Швейцарська виставка жіночої моди: українські мотиви і співчуття до українців

Що можна сказати про українську національну моду? Наше народне вбрання? І наскільки функціональна сучасна мода?

Відомо про українську вишиванку і орнаменти. Але також наша техніка – це бісероплетення та вишивання бісером або пацьорками. Це копітка, але тонка робота. Вишиванки, крайки або пояси, плетені вироби – силянки, ґердани, персні або кольє… Усього не перелічити. Цілі картини, вишиті пацьорками. І як цікаво торкатися такого одягу – адже одразу відчувається енергетика майстрів і майстринь.

Ми бачимо, як усе зараз змінюється. Поряд із начебто екстравагантними пошуками скрізь – стиль унісекс, із важким взуттям і куртками начебто поза модою. Скрізь? Ні! Адже несподівано ми бачимо елементи… українського національного вбрання. На сучасній виставці. Декоративне мистецтво показує без слів, що сучасній Україні та нам, українцям, справді співчувають і хочуть пізнати нашу культуру та ідентичність.

І ще достатньо побачити бодай один витвір мистецтва, щоб зрозуміти: це робив талант. 

У Лозанні, біля вокзалу, де знаменита Платформа 10, є музей PhotoElysée, усередині будівлі mudac (повністю – Musée cantonal de design et d’arts appliqués contemporains, тобто «Кантональний музей сучасного дизайну та прикладних сучасних мистецтв»). Там – експозиція, де вже біля входу ми бачимо на жіночому манекені... наш український костюм. І головний убір, і сукня, а головне – символи – нагадують українські. Ми бачимо бісерні костюми. Ні, це не копія готових моделей, а переосмислення. Хочеться вдивлятися. Але всіма мотивами на цій експозиції фантазія не вичерпується. 

Це – виставка сучасного швейцарського митця Кевіна Жерманьє (Kevin або Kévin Germanier). Назва «Les Monstrueuses» французькою означає не лише «монструозні», а й «разючі», «шикарні», тобто такі, які надзвичайно вражають силою і польотом фантазії. Це щось надзвичайне. Так, результат – фантастичний.

Сьогодні цей художник і дизайнер – лауреат численних премій, його бренд відомий завдяки кінозіркам і знаменитим співачкам, одягненим у сукні від Жерманьє. Також цей одяг носили на Євробаченні в Базелі, на джаз-фестивалі в Монтрьо… Але що ми знаємо про автора?

Він народився в кантоні Вале (французькою Valais, німецькою – Валліс). Цей край відомий і давньою природою (особливо горами), й ендемічними рослинами, і ущелинами, і легендами, і карнавалом – проводами зими… Про серце цього кантону місцеві мешканці кажуть «стара країна». Справді, саме там – і звичаї, і швейцарський дух. Наприклад, досі відомі дерев’яні та інші маски цього кантону, які неможливо сплутати з іншими. До речі, на виставці було представлено одну з таких масок як джерело натхнення художника, а поряд – уже його витвір, за мотивами народного мистецтва. 

Він навчався в Женеві, Лондоні, Парижі, плануючи стати дизайнером, мав виставки в різних країнах – і вирішив відкрити власний бренд. Це увінчалось успіхом, і сьогодні цей митець – ім’я. Ми бачимо, що розвиток можливий завдяки таланту і постійній роботі над собою, навчанню і серйозному ставленню до життя. Також він подорожує різними країнами і цікавиться новинами, але водночас – вірний власному корінню. Наприклад, швейцарське мистецтво схоже на українське тим, що звертається до жанру натюр, використовуючи обрізки, шматки, деталі, на перший погляд не потрібні та викинуті. Але в мистецтві все важливе! Скажімо, і українська витинанка, і швейцарський декупаж (обидва приклади – з орнаментом Світового Древа!) – створюються із зайвих обрізків паперу. Інші вироби – з обрізків матерії, тканини. Або уламків дерева чи металу. Проте досвід показує, що в мистецтві ніщо зайвим не буває! Сьогодні така техніка називається апсайклінґ (upcycling), або французькою – сюрсікляж (surcyclage). Але насправді вона дуже давня. 

У роботу йде не лише тканина. Це й пір’я, і стрази, і пацьорки, і навіть пластикові або поліетиленові пакети. А також – і пластмасові кульки. Оформлене завдяки фантазії та вмінню, це все виглядає як дорогі тканини і коштовності. А використання пацьорок нагадує українську вишивку бісером!

На спеціальних екранах ми бачимо відео – інтерв’ю з цим митцем. Він розповідає, що завжди хотів присвятити своє життя «індустрії моди». А ще на відео – майстер-класи та ательє, як працює і митець, і його учениці та помічниці. Швидко рухаються пальці, беручи потрібні шматки тканини та аксесуари або відкладаючи зайве – і народжується черговий шедевр. Слід сказати, що митець активно співпрацює з місцевими в’язальницями і взагалі ремісницями. Адже Швейцарію та Україну об’єднує й те, що з давніх давен жінки не просто працювали над плетенням, тканням, вишивкою тощо, а й творили.

Ми бачимо, що концепція виставки – не просто презентувати фантастичні та красиві костюми. Безперечно, завжди хотітимуть елегантно вдягатися, але на цій експозиції – розуміння сучасності.

Тема виставки пов’язана із сучасністю взагалі. Тут можна замислитися над екологією (як використовувати начебто непотрібні матеріали), але я б назвала це й успішною спробою замислитися над долею людини. Особливо зараз. А ще справжнє мистецтво допомагає людям. Це ми відчули, гуляючи цією виставкою та роздивляючись костюми та інші витвори.

Біля входу – манекен у сукні з пацьорок. Вона й сучасно-асиметрична (це помітно в золотій спідниці), і класична. А ще привертає увагу пацьорковий комірець блакитного кольору, схожий і на силянку! У самому костюмі переважає червоний колір (навіть яскраво-червоний), але помітне й поєднання блакитного і жовтого, причому виразне. Червоне і зелене, рожеві пацьорки нагадують корали, водорості, перлини і взагалі красу морського дна. Але можна довго роздивлятися цю красу. Щоразу – по-різному. Може, ідея – і в поєднанні стихій, як-от вогню, неба, води і землі (у тому числі трави, квітів…). Головний убір нагадує очіпки або кибалки українських молодиць – варто подивитися старовинні картини. Також привертають увагу стилізовані, модерні, але й невловимо етнографічні сережки. А величезний бісерний перстень на правій руці – стилізований під квітки – хіба не нагадує він наші прикраси?

Йдемо далі. Перша зала – у дзеркалах, де відображаються різні вбрання. А також на стінах – екрани, де на відео можна побачити фестивалі, подіуми та все, буквально нещодавно пов’язане з показом цих шедеврів.

Деякі – дуже сучасні, навіть поза модою, зручні фасоном і гарні кольорами. Наприклад, це й рожеві сукні, дуже романтичні, і золотаво-зелені… А ось по центру – конструкція, начебто повітряна, і вона нагадує арт-об’єкт. І начебто жіноча постать – особливо здалеку, і абстракція, і ще можна багато іншого уявити. З чого вона зроблена? Вочевидь, це перекручений папір. Цікаво, що й цей витвір – у головному уборі, схожому на очіпок.

А далі – як бальні сукні, і костюми, схожі й на офісні, і водночас вони святкові, рожево-золотаві, з білим, з пухом і такою романтикою, що ця уява просто захоплює. Але це ще не все, бо під стелею висять стилізовані манекени в бальних пачках – блискучих, у бірюзових, рожевих, білих, бузкових та інших тонах. Узагалі весь цей час вражає й те, як автор уміє добирати барви. А ці балерини схожі на букети, клумби, сніжинки, водорості морського дна, корали, зірки… 

Деякі вбрання – нібито взяті стилем зі старовинних картин, портретів королев і аристократок (наприклад, закриті сукні з буфами), але водночас – і дуже новаторські. Річ не лише в кольорах чи згортках. Наприклад, суцільно бузкове плаття, класичне і просто королівське, доречне й на менш урочистих заходах. Те ж саме можна сказати про інший одяг. Є святкові чи справді для показу, є просто музейні, а є й функціональні, і не лише для карнавалу чи маскараду, а в них можна з’явитися на кінозйомках, вечірках і навіть у гостях. Вибір – широкий. Кожна жінка тут може знайти свій стиль.

Неможливо перелічити все, але рушаймо далі. Червоний серпанок на червоній сукні. А на іншій – бісерний орнамент фіолетового кольору, схожий на виноград в оточенні золота. А є костюми, схожі на червоно-золоті камзоли. Деякі розкішні моделі нагадують солом’яних ляльок на Масницю. Але це – золота розкіш! Чорна сукня, поруч бачимо срібну. Окремо хочеться відзначити з маскою – як для венецького карнавалу. Є яскравий піджак із міні-спідницею, приталена сукня в жовтогарячо-білих тонах. Хочеться вдивлятися в орнаменти. На кожному костюмі вони різні.

А далі – шафа, підсвітлена зеленим і золотавим. У кожному відсіку… блискучі зірки? Морські зірки? Інші дива? Ні, усе це – дамські сумочки! З бісеру. На деяких кольорова гама орнаментів нагадує українську. А ще вражає, що всі вони не просто красиві, а й практичні та функціональні. І кожна з них – для конкретної нагоди. І перлисто-рожеві, і різнобарвні, й інші.

Назва цієї зали – «Still Alive», тобто «Досі жива». Відкривається пурпуровою сукнею у блискітках. А ще ми бачимо те, що надихало митця. Поряд із дерев’яною маскою з кантону Вале – варіація за її мотивами, але з різнокольорових пацьорок. Бачимо різні аксесуари, а ще – манекен… корови! Швейцарський національний символ. Ця модель, як би ми сказали, антропоморфна. Бо стоїть, у бісерному вбранні різних тонів, та й голова корови – стилізована, різнокольорова. Навіть роги – блискучі, як неонові.

Але це ще не все. Бо інша сукня зроблена… з коралів? Ні. Пацьорки? Ні. Це… різнокольорові авторучки. Наприклад, червоні та жовтогарячі виглядають як корали. Адже замість викидати вже використані «стилоси» краще застосувати їх для вічності. Художник зумів чудово вибудувати композицію. Спочатку вражає цілісність, а вже потім придивляємося до деталей.

Бісерна люстра. Інші предмети, на межі реального і уяви. В іншій залі поряд із костюмами – пояснення, з чого і як вони створені, а також аксесуари – від бантів до пакетів. Тобто це творча майстерня. Дуже багато блакитно-жовтих тонів. І завершальний акорд (цього разу) у статті – окремий «будинок» чи «грот», який нагадує підводний. Увесь він сплетений… з пацьорок? Ні, це – величезні пластмасові кульки. Відкидаємо завісу та рушаємо всередину. У різнокольоровому світлі бачимо лампу, торшер, а за столом і на стільцях – манекенів.

Ми переконуємося, що ця виставка явно не на один раз і не на один раз. До цього мистецтва хочеться повернутися. Це означає, що мистецтво – справжнє.

Аналітик матеріалів – Олена Смольницька

Про автора: Ольга Смольницька – кандидат філософських наук, консультант з філології Місії «Постуляційний Центр беатифікації й канонізації святих»Української Греко-Католицької Церкви (Львів)