Українські січові стрільці: феномен спротиву на шляху державотворення

У 1914 році світ занурився в масштабну катастрофу – Першу світову війну, яка зруйнувала політичний ландшафт Європи і призвела до падіння імперій. Цей глобальний конфлікт для багатьох поневолених народів став не лише завершенням колоніальної епохи, а й вікном можливостей для національного визволення. Серед таких народів були й українці – одна з найбільших націй без державності в Європі. Україна завдяки своєму географічному розташуванню завжди була стратегічно важливим суб’єктом на мапі світових геополітичних ігор, що особливо проявилося в Першу світову війну, яка стала трагедією для нації, адже українці воювали між собою у складі двох імперій (російської та Австро-Угорської), але також і шансом на національне об’єднання. 

З початком війни Габсбурзька Австро-Угорщина і Романовська росія – дві імперії, що поділили українські землі між собою, – опинилися у стані війни. Галичина, Буковина й Закарпаття входили до складу Австро-Угорщини; Наддніпрянська Україна – до російської імперії. Близько 250 тисяч українців мобілізували до австро-угорської армії, понад 3,5 мільйона – до російської. Така роздробленість створювала глибоку кризу національної ідентичності, але водночас відкривала простір для формування власного політичного проекту. На початку XX століття українці жили у двох різних політичних, правових і культурних світах. У російській імперії український рух був під суворою забороною. Українська мова, преса, освіта, організації – усе це було обмежено чи знищено. Київ став не центром українства, а опорним пунктом імперської русифікації. Натомість в Австро-Угорщині, попри утиски, українці Галичини та Буковини мали обмежені політичні права. Тут діяли українські культурні товариства, освітні установи, преса, політичні партії, кооперативи. Ця відносна свобода дозволила українцям у Галичині організуватися політично та військово. Тому з початком війни частина галицької інтелігенції побачила шанс – боротися разом з Австро-Угорщиною проти росії, щоб після перемоги здобути автономію або незалежність. Ще до війни, у середовищі галицьких «січей», «пластів», «сокільців» – молодіжних та фізкультурних організацій з військовим ухилом – формувалась ідея створення українського національного війська. Ці ідеї знайшли втілення у серпні 1914 року, коли з ініціативи Головної української ради, очолюваної Костем Левицьким, у Львові було проголошено створення Легіону Українських січових стрільців (УСС). Легіон – тобто принцип добровільної участі. Австро-угорська влада погодилася на формування українського добровольчого підрозділу – не так з любові до української справи, як з прагматичних міркувань: українці мали виступити проти свого головного ворога – російської імперії. Отже, створення УСС стало втіленням національного проекту українців у рамках чужої армії, в умовах війни чужих імперій. 

Уже в перші місяці війни до лав Стрільців вступило кілька тисяч добровольців. Однак офіційно Австрія дозволила сформувати лише один курінь (близько 2,5 тисячі бійців). Попри це, Легіон швидко став символом нової української сили – організованої, дисциплінованої і політично свідомої. В умовах, коли українці не мали власної держави, а їхня доля вирішувалась імперськими столицями, УСС стали першою структурованою спробою відстояти українські інтереси у збройній формі. Це не був етнічний підрозділ Австро-Угорщини, як то було в угорців чи хорватів. Але національна формація з власною омріяною метою – здобуття української державності. Сотник УСС Дмитро Вітовський так формулював цю ідею: «Наша мета – Незалежна і Соборна Українська держава… Щоб її осягнути, треба готувати нашу молодь, виховувати її у військовому дусі, в почутті обов’язку і щиро і повсякчасно працювати для добра України та в готовності стати у відповідну хвилину до збройної боротьби за неї». Стрілецький рух поєднував військову службу з національним просвітництвом, культурною діяльністю, політичною мобілізацією населення. УСС перетворилися на осередок національного духу, який надихав майбутні покоління борців – від УГА і армії УНР до вояків УПА. Феномен Українських січових стрільців був безпосереднім результатом глобального конфлікту, який розпочав демонтаж імперій, існування активного українського руху в Австро-Угорщині, і головне – глибокої розділеності українського народу між двома імперіями, що змушувала шукати нові форми самоусвідомлення та спротиву. Це був перший крок до армії незалежної України. І цей крок зробили не генерали, не політики, а добровольці з національною ідеєю – нація, що вирішила воювати за себе.

Тож хто такі Українські Січові Стрільці? Українські січові стрільці (УСС, або також усуси) – добровольче військове формування, створене у 1914 році у складі австро-угорської армії. Вони стали першим організованим українським військом у ХХ столітті, що виступило під національними прапорами, відкрито декларуючи прагнення до української державності. До лав стрільців вступали молоді люди — студенти, вчителі, письменники, ремісники, селяни. Вони проходили бойову підготовку, але водночас не полишали культурної праці. Саме з-поміж УСС вийшли такі постаті, як поет Роман Купчинський, історик Дмитро Вітовський, політик Євген Коновалець. У середовищі стрільців творилася українська література, пісня, військова традиція – усе те, що сьогодні ми називаємо основою модерного українського національного духу. Стрілецькі пісні, такі як «Ой у лузі червона калина», стали не лише культурною спадщиною, а й символами нескореності. Ці рядки співали у боях під Лисонею, на позиціях Карпатського фронту, у таборах інтернованих, і пізніше – в часи визвольних змагань ХХ століття.

Попри обмеження з боку австрійської влади, стрільці зуміли перетворити свій військовий досвід у політичну активність. Після Першої світової війни стрільці стали ядром нової української військової еліти. Частина з них увійшла до лав Галицької армії та Армії УНР. Деякі – як Євген Коновалець – сформували основу нового типу спротиву: ідеологічно вмотивованого, дисциплінованого, самовідданого. Саме з досвіду УСС виростає структура Української Військової Організації (УВО), а пізніше — Організації Українських Націоналістів (ОУН). Завдяки усусам і їхній рішучості став можливий Листопадовий чин і згодом проголошення ЗУНР. Усуси стали основою Української галицької армії (УГА). Вони ж боронили Українську державність в армії УНР. Петро Франко, син Івана, засновник української авіації – також з усусів. Андрій Мельник, лідер ОУН, теж зі стрільців. Ідея, що починалася у військовому таборі під Стриєм, продовжилася у визвольних рухах 1930–1950-х років. 

Їхня унікальність полягала в тому, що УСС стали військом не стільки держави, скільки ідеї. Ідеї самостійної, соборної України. На відміну від чеських чи фінських формувань, стрільці не лише прагнули використати війну як шанс, а й власноруч формували український військовий міф, спираючись на історичну традицію запорожців, козаччини та січей. Варто зазначити, що унікальність цього феномену полягала й в тому, що УСС були інтелектуалізованим військом. До його лав входили представники української інтелігенції, які не лише воювали, але й творили: стрілецькі пісні, поезія, публіцистика, щоденники, і навіть військова етика – усе це стало культурним надбанням української нації. У світі, де солдати гинули за монархів, українські стрільці йшли на смерть за націю, якої ще не існувало на політичній мапі. Це справді унікально: солдати, які не мали власної держави, але мали глибоко усвідомлену політичну мету. Вони створили те, що історики називають «армією модерної нації без держави». Кодекс чести, мова зброї, культ дисципліни, жертовності – ці риси, закладені у стрілецькому середовищі, згодом стали ядром українського збройного спротиву радянському і нацистському тоталітаризмам. Історична пам’ять про січових стрільців була активно репресована в радянські часи, однак збереглась у діаспорі та повернулася в незалежній Україні. Сьогодні образ стрільця це символ українського воїна, який свідомо обирає боротьбу. Особливо вражає, наскільки образ січового стрільця актуалізувався під час сучасної російсько-української війни. Символіка УСС, їхня поезія, філософія боротьби за Україну як ідею, знову ожили – на шевронах, в окопах, у піснях, у медіа. Феномен українських січових стрільців це та матриця, в якій сформувалася здатність українців до організованого спротиву, політичної боротьби і державотворення. Вони не мали держави, але мали честь. Не мали гарантій перемоги, але мали віру. І саме це – головний урок УСС для всіх наступних поколінь борців за Україну.