Символіка українських прикрас: хай живуть аксесуари до жіночого вбрання

Начебто багато сказано на тему українських жіночих прикрас, зокрема про те, що це обереги. Ми згадуємо наших родичів і предків, читаємо у книгах, дивимось у фільмах і програмах… Але що ми насправді знаємо про рідні прикраси? І як правильно їх носити? Адже за орнаментом, оздобами та багатьма іншими деталями можна було визначити статус (зокрема родинний), походження – наприклад, із якого села (а не лише, сучасною мовою, області) та багато інших речей. Також були ритуальні прикраси та для конкретних пір року. Або дитячі прикраси (маленької дівчинки) відрізнялись од тих, які носила вже підліток, а потім – доросла дівчина-відданиця, не кажучи про заміжню жінку, молодицю… Усього не перерахувати. 

Отже, якщо ми захоплюємось етностилем (який можна поєднувати з класикою), то треба знати його особливості. Спробуймо визначити бодай кілька важливих речей. Почнімо з намиста. А для цього звернімося й до нашої класики – спробуймо правильно її прочитати.

Якщо спитати, з чим асоціюється український національний костюм – саме дівочий і жіночий, – то відповідь переважно буде: коралове намисто. Але треба знати, що корали-коралі означають, зокрема кількість разків (низок).

Як відомо, корал корисний для здоров’я – недарма червоний колір означає кров, і епітет «кораловий» – синонім до слова «червоний», хоча є й білі, рожеві й навіть чорні корали. Є губчасті та пресовані корали.

І недарма синонім до слова «намисто» – це саме «коралі»! Навіть якщо в разках узагалі немає коралу.

Намисто було обов’язковим для наших дівчат. Навіть бідна мала носити бодай один разок, навіть найпростіший, скляний. А наша класика рясніє описами традиційного вбрання красунь, де неодмінно з’являться коралі або й дукачі. Не без іронії про «кохання», яке виникає з першого погляду лише через зовнішність побаченої дівчини (і герой розуміє, що в неї є придане), писав наш сентименталіст, але й автор гумористичних творів Григорій Квітка-Основ’яненко. Наприклад: «А як ще в неї на шиї намиста разків десять та хрестів три-чотири, так тут вже зовсім вмира…». Десять разків намиста означають, що ця дівчина з багатої (і навіть дуже багатої) родини, а «хрестів три-чотири» – тим паче. Тобто тодішньому читачу було зрозуміло, що начебто закоханий насправді обирає собі пару за розрахунком. Узагалі чим товщі були коралі та чим більше було разків, тим багатша була власниця. Тобто чоловік чи батько мав витратити на таку прикрасу вола або кількох волів чи корів. І оздоби означали не лише красу, а й статус. Ось чому було так важливо їх носити.

До коралів є й підкоральник. Що це? Центральна намистина, до якої можуть прикріплювати дармовис (по-сучасному – брелок). Тобто елемент декору. Ще її називають «барильцем» чи «рифом». Таку намистину могли оздоблювати металом. Це дуже важливий елемент, на якому тримається вся прикраса.

Але повернімося до твору Квітки-Основ’яненка. Далі описано вже без іронії позитивну героїню Галочку, якій її батько Олексій дав освіту і справляв придане. Наприклад: «Намиста з червонцями, хрестів усяких, дукатів, єднусів золотих, бурштинів разками… та чого у неї не було! Сорочечки, хоч і сама тонесенько пряла, а і у будень другої не брала, як з іванівського полотна; а на голові, замість стрічок або лент, що у Бога день золота сітка пов'язана». Єднус – це застаріле слово, означає дукач, тобто прикрасу, зроблену з монети, аналог медальйона. А хрести? Тут мається на увазі не натільний хрестик (який носили під одягом), а саме прикраса. Були різні варіанти – залежно від регіону. Наприклад, на Слобожанщині носили «Яблучний Спас». Це жіноча прикраса. З чого робили її та інші хрести? З міді або сплавів, латуні, олова… Були й золоті хрести – або додавали золото. Могли додавати скло. Отже, виходила складна і цікава композиція. Відомі гуцульські зґарди, які, певна, багато хто бачив. Є й окремі гуцульські хрестики – дерев’яні та металеві. Їх можна впізнати за формою та орнаментом. А наддніпрянські хрести часто носили разом із дукачами. Отже, виходило кольє, яке складалося з разків, намист, дукачів, хрестів…

Отже, у класика портрети – дуже важливі, бо їхні деталі ілюструють справжнє ставлення героя до героїні. І зовсім інше – щире – почуття змальоване в його повісті «Маруся», де немає гумору чи іронії (і письменник цілеспрямовано писав саме чутливий твір). Наприклад, такий етнографічний портрет української красуні. Змалювавши вроду заголовної героїні, автор далі описує прикраси: «…поверх…шиї на чорнiй бархатцi, широкiй, так що пальця, мабуть, у два, золотий єднус i у кольцi зверху камiнець, червоненький... так i сяє!» Отже, Маруся носила на широкій чорній оксамитовій стрічці дукач із червоним каменем. Яким саме – не сказано. Коштовним чи півкоштовним? У будь-якому разі, показано неабиякі статки її батька. Це й демонструвало вбрання дівчини – як її придане.

А що сказати про одяг? Знову приклад – Маруся: «Сорочка на нiй бiленька, тоненька, сама пряла i пишнiї рукава сама вишивала червоними нитками. Плахта на нiй картацька, черчата, ще материнська – придана; тепер вже таких не роблять». Отже, героїня носила материнську плахту, а слово «черчата» означає «пофарбована в червоне». Але тканина – це ще не все. У нашій культурі її обов’язково розшивали. Тому автор каже про вишивку: «I яких-то цвiтiв, там не було? Батечку мiй та й годi! Запаска шовкова, морева; каламайковий пояс, та як пiдпережеться, так так рукою i обхватиш, – ще ж то не дуже i стягнеться. Хусточка у пояса мережована i з вишитими орлами, i, ляхiвка з-пiд плахти тож вимережована й з китичками; панчiшки синi, суконцi, i червонi черевички. От така як вийде, то що i твоя панночка!» Моревий – це, за словниками, «пошитий із дорогої шовкової тканини з полиском» або блиском. Отже, запаска – з дорогого шовку. Але чому така назва? Словники й тут дають раду, бо «моревий» походить від слова «муар», тобто з розводами. Є муарова тканина. Усе це вишукане. У різних варіантах це слово є в польській, чеській, німецькій та інших мовах – і, звісно, французькій. А спочатку «муар» означало матеріал, зроблений із шерсті ангорської кози. Що таке каламайковий? Каламайка – це тонка вовняна тканина. З неї робили спідниці, пояси тощо. Зазвичай це була яскрава смугаста тканина, а пояси з неї часто – червоні, зелені або сині. Що таке ляхівка, яка виглядає з-під плахти? Це – особливий різновид української вишивки рядами (або мережки чи прошви): ромбами, причому нитки по-особливому обплутані. Так вишивали рушники, сорочки, скатертини… Вишивали і чоловічі, і жіночі сорочки. Візерунок міг бути і подвійним, і потрійним. Це складна вишивка, яка вважається найвищим пілотажем. У кожному краю ляхівка відрізнялася. Наприклад, полтавська – це знаменита складна техніка «білим по білому». Була й київська ляхівка – червоні та чорні або червоні та сині нитки, тобто кольорові. Це тонка техніка, вишивати і потім носити це треба було обережно. Безперечно, усе описане – дуже гарне, вишукане, але водночас і функціональне, бо справжня народна мода – практична. Не забуваймо, що Маруся все виконувала в господарстві, а умова одягу – щоб він був зручним. А ще цікаво, що в обох творах описано традиційний український костюм, проте тут є й регіональні риси, бо дія відбувається в Харкові та біля нього. Тобто це харківські дівчата.

Або гуцульська зґарда. Виявляється, вона має язичницьке коріння, тобто дуже давнє та, можливо, походила від гривен, які носили вожді. Проте це вже давно – суто жіноча прикраса. Звичайно, вона і гарна і складна, проте функція – оберіг. Зґарди теж були різні, хоча є спільні мотиви – наприклад, монета. Часто це була жовта, під золоту.

Якщо казати про намиста з монетами, то згадуються керамічні або коралові, на які прикріплювали або один дукач, або кілька. А залежно від регіонів були різні, у тому числі складніші. Скажімо, на Буковині, у Чернівецькій області національна нашийна жіноча прикраса – салба. Це нашиті на тканину (полотно чи оксамит) срібні монети, і салба за допомогою стрічки зав’язується, наче комір. Навіщо вона? Бо прикривала розріз у комірі. Отже, усе функціонально. Залежно від статків і статусу батька або чоловіка була й кількість монет. Адже одна – це вже було дорого! Тому якщо ми бачимо дорогі та складні костюми і прикраси, у тому числі салби, складені з багатьох монет, то маємо знати: певно, батько цієї дівчини був війтом або посідав у селі якусь іншу важливу посаду. Цікаво, що першу монету дівчинці дарував хрещений батько (на перший день народження – рік), а далі кількість збільшувалася. Монет могло бути і 35, і навіть 50, а рядів – дванадцять! А саму стрічку – пасочок – салби можна було й мережити, й інакше прикрашати. Тому деякі такі прикраси можуть виглядати навіть як зборчаста тканина.

А ще є ґердани, силянки, лемківські кривульки, драбинки та багато інших жіночих прикрас – і з пацьорок (бісерних), і скляних, і металевих, і керамічних… Навіть усіх цих назв не злічити за один раз. Є цілі бісерні комірці. А сережки теж називають по-різному. Наприклад, і заушниці, і завушниці, і кульчики, і кугутки, і ще багато варіантів.

Навіть цей перелік показує, що наші моди були і залишаються практичними, і краса тут часто функціональна. Порівняти українські народні прикраси, які мають важливу символіку, можна з портретами італійських митців – наприклад, доби Ренесансу – та інших художників. А ще можна переконатися, що слід більше дізнаватися про нашу культуру. Адже вона – не лише у предківській скрині чи на фото, а й має бути в душі.

Аналітик матеріалів – Олена Смольницька

Про автора: Ольга Смольницька – кандидат філософських наук, консультант з філології Місії «Постуляційний Центр беатифікації й канонізації святих» Української Греко-Католицької Церкви (Львів)