Літературні події з української класики: усе – узимку

Те, що українська література існувала в усному варіанті, знають усі. Але треба, щоб культура була записана, зафіксована, а ще – зібрана і видана. Завдяки українським романтикам та наступним поколінням ми знаємо свою культуру. Варто врахувати, що начебто безневинні жанри – від пісень до казок – свого часу переслідувалися, було небезпечно збирати їх і оприлюднювати для широкого загалу. Вивчення фольклору і літератури взагалі, як і публікація, були героїмом. Саме про таких героїв – ця стаття.

Узимку в українській історії відбулися події, без яких не було б нашої культури.

Наприклад, у 1839 р. у Борисполі, біля Києва, у дворянській сім’ї народився Павло Чубинський (1839–1884). Його коріння – бориспільське, а предком був козак Іван Чуб, від якого й пішло прізвище Чубинський. Ми знаємо, що саме герой цієї статі написав наш Гімн України. Фахівці з філології та культури скажуть, що він – український етнограф, а також – і режисер, завдяки йому зазвучала українська опера. Багато наших приказок, прислів’їв, казок, повір’їв, легенд, навіть українських міфів ми знаємо саме завдяки йому. Менше знають, що він – поет, автор збірки «Сопілка Павлуся» (у назві згадав своє ім’я). А ще менше – що за фахом він був юристом і навіть захистив дисертацію про українське цивільне право. Він став кандидатом правознавства, причому цікаво, що в 1861 р. – коли скасували кріпацтво. І далі продовжував вивчати саме юридичний аспект українського життя. Одна з його публікацій промовисто називається «Декілька слів про значення казок, прислів’їв та пісень для криміналіста». У 1862 р. він написав вірш «Ще не вмерла Україна» – наш Гімн. Це пам’ятають, але не кожний знає, наприклад, що йому завдячують і полярники. Здається, невтомний Чубинський діяв у кожній царині. Узагалі вражає плідність, різнобічність і водночас уміння цієї творчої індивідуальності зосередитися на меті. Також іще менше відомо, що за свою українську діяльність Чубинський пережив заслання, параліч, а потім довго не мав права повернутися в Україну. Через сумнозвісний Емський указ (численні заборони українського слова) нашого вченого, письменника і взагалі культурного діяча проголосили небезпечним. Після смерті це ім’я намагалися примусити забути – але українські ентузіасти не дали замовчувати пам'ять. Його діяльність можна підсумувати віршем самого поета – «До моєї Катрусі» (певно, адресований до дружини поета – Катерини Порозової), де, зокрема, сказано: «Я в світі щиро працював, / Я сіяв те, що Бог послав».

Вірші Павла Чубинського позначені впливом і українського фольклору, і загалом романтизму – у тому числі європейського.

Якщо згадувати наукову діяльність, то вражає, якою вона була рясною, а ще пов’язана з організаторською. Його цікавили, зокрема, обрядові пісні, яких він записав до 400 тисяч. Монументальною працею можна назвати дев’ятитомні «Труди етнографічно-статистичної експедиції», де – безліч цінних фактів про наш фольклор, а також описано ментальність як українців, так й інших народів. Цінне й те, що все це Чубинський записував із власного досвіду. Із організаторською була пов’язана і його патріотична діяльність, уміння об’єднуватися з іншими діячами – так виникла знаменита «Громада», яку царат заборонив. Сьогодні ми знаємо, що в ній було багато імен: Володимир Антонович, Павло Житецький та ін. Показово те, що з-поміж цих патріотів були ті, які свідомо обрали українську позицію та визначили себе українцями тоді, коли це означало не просто небезпеку, а й позбавлення прав. Таким, наприклад, героєм був Тадей Рильський – батько Максима Рильського. 

Звернімося до текстів. Ми здивуємося, але пам’ятаємо багато наших казок саме завдяки Чубинському. А одночасно в його збірках є стільки рідкісних записів!

Що сказати про повір’я, які записав і систематизував цей діяч? Його цікавила календарна тематика, а ще – як саме наші предки пояснювали різні явища. Тому на підставі фольклору робив висновки. Наприклад – про сонце: «Сонце влаштовано Богом так, що воно ходить небом і освітлює нашу землю. Сонце – цар неба, що освітлює і зігріває землю вдень, а вночі ховається за землю, обходить її й на ранок з'являється на схід. Сонце втілюється у вигляді живої істоти, однак невідомої форми. Родину сонця складають місяць і зірки». Уявляли Сонце і як вогненну кулю, і що воно встає з моря («живе в морях»), а також: «Сонечко в полудень не йде небом, а трохи спочиває; під вечір йде зовсім аа спочинок, вночі спить і раненько встає. На сході перше жила дуже гарна панна, і тільки-но сходить сонечко, то вона його вимиває, втирає гарненько, через те сонечко колись буде іще ліпше, як нині. / Сонце – то велике коло або колесо. Коли воно йде небом, то у нас в цей час буває день, коли ж воно опускається вниз, то його можна дістати рукою. Нарешті воно ховається за гору, і тоді в нас настав аіч, а в інших людей, що живуть під землею, – день. Потім сонце знов являється до нас, проте вийти звідти своєю силою воно не може, а викочують його чорти, котрих воно своїм жаром за кожцим виходом спалює хтозна-скільки». А що думали про місяць? Завдяки Чубинському ми знаємо легенду про те, як на Місяці можна побачити вбивство Каїном Авеля. Ще наші предки вірили: «Місяць – менший брат сонця, в загадці він зветься – золота діжа. Доввдять, що місяць – то небесний камінь. / Називають місяць нічником. / Насіння рослин не сіють при молодому місяці, бо будуть довго цвісти і не принесуть плодів. Лікарські рослини і коріння їхні, навпаки, визнаються цілющими, коли вони зібрані при молодому місяці. / Народжений місяць називається молодик або новак, в повному вигляді – підповня, згодом – повня, а при смерті – старий». А як змінюються пори року, ніч і день? «Зміну дня і ночі пояснюють так: сонце на заході сідає в море, що оточує землю, як яєчний білок оточує жовток. Під землею ж міститься інший світ, сонце його освітлює і робить там день, а у нас віч. Коли ж сонце підходить до сходу, то, за Божим велінням, підіймають його тисячі чортів (шатанів), окрім того сонце геть їх обсмалює, через те вони купаються в річці, ледь живі й розмахуючи руками, поки пропадають; а з тієї тисячі крапель, що пострушували з себе чорти, знов народжується тисяча чортів, котрі так само підіймають сонце, знов обсмалюються, купаються, народжуються і т. їн. Тож необачно чинять ті люди, що, вмиваючись, струшують руками, бо скільки впаде крапель, стільки народиться чортів. Сонце постійного помешкання не має: воно тільки й робить своє щодобове коло».

А як уявляли літо і зиму? «Літо і зима уявлюються живими істотами: літо – як юна дівчина, а зима – стара баба з величезними зубами і кістлявими пальцями. Дівчина-літо дуже щедра і багата, а баба-зима вкрай скупа й бідна. Є повір'я, що на Стрітення вони зустрічаються і ведуть між собою таку мову:

– Чого ти йдеш з тієї сторони і що ти доброго там зробила? – питає дівчина-літо.

– Нічого мені вже там бути, – відповідає зима, – все, що було, я з'їла, спорожнила всі комори, клуні й склади, і тепер, певно, не скоро все це поповниться.

– Жаль мені тих людей, – каже дівчина-літо, – треба до них спішити, всім, чим зможу, я їх обдарую.

А то ще є повір'я: йде літо проти зими і несе квіточку таку гарну-гарну, а зима несе горщик льоду. Літо як тільки показало свою квіточку, так лід той вмить і розтав. А на зиму – вже йде лама проти літа в кожусі та в червоних чоботях, в шапці та рукавицях: як показала свій лід, так тая квітка вмить і обсипалася».

І, звичайно, наш символ – Чумацький Шлях. Про нього Чубинський записав багато вірувань, зокрема: «Чумацький шлях – дорога Божої Матері в Єрусалим. / Чумацький шлях – Божа дорога, якою ходить сам Бог і святий Ілля їздить на колісниці, котру везуть вогняні коні. / Чумацький шлях – дорога, по якій праведні душі померлих мандрують в рай. / Чумацький шлях – дорога в Єрусалим. Вірять, що далі Єрусалиму Чумацького шляху немає. / Чумацький шлях – дорога, що означає: скільки на цій дорозі зірок, стільки повинно родитися людей».

Багато вірувань він записав про янголів, падучі зірки, вогонь і воду. Вода – наш символ чистоти і зцілення. Вірили: «В ніч на Богоявлення вода робиться вином на певний час. / Вода береться із землі. Вважається гріхом плювати в воду і казати погані слова. / Вода – символ здоров'я: вживається в заклинаннях і намовах. / Є такі назви води: «Святовечірня, Йорданська». Ті, хто цієї вода набрали, нікому її не дадуть. / Свячена вода вживається як ліки при всіх недугах. Така вода набирається в річці або колодязі в свято Богоявлення. Тримають її майже в кожній хаті».

А ще взимку відбулась інша знакова подія: у 1860 р. завдяки Пантелеймону Кулішу вперше опублікували повний «Кобзар» Тараса Шевченка – ще за життя генія. Адже багато творів нашого класика (як і його ім’я) були заборонені або видавались у спотвореному чи скороченому вигляді. Або за Кобзаревого життя видавались анонімно, ходили в рукописах. Так, цю поезію читали і переписували. А згадана книжка, доповнена 17 творами, вийшла на кошти цукрозаводчика, діяча садівництва Платона Симиренка (особисто знайомого Тараса Шевченка з 1859 р.). Отже, перед нами приклад не лише ентузіастів, а й меценатства. І приклад того, що творців треба вшановувати за життя.

Ми бачимо, що українська література розвивалася завдяки ентузіастам, а також умінню об’єднуватися. Читаючи свій фольклор, гортаючи збірки казок чи пісень, перечитуючи Кобзаря, ми маємо знати, хто вперше відкрив і зберіг нам ці твори.

Аналітик матеріалів – Олена Смольницька

Про автора: Ольга Смольницька – кандидат філософських наук, консультант з філології Місії «Постуляційний Центр беатифікації й канонізації святих» Української Греко-Католицької Церкви (Львів)