Любомир Романків: інженер, пластун і українець, який допоміг створити епоху персональних комп’ютерів

Він народився у світі, де пам’ять зберігали у книжках і людських головах, а прожив життя так, що змінив це – і пам’ять людства вмістилася у металевих пластинах розміром із долоню. Любомир Романків – інженер, пластун і винахідник, без якого сучасний світ виглядав би зовсім інакше. І, що важливо, – українець, який ніколи не дозволив цьому означенню стертися.

Він народився 17 квітня 1931 року на Львівщині, у Жовкві, в родині, де поєднувалися інтелектуальна традиція і чітка національна самоідентифікація. Його батько, адвокат, був одним із ініціаторів створення місцевого осередку «Просвіти» і очолював його, а мати викладала в школі та керувала «Союзом українок» на Жовківщині. Таким робом формувався не лише високий освітній рівень (уже за океаном Романків неодноразово переконувався, що його знання з точних наук були значно вищими за рівень однолітків), а й світогляд – відчуття належності до української культури як до чогось природного й невід’ємного.

Дитинство Любомира обірвала війна, а з приходом радянської влади постала безпосередня загроза для родини. У ніч перед входом радянських військ до Жовкви з’явилися списки на розстріл, у яких був і його батько. Тож питання виживання стало руба. Шлях еміграції пролягав через Словаччину, Австрію та Німеччину, а згодом родина опинилася в Канаді. А проте ще під час війни Любомир Романків долучився до Пласту – українського скаутського руху, який діяв напівлегально під іншими назвами. Пласт визначив стиль мислення: дисципліну, здатність до самоорганізації та відповідальність за свої вчинки і діяльність. Уже після війни, перебуваючи в таборах переміщених осіб у Німеччині, він пройшов усі можливі вишколи виховника, а згодом, переїхавши до Канади, долучився до розбудови пластових осередків. Пізніше, вже у США, він також працював із молоддю як виховник, а в незалежній Україні став одним із тих, хто системно підтримував відновлення і розвиток Пласту, включно з фінансуванням перших років його діяльності.

У Канаді Романків здобув освіту в Університеті Альберти, а докторський ступінь отримав у Массачусетському технологічному інституті в галузі металургії та матеріалознавства. Ця спеціалізація визначила його подальший шлях: він зосередився на дослідженнях матеріалів і технологій, що лежать в основі електроніки. У середовищі, де вузька спеціалізація часто вважається єдино можливим шляхом, науковець виглядав радше винятком. Він сам підкреслював, що ніколи не обмежував себе одним напрямком, і визнавав роль випадку там, де інші говорили б лише про системність: «Я маю дуже широкий світогляд. Науковці часто дивляться вузько, бачать лише один напрямок. Я ж відкритий до всього, що бачу навколо. Третина моїх винаходів – це випадкові речі». Прикметно, що Романків не був кар’єристом, його тяга до пізнання й відкриття радше була природною, майже невгамовною цікавістю до світу, яка й визначала його професійну траєкторію. Він не приховував, що його рухає не стільки мета, скільки сам процес пізнання: «Мене цікавить багато речей. – часто він повторював, – коли я чимось захоплююсь, то завжди намагаюся дізнатися більше». Попри масштаб своїх розробок, він мислив дуже приземлено – у вимірі реальної користі. Для нього винахід не був самоціллю, якщо він не працює у світі поза лабораторією: «Ви можете мати й тисячу винаходів, але якщо їх ніде не використовують, то чого ж вони варті?».

Понад пів століття Романків працював у компанії IBM, де не лише долучився до розвитку окремих напрямів, а й фактично сформував один із ключових технологічних проривів другої половини ХХ століття. Йдеться про розробку тонкоплівних магнітних головок для запису інформації – компоненту, без якого неможливо уявити жорсткі диски. До появи цієї технології зберігання даних було обмеженим як за обсягом, так і за ефективністю. Магнітні головки попереднього покоління не дозволяли досягти високої щільності запису, що, зі свого боку, стримувало розвиток обчислювальної техніки. Також Романків наприкінці 1970-х років розробив новий підхід – використання тонкоплівкових структур, створених за допомогою електрохімічних процесів. Суть винаходу полягала в тому, що тонкий шар магнітного матеріалу, нанесений на поверхню з високою точністю, дозволяв значно збільшити щільність запису інформації. Це означало, що на тій самій площі можна було зберігати в рази більше даних. За оцінками, щільність запису зросла до сотень мільярдів бітів на квадратний дюйм, що радикально змінило можливості індустрії. Ця технологія стала одним із ключових чинників появи компактних жорстких дисків, а відтак – і персональних комп’ютерів. Саме такі накопичувачі використовував Стів Возняк (до речі, теж українець з походження), коли працював над першим комп’ютером Apple у своєму гаражі. У цьому сенсі винахід українського інженера став частиною фундаменту, на якому виросла ціла індустрія.

Цікаво, що сам Романків сприймав науку як внутрішню потребу, майже інтелектуальну гру, у якій важливий сам процес відкриття. У його словах це звучить майже по-дитячому просто – але за цією простотою стоїть логіка людини, яка звикла мислити поза шаблонами: «Я займаюся наукою не для того, щоб здобути собі ім’я. Це “гра”, моя “забавка”. Так я задовольняю своє бажання дати щось нове світу. Як художник, побачивши цікавий краєвид, каже: “О, я це намалюю”, так само і я – бачу щось цікаве: “Ну, чи зможу я реалізувати таку річ, що дотепер ніхто не реалізував?”. Це певний виклик».

Однак його внесок не обмежується лише цим проривом. У подальші роки він працював над технологіями мікроконтактів і міжз’єднань у чипах, зокрема над методами пайки та формування багаторівневих металевих структур. Сучасні мікросхеми, які можуть містити десятки шарів металу, значною мірою базуються на цих розробках. За словами його колег із дослідницького центру IBM, ці технології були впроваджені у виробництво і сьогодні використовуються практично в кожному комп’ютері. Окремим напрямом стала розробка мідних міжз’єднань у напівпровідникових пристроях. У 1990-х роках використання міді вважалося ризикованим через її вплив на властивості матеріалів, однак Романків і його команда змогли довести ефективність цього підходу. У 1997 році IBM розпочала масове виробництво чипів із мідними з’єднаннями, що дозволило суттєво підвищити їхню продуктивність. Згодом ця технологія стала галузевим стандартом. 

Загалом в активі Романківа – 67 патентів і понад 150 наукових публікацій. Його ім’я внесене до Національної зали слави винахідників США, а розробки українця стали основою для індустрії, яка сьогодні генерує десятки мільярдів доларів щороку. Попри багаторічне життя за кордоном, він послідовно наголошував на своїй українській ідентичності. В одному з інтерв’ю він прямо заявив: «Я себе вважаю українцем. Ніяк інше». Говорив українською, підтримував українські організації та активно працював із Пластом, який вважав важливим інструментом виховання молоді. Любомир Романків помер у США у віці 93 років, залишивши по собі не лише значний науковий доробок, а й приклад поєднання професійної реалізації з чіткою національною позицією. Його історія – це знамените свідчення того, як людина, сформована українським культурним середовищем, змогла вплинути на глобальний технологічний розвиток, не втративши при цьому власної ідентичності.