Що означають дерева в українських піснях та інших творах?

Важко уявити українську культуру без дерев. Вони і в нашій природі, і у фольклорі, і взагалі в літературі. Дерева обожествляли. Їх сприймали як людей – ось чому в легендах, повір’ях і піснях із деяких дерев тече кров, а не сік чи смола. З ними застосовували різні ритуали. А подекуди і подеколи дерев боялися. Вони могли покарати як грізні божества – згадаймо «Лісову пісню» Лесі Українки. 

Золоті, громові, цілющі та інші дерева. Які вони?

У минулій статті вже були деякі факти про дерева в наших піснях, але ці символи згадуються так часто, що варто розглянути їх уважніше.

Дерево в українських народних піснях то зелене, буйне, то – з плодами, то на ньому сидять птахи. Птахів часто пара, вони пов’язані як подружжя із творенням світу. Це сокіл, голуби або інші. Вірили, наприклад, що Сокіл-Рід своїми сльозами і золотим яйцем створив наш світ.

Наприклад, Павло Чубинський записав таку колядку, де фігурує явір – Світове Древо: «Весь двір на горі, / Явор на дворі. / На тім яворі / Сив соколонько сидить». Сивий колір сокола означає не так старість (він – позачасовий, дуже давній), а й мудрість, і священний білий колір.

Ще в наших предків були священні гаї, де не можна було ламати дерева. А які саме дерева вшановували пращури? Звернімося до пісень і взагалі фольклору.

Згадуються дуб, верба, береза, явір… Але були й інші дерева.

Дерева часто згадуються і навіть фігурують як герої чи героїні в піснях, присвячених перетворенням – метаморфозам. Наприклад, ось так поетично пояснюється, звідки взялася береза – дівочий і жіночий символ, – у пісні, записаній нашими романтиками: «Казав брат сестриці: «Не становись на кладку!». / Сестриця не слухняна (не слухала), на кладку ступала, / Кладочка схитнулась, сестриця втонула. / Як потопала – три слова сказала: / “Не рубай братику білої березоньки, / Не коси, братику, шовкової трави, / Не зривай, братику, чорного терну. / Біла березонька – то я молоденька, / Шовкова трава – то моя руса коса, / Чорний терен – то мої карі очі”». Береза й біла, і струнка, і має зелене гілля.

Дуже поширений образ у нашому фольклорі – це верба, про яку була вже стаття в «Сурмі». Дерево, широко пов’язане з Вербною неділею, а ще народною медициною та магією. Але, виявляється, усього про вербу не розповісти.

«Де верба, там і вода, де вода, там і верба». Які в неї епітети? Вона – висока, золота, яра… Вона – і Світове Дерево (у тому числі це золота верба), і ознака суму, і жіночий символ, і символ дівчини (бо струнка, тонка), і матері, і туги, і плачу, ще багато всього. Також суха верба рипить – значить, плаче; у ній та в деяких інших деревах, за віруваннями, живе нечиста сила. Звичайно, про вербу складено багато пісень, причому верба тут часто плакуча і стоїть над Дунаєм. У нашій усній народній творчості (і ця традиція перейшла до українського романтизму) Дунаєм часто називалася взагалі будь-яка річка. Наприклад: „Ой не стій, вербо, над водою / Та не пускай гілля до Дунаю; / А Дунай – море розливає, / І день, і ніч прибуває, / В верби корінь підмиває. / А зверху верба усихає. / Стань собі, вербо, на риночку / В хрещатім барвіночку, / У запашнім васильочку”. Але чому це дерево заквітчане? Відгомін ритуалу, звичаю? Можливо, тут і натяк на дівчину, яка носить вінок із «хрещатого барвіночку» і волошок. А ще на Івана Купала дівчата прикрашали вербу квітами, вінками, водили таночки навколо цього дерева, а хлопці намагалися забрати це дерево. Ще вірили в те, що верба сприяє дітонародженню. Була й весільна дівоча гра-змагання «Вербова дощечка». Співали про те, як наречена перейшла кладку. Тобто вступила в доросле, шлюбне життя. А ще вважали, що верба – це сонце, яке ходить по небу. Міст або кладка, як ми знаємо, означає межу, символічний перехід. А ще вважають, що верба – «золота» й тому, що означає церкву, Божий храм. Проте це ще не все: верба – це й блискавка, і громове дерево здавна в наших предків. Вірили, що вона може захистити від грози, бурі, блискавки… Чому саме вона? Адже, наприклад, дуб чи сосна – сильні дерева. Але наші пращури помітили, що ці дерева можуть зламатися в бурю, тоді як вербове гілля – гнучке. Недарма з вербою пов’язана лозина. Вона – гнучка, струнка, тонка. Але також, виявляється, лоза натякає й на дівоче сирітство – звідси паралелізм: «За густими за лозами плаче дівчина сльозами».

Також верба водночас означає і кохання, і розлуку: „Висока верба, висока верба / Широкий лист пускає. / Велика любов, тяжка розлука / Серденько зриває”. 

У “Лісовій пісні” – просто ода деревам. Відомо, що на початку драми-феєрії Лукаш і дядько Лев з’являються в лісі, а юнак іде до болотяного озера. На дорікання родича, чому треба йти у драговину, хлопець пояснює: “Та я хотів собі сопілку втяти, — / хороший тута вельми очерет”. На зауваження дядька Лева: «Та вже тих сопілок до лиха маєш!» герой відповідає, перелічуючи, з якого дерева в нього вже є ціла «колекція»: „Ну, скільки ж їх – калинова, вербова / та липова, — ото й усі. А треба / ще й очеретяну собі зробити, — / та лепсько грає!” Далі, у фіналі, ми пам’ятаємо, що Килина заклинає Мавку, і та перетворюється на вербу, проте Перелесник спалює вербу – і наприкінці героїня знову стає собою.

Але з верби роблять не лише сопілки. Наші предки вирізували відра для питної води тільки з верби. Звичайно, бували й винятки, але для очищення та життєвої сили у відро з іншої деревини (куди наливали воду) клали вербове кільце.

Узагалі не перелічити всього про вербу. Завершу лише, що в піснях і казках вона говорить і плаче.

Або інше дерево, чоловіче, – явір. У піснях у нього постійний епітет – «зелений». Це перейшло в писемну літературу. Наприклад, такий вірш Івана Франка зі збірки «Зів’яле листя», побудований як народна пісня – і він досі співається: «Зелений явір, зелений явір, / Ще зеленіша ива; / Ой між усіми дівчатоньками / Лиш одна мені мила».

Явір як символ козака також частий персонаж (адже дерева в нашому фольклорі живі, це персоніфікація), а ще йому надавали особливого, космічного значення. Про явір згадують наші колядки та щедрівки. Скажімо, цікавий текст такої складної колядки: «Ой, там за двором за частоколом / Стоїть стоїть зелений явір, / На тім яворі три користоньки: / Єдина користь в верху гніздонько, / Вверху гніздонько, жив соколонько; / Друга користь, а середині / В середині, в борті пчолоньки; / Третя користь у корінонька, / У корінонька чорнії бобри…». Тобто це дерево – з ярусами, світами. У гнізді – Сокіл-Рід, який створив Всесвіт. Далі – бджоли (у борті – тобто медоносні), а біля самого коріння – чорні бобри. Як відомо, ці звірі живуть у воді, а ще будують хатки зовсім як люди. Тобто належать і землі, і воді. Згадаймо й чорнозем, і те, що земля у фольклорі часто описується як чорна. Таким чином, ми бачимо небо, дерево як ланку, землю і воду – усі стихії. Бджоли літають у повітрі – між небом і землею. А ще цікаві кольори: зелений (листя), золотий або жовтий і чорний – бджоли, чорний – бобри. Є інший варіант – може, давніший, він більш розлогий: „Ой там за двором, за частоколом, / Ой дай, Боже! / Стоїть ми стоїть зелений явір, / А в тім яворі три користоньки: / Одна мі користь в верху гніздонько, / В верху гнізденько, сив соколонько; / Друга мі користь у коріненька, / У коріненька чорнії бобри. / Сив соколонько — пану на славу, / Ярі пчолоньки — Богу на хвалу, / Чорнії бобри та на шубоньку, / Та на шубоньку господиноньці…” Чому бджоли – «Богу на хвалу»? Бджола вважалася «Божою пташкою», бо ця комаха корисна, медоносна.

У знаменитій новелі Ольги Кобилянської (як відомо, письменниця належала до неоромантизму) «Битва» показано змагання людини і природи. Непорушні у спокої та величні смереки та інші дерева в Карпатах, хоч і борються, але змушені впасти і вмерти під ударами сокир. Авторка описувала дерева як живих істот. Дерева – повноправні герої твори – довго не здаються: «Усе ждало; дерева не кивалися. Найстарші стояли, уоружені в гордість і недоступність, і не вірили, щоб який напад був можливий. Адже стояли тут стільки років — цілі століття! Бачили, як багато вмирало й виростало, прожили чи одну весну, чи одну зиму; бачили так часто схід сонця, прекрасного, золотом сіяючого сонця, в котрого жарко-червонім світлі ранком купалися, а вечором воно їх благословило; оперлися чи одному вихрові. А тепер мали б полягти іншою смертю, ніж їх предки, що повалились самі від старості або від блискавиць?». Тут переконливо змальовано гуцульське сприйняття (знайоме письменниці) природи як живої, повноправної. Так відчували і відчувають. Але інша сила, яка прийшла в цій новелі, судила і діяла інакше. 

От скільки символів закодовано у начебто простих народних піснях та інших творах. Ми чули їх у дитинстві й співали самі, читали в різних виданнях, збирали та намагаємося зберігати – але цього замало. Треба розуміти, що й дозволяє цей стислий дискурс. А взагалі різна символіка української традиції така багата і глибока, що недарма про неї написано й пишуться дослідження. Проте великий матеріал (який, на жаль, зникає), вимагає докладнішого знання та аналізу. Також ми відчуваємо символи та образність, якщо це рідне. Це можна сказати про твори, які наведені у статті.

Аналітик матеріалів – Олена Смольницька

Про автора: Ольга Смольницька – кандидат філософських наук, консультант з філології Місії «Постуляційний Центр беатифікації й канонізації святих» Української Греко-Католицької Церкви (Львів)