Маківка: місце пам’яті та історична висота, де Україна знову навчилася перемагати

З 29 квітня по 4 травня 1915 року, у розпал Першої світової війни, на висоті 958 метрів у Карпатах тривало запекле протистояння між підрозділами австро-угорської армії, у складі яких діяли Українські Січові Стрільці, та частинами російського війська, що намагалися прорватися через гірські перевали. Формально це була боротьба за тактичну висоту поблизу села Козьова, але фактично – зіткнення двох історичних векторів, у якому українці вперше за багато десятиліть виступили як дієва військова сила, здатна чинити організований опір імперській армії. Тому Маківка сьогодні в колективній свідомості українців уже перестала бути просто географічною точкою, перетворившись на своєрідний рубікон, де відбувалося не лише воєнне протистояння, а й символічне випробування самої можливості української присутності в історії як суб’єкта, а не як об’єкта чужих рішень. В національній символічній топографії такі речі є не просто місцями на мапі історичних подій, але місцями пам’яті. До цього визначення ми повернемося знову – тепер же, пропливімо трохи далі за течією тексту у наше минуле.

Весна 1915 року стала моментом критичної напруги на Східному фронті Першої світової війни, адже російська імперська армія, скориставшись попередніми успіхами, намагалася прорватися через Карпатський хребет у напрямку Угорської рівнини, що могло б поставити Австро-Угорщину перед стратегічною катастрофою. Гора Маківка контролювала підступи до перевалів, і тому той, хто утримував висоту, отримував можливість впливати на рух цілих армійських угруповань. Саме тому російське командування наполегливо прагнуло швидкого прориву, вважаючи, що стрімкий штурм дозволить зламати оборону противника ще до його стабілізації. Однак швидкість у цій битві не стала перевагою. 29 квітня 1915 року розпочався перший масований штурм Маківки, який здійснювали зокрема 309 піхотний Овруцький полк та 311 Кременецький полк російської армії, сформовані значною мірою з українців. Цей факт додає подіям глибокого трагізму, адже на одному полі бою опинилися люди, пов’язані мовою, походженням і культурою, але розділені імперіями, що визначали їхню долю. Українці опинилися по обидва боки фронту: одні – у складі австро-угорських підрозділів як Січові Стрільці, інші – у російській формі. Це створювало екзистенційне напруження, яке робило бій братовбивчим за своєю суттю. Атака здійснювалася з кількох напрямків, і на окремих ділянках російським підрозділам вдалося прорвати першу лінію оборони, захопити полонених і частину кулеметних позицій. Проте вже протягом кількох годин українські Січові стрільці разом із союзними частинами здійснили контратаку, яка відновила контроль над ключовими рубежами. Втрати російського полку були надзвичайно високими: із приблизно 2500 бійців у строю залишилося лише близько 600, що фактично означало нейтралізацію наступальної спроможності підрозділу після першої ж спроби штурму. Далі бойові дії втратили маневрений характер і перетворилися на виснажливу позиційну боротьбу. Російські війська підтягували резерви, руйнували дротяні загородження і намагалися закріпитися. Штурми 30 квітня та 1 травня стали черговою спробою зламати оборону, однак, попри тимчасові успіхи й захоплення частини окопів, просунутися глибше російські підрозділи не змогли. Українські Січові стрільці не дозволяли ворогу закріпитися. Бій поступово переходив у фазу, де вирішальною ставала психологічна стійкість. На вирішальний штурм 4 травня російське командування кину́ло у бій останні резерви, прагнучи будь-що захопити вершину. Після тривалих атак і значних втрат їм справді вдалося тимчасово встановити контроль над Маківкою. Формально це можна було б вважати перемогою, однак стратегічно ситуація виглядала інакше: підрозділи були настільки виснажені, що втратили здатність до подальших наступальних дій. Уже в ніч на 13 травня вони залишили позиції.

Значення битви за Маківку для нас полягає в символічному розриві історичної тяглості. Йдеться про те, що після поразки під Полтавою 1709 року українська військова традиція в межах власної державності була знищена, і протягом понад двох століть українці воювали у складі чужих армій. Маківка ж стала тим історичним моментом, коли ця ситуація почала змінюватися: Українські Січові стрільці виступили як організована національна формація, що здатна ефективно діяти на полі бою проти регулярної армії російської імперії. Тому в певному сенсі для українців це було поверненням права на історичну суб’єктність. Адже нація починається не лише з мови чи культури, а й з досвіду сили, з усвідомлення того, що вона здатна захищати себе. І саме про це ми можемо говорити як завдяки Січовим Стрільцям і бійцям УПА, так і завдяки Збройним Силам України, що нині є єдиною гарантією існування Держави Україна. Але є і прикметний момент людського виміру, про який варто згадати. Серед учасників боїв особливо виділяється постать Олени Степанів, яка стала однією з перших жінок-офіцерів у європейській військовій історії. Вона не лише організувала жіночу чоту, а й безпосередньо брала участь у боях, за що була відзначена нагородами. Згодом Олена Степанів потрапила в російський полон. Її історія демонструє, що Маківка була не лише воєнною подією, а й соціальним зрушенням, яке зруйнувало традиційні уявлення про роль жінки в суспільстві та армії.

Битва за гору Маківка у 1915 році є прикладом місця пам’яті, як ми вказали напочатку. Навіть якщо вона не була вирішальною у військовому плані Першої світової війни. 

Її значення виникає не лише з події, а з того, як ця подія була вписана в наратив нації. Як фізичний простір Маківка – це карпатська висота, яка стала ареною боїв. Але як місце пам’яті (lieu de mémoire за концепцією П’єра Норá) вона перетворюється на символічний вузол, де перетинаються кілька рівнів пам’яті: військова історія Першої світової, український національний рух, досвід бездержавності та досвід першої модерної спроби української збройної суб’єктності. Важливою рисою lieux de mémoire є те, що вони ніколи не є нейтральними, адже пам’ять є форма організації минулого. 

У контексті національної свідомості lieux de mémoire виконують функцію структурних «якорів». Вони фіксують розпорошений історичний досвід у формах, які можна передати, повторити і впізнати. Маківка в цьому сенсі є доказовий елемент колективного наративу: «ми вже перемагали», «ми вже були суб’єктом», «ми вже існували як військова сила». А нація, яка не має досвіду перемоги або не артикулює його, ризикує залишитися у стані історичної вторинності – як об’єкт чужих історій. Місця пам’яті змінюють цю ситуацію: вони дозволяють спільноті виписати те, як вона відчуває своє минуле, теперішнє і майбутнє. У цьому контексті пам’ять є активний процес соціального згуртування. Вона створює спільний горизонт значень. Коли українці звертаються до Маківки як до місця пам’яті, вони не лише пригадують подію – вони погоджуються щодо її сенсу. І те саме й щодо битви під Крутами. Це погодження є ключовим механізмом творення колективної ідентичності. Воно дозволяє людям, які ніколи не були на полі бою і не мають прямого зв’язку з подією, відчувати її як частину власної історії. Таким чином пам’ять виконує функцію символічної інтеграції. Але ця інтеграція не є стабільною. Вона постійно має відтворюватися через освіту, літературу, меморіальні практики, публічні ритуали. 

Все це дозволяє спільноті мислити себе як історичного суб’єкта. Через такі місця пам’ять перестає бути приватною або розсіяною – вона стає структурою колективної свідомості.