Смольницька
Про автора: Ольга Смольницька – кандидат філософських наук, консультант з філології Місії «Постуляційний Центр беатифікації й канонізації святих» Української Греко-Католицької Церкви (Львів).