З чого почалося українське військо ХХ століття

18 березня 1913 року у Львів відбулися збори українських громадських діячів, які на перший погляд могли здатися звичайною подією. Насправді ж саме того дня було проголошено створення українського військового товариства «Січові стрільці». Це був момент, коли українці в Галичині вперше свідомо почали готувати власне військо – ще до Першої світової війни, ще до появи української держави.

Сьогодні ця подія звучить особливо актуально. 

14 березня був День українського добровольця. Як і понад сто років тому у випадку січових стрільців, так і у нинішній війні, основу захисту держави становлять добровольці. Добровольчий рух – один із феноменів українського суспільства. Фактично це одна з наших суперсил. У моменти історії, коли держава переживала найважчі випробування, саме добровольці першими ставали в стрій і посилювали армію тоді, коли це було критично необхідно. Саме в цьому і полягає унікальність добровольчого руху: він не був створений наказом чи мобілізаційним планом. Він виник з внутрішнього переконання, що країну потрібно захищати незалежно від обставин. Люди йшли не тому, що мусили, а тому, що вважали це правильним. І саме ця внутрішня мотивація зробила добровольців особливо сильними – морально, психологічно і військово. Це доказ того, що українці готові брати відповідальність за свою державу, за своє майбутнє. Проте ціна цієї суперсили надзвичайно висока. Тисячі добровольців ризикували і продовжують ризикувати життям. Багато з них уже заплатили найвищу ціну. І задля свого виживання українське суспільство сьогодні повинне усвідомити цю ціну. Щоб не лише вшановувати добровольців, як ми нині шанобливо згадуємо про січових стрільців, а й віддати їм належне – у всіх можливих визначеннях цих слів.

На початку ХХ століття Галичина входила до складу Австро-Угорської імперії. Українці мали власні культурні й політичні організації, але не мали найголовнішого – власної військової сили. У разі війни українці знову мали воювати у складі чужих армій і за чужі інтереси. Європа вже стояла на порозі великого збройного конфлікту. Балканські війни показали, що нова війна – лише питання часу. Польські організації активно готували молодь до служби, формували напіввійськові структури, проводили військові вишколи. Українська інтелігенція Галичини добре розуміла: без власного військового руху українці знову залишаться лише солдатами без держави. Саме тому в середовищі українських політиків і громадських діячів визріла ідея створення військового товариства. Біля витоків створення товариства «Січові стрільці» стояли добре знані в Галичині діячі. Одним із головних ініціаторів був Кирило Трильовський – людина, яка ще задовго до 1913 року створювала мережу спортивно-патріотичних товариств «Січ» у містах і селах Галичини. Тому організація «Січові стрільці» не виникла раптово у 1913 році. Вона виросла з ширшого руху українських молодіжних пожежно-спортивних товариств «Січ», які почали створюватися в Галичині ще на початку ХХ століття. Перше таке товариство і заснував Кирило Трильовський у 1900 році в селі Завалля на Снятинщині. Формально це було пожежно-руханкове товариство, однак його мета значно виходила за межі звичайної громадської організації. Трильовський добре розумів, що українське суспільство потребує не лише культурного відродження, а й фізично підготовленого, дисциплінованого покоління. Саме тому товариства «Січ» поєднували кілька напрямів діяльності: пожежну службу, фізичні вправи, стройову підготовку, навчання дисципліні та національно-патріотичне виховання. Вони мали власні прапори, форму, урочисті зібрання, а також проводили вишколи, які фактично були першими кроками до військової підготовки. Саме з цього середовища і виросла ідея створення військового товариства «Січові стрільці» у 1913 році. Тобто стрілецький рух не починався з нуля – він спирався на мережу «Січей», яка формувалася понад десять років. Отже, пожежно-спортивні товариства «Січ» стали не лише громадським чи культурним явищем. Вони фактично виконали роль першої школи українського військового руху в Галичині і підготували покоління, яке вже у 1913–1914 роках стало основою Січових стрільців. Важливу роль відігравав і Іван Боберський – один із творців українського спортивного і військово-патріотичного виховання молоді. Саме завдяки його роботі в Галичині з’явилося покоління фізично підготовленої і національно свідомої молоді, яка згодом стала основою стрілецького руху. Ідею створення українських військових структур підтримували і провідні політики того часу, зокрема Кость Левицький. Серед організаторів стрілецького руху був також Михайло Галущинський, який уже в 1913–1914 роках активно працював над створенням стрілецьких гуртків і військовою підготовкою молоді. До цього руху долучалися і діячі молодіжних організацій, зокрема Олександр Тисовський та Степан Гайдучок. Саме вони створили середовище, з якого виросло стрілецтво.

Військове товариство «Січові стрільці» ставило перед собою чітку мету: виховати покоління українців, яке буде готове боротися за власну державу. Йшлося про формування нового типу українця – людини, яка усвідомлює себе частиною нації і готова її захищати. Унікальність стрілецького руху полягала і в тому, що він об’єднав різні середовища – політиків, педагогів, студентів, спортсменів, молодіжні організації. Тож можемо узагальнити, що це був не вузький військовий проект, а широкий національний рух. На цих зборах головним отаманом товариства обрали доктора Володимира Старосольського, а його заступником – осавулом – Дмитра Катамая. Обрання саме цих людей показувало, що нове товариство мало чітко організований характер і орієнтувалося на створення справжньої військової структури. Уже в перші місяці після створення стрілецький рух почав стрімко поширюватися по всій Галичині. Осередки виникали не лише у великих містах, а й у невеликих населених пунктах. Одними з перших вони з’явилися у Бориславі, Сокалі, Яворові та Ясениці Сільній. Тут стрілецькі товариства очолили активні місцеві організатори: Клим Гутковський, Левко Лепкий, Пилип Левицький, Осип Демчук, Осип Семенюк, Роман Харамбура та Григорій Коссак. До організаційної роботи активно долучалися й інші діячі, які згодом стануть добре знаними постатями українського військового руху: Михайло Волошин, Степан Рудницький, Володимир Кучабський та Дмитро Вітовський. Саме завдяки їхній роботі за короткий час вдалося створити десятки стрілецьких осередків. Незабаром стрілецький рух набув чіткої організаційної форми. Почали створюватися стрілецькі чоти, сотні й курені, а також спеціальні офіцерські школи. За короткий період у Галичині постало близько п’ятдесяти товариств «Січових стрільців», що свідчило про величезну підтримку цієї ідеї серед української молоді. Стрілецьке товариство не обмежувалося лише деклараціями. Воно придбало близько ста карабінів і організовувало регулярні навчання на околицях Львова. Генеральна старшина визначала першочерговими витратами саме придбання зброї, а також забезпечення стрілецьких осередків інструкціями та навчальною літературою з військової справи. Це свідчило про реальну підготовку до майбутньої війни. Координацію діяльності стрілецьких товариств у Галичині здійснював Кирило Трильовський через створену в квітні 1913 року «Стрілецьку секцію» Українського січового союзу. 

Минув лише рік, і події розгорнулися стрімко. У 1914 році почалася Перша світова війна. Те, що ще недавно здавалося ініціативою ентузіастів, раптом стало надзвичайно важливим. Саме з тих молодих людей, які вступали до товариства «Січові стрільці», було сформовано першу українську бойову формацію ХХ століття – Українських січових стрільців. Згодом із цього середовища вийшли офіцери і воїни, які боролися за Україну в арміях Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки. Тобто подія 18 березня 1913 року не була черговою символічною календарною зарубкою. Вона стала початком українського військового руху, який – без перебільшення – визначив події наступних десятиліть.

Сьогодні українці знову змушені боротися за свою державу. І знову вирішальну роль у цій боротьбі відіграють добровольці. Як і понад сто років тому, держава тримається на людях, які не чекали наказу, а самі стали до зброї. Тому 18 березня 1913 року – це не лише історична дата. Це нагадування про те, що державу не дарують. Її створюють і захищають люди, які готові взяти відповідальність на себе.