Від руханки до боротьби за державу: про перші «Січі» ХХ століття

5 травня 2026 року минає 126 років від часу створення першого українського спортивно-пожежного товариства «Січ» – організації, яка постала в галицькому селі Завалля на Покутті, а вже за кілька років перетворилася на один із наймасовіших національних рухів українців початку ХХ століття. У час, коли Україна не мала ні власної держави, ні армії, «Січі» навчали молодих українців того, без чого жодна нація не здатна вистояти в історії: дисципліни, самоорганізації, колективної відповідальності та готовності боронити своє.

Сьогодні, коли українці знову зі зброєю в руках змушені захищати незалежність держави від російської агресії, історія січового руху цікава нам як розумне люстерко – загляньмо в нього. У нім легко впізнаємо ті самі процеси, які відбуваються й тепер: народження відповідального громадянства, перетворення (подекуди розрізненого) населення на політичну націю та усвідомлення того, що свобода ніколи не тримається сама собою – її завжди мусить хтось підтримувати власною волею, організованістю і жертовністю.

На межі ХІХ і ХХ століть українці в Австро-Угорській імперії формально мали значно більше культурних прав, ніж їхні співвітчизники під владою росії, однак реальний суспільний баланс залишався далеко не на користь українського населення. Політичне життя краю значною мірою контролювала польська еліта, москвофільські організації намагалися перетягнути українців у сферу московського впливу, а українське село, яке становило основу українського народу, залишалося бідним, розпорошеним і слабко організованим.

Наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття подібні рухи виникали в багатьох народів Центральної та Східної Європи, які жили без власної державності або перебували під сильним політичним і культурним тиском імперій. Бо нація формується далеко не лише через книжки, вільну пресу чи політичні декларації, а й – пам’ятаємо Донцова з його «Сума слабих не дасть сили»! – через дисципліну, спільну дію та здатність людей відчувати себе частиною великої організованої спільноти.

Наприклад, одним із найвідоміших рухів такого штибу став чеський «Сокіл», заснований у Празі 1862 року. Чехи, які так само перебували у складі Австро-Угорської імперії, прагнули не лише фізично загартувати молодь, а й сформувати модерну національну спільноту, здатну мислити себе окремим народом із власними політичними амбіціями. Саме тому сокільські організації так багато уваги приділяли уніформі, вишколам, дисципліні та великим масовим злетам, де тисячі людей синхронно виконували вправи під національними прапорами. Схожі товариства виникали серед поляків, хорватів, словенців, сербів та інших слов’янських народів Австро-Угорщини. Для них спорт і руханка ставали формою культурного спротиву германізації та мадяризації, а публічні виступи спортивних організацій щораз більше нагадували національні маніфестації. Через тіло, дисципліну й колективну дію народи Європи вчилися бути цілісними політичними спільнотами. Українські «Січі» постали саме в цьому великому контексті європейських національних рухів, однак мали власну особливість, яка й зробила їх настільки впливовими.

У певний момент Кирило Трильовський зрозумів, що без пробудження селянства український рух залишатиметься вузьким інтелігентським проєктом без справжньої сили. Саме тому «Січі» дуже швидко перетворилися на явище значно ширше, ніж просто руханкові товариства. У селах, де українці століттями жили в умовах соціальної пасивності та політичного безправ’я, раптом починали виникати організовані громади з прапорами, одностроями, маршами, піснями та власною символікою. Люди вчилися діяти разом, підпорядковуватись дисципліні, відповідати один за одного й відчувати себе частиною великої української спільноти. Це був той самий процес, який свого часу пройшли чехи, поляки чи фіни, однак в українських умовах він набував особливої ваги. Нація, позбавлена держави, фактично починала створювати власну структуру самоорганізації ще до появи власної армії чи незалежної влади. Історія невдовзі показала, наскільки важливим виявився цей досвід. Після початку Першої світової війни саме з середовища «Січей» вийшли тисячі добровольців, які стали основою Легіону Українських Січових Стрільців. Це не було випадковістю. Люди, які роками жили в атмосфері дисципліни, колективної відповідальності та національного виховання, виявилися готовими перейти від руханки й пожежних вправ до реальної боротьби за державу. Саме тому історія «Січей» сьогодні звучить напрочуд сучасно. У час великої війни українське суспільство знову тримається на тих самих речах, які понад століття тому намагався прищепити українцям Кирило Трильовський: самоорганізації, дисципліні, взаємній підтримці та готовності ставити спільне вище за особистий комфорт. І, можливо, саме тому між січовиком початку ХХ століття та сучасним українським добровольцем значно більше спільного, ніж може здатися на перший погляд. Дві слові і про Кирила Трильовського, без якого історія «Січей» була б просто неможливою. Він народився 1864 року на Коломийщині, здобув юридичну освіту, працював адвокатом, був послом до австрійського парламенту, активним громадським діячем і блискучим організатором. Однак найголовніше полягало навіть не в його політичній кар’єрі, а в рідкісному для того часу розумінні природи національного руху. Він чудово усвідомлював: самими газетами, деклараціями чи виступами у парламенті український люд не доросте до нації. Бо нація починається там, де люди вчаться діяти разом заради спільної високої мети. І він-бо бачив українське село не лише як етнографічну базу для фольклорних експедицій, а як величезний резерв майбутньої сили. Саме тому він адаптував ідею руханкових товариств до сільського середовища, поєднавши спорт, пожежну справу, громадську активність і національне виховання. І ось – як казав Віктор Гюґо, а за ним і Степан Бандера: «Ніщо не зупинить ідею, час якої настав!» – 5 травня 1900 року в селі Завалля на Снятинщині постало перше товариство «Січ». Уже сама назва мала потужний психологічний заряд, бо апелювала до пам’яті про Запорозьку Січ – символ української військової сили, братерства і свободи. 

Для селян, яких десятиліттями привчали до покори, це мало колосальне значення. Українець починав відчувати себе не аборигеном – «руським мужиком», а частиною великої історичної традиції. Власної традиції. Січовий рух розгортався надзвичайно швидко. Уже за кілька років у Галичині діяли сотні осередків. Перший масштабний з’їзд «Січей» провели 1902 року в Коломиї. Згодом подібні заходи відбулися у Станиславові (1911) та Снятині (1912). Найбільшою маніфестацією січового руху став Шевченківський Січовий здвиг 28 червня 1914 року, у якому взяли участь близько 12 тисяч представників «Січей», «Сокола», «Пласту» та Українських Січових Стрільців. До святкувань долучалися також делегації чеських, хорватських і словенських руханкових товариств, що вкотре підкреслювало загальноєвропейський характер національно-спортивних рухів того часу. Напередодні Першої світової війни січовий рух набув величезного розмаху: станом на 1913 рік діяло понад 900 осередків, які об’єднували приблизно 80 тисяч учасників.

Коли 1914 року вибухнула Перша світова війна, саме серед січового середовища виник потужний добровольчий стрілецький рух. Молоді українці, виховані на дисципліні, організованості та національній ідеї, масово вступали до Легіону Українських Січових Стрільців. Січовики зобов’язані були носити традиційний народний стрій, а головною відзнакою організації слугувала малинова стрічка через плече з написом «Січ». Із 1910 року, коли в багатьох селах народний одяг поступово виходив із ужитку, для членів товариства, особливо в міських осередках, запровадили спеціальний однострій, доповнений січовою ленкою. Неодмінним елементом образу кожного січовика був топірець, який став одним із символів руху. Окремі сільські та повітові організації мали власні прапори, що підкреслювало їхню згуртованість і належність до великої січової спільноти.