Потрійна свідомість наших реалій

З огляду на своє сприйняття світу в професійному плані я завжди шукала інформаційний привід для того, щоб викласти свої думки. Вони завжди мали бути доречними, дотичними до якоїсь події. А цих подій, на жаль, ой нене, в нас наразі чимало. Така реальність. І в цій новій реальності потрібно звикати жити. 

Розділ І. Жити у світі новин, не забуваючи про свій власний світ

Хочеться обійтися без пафосу, притаманного наразі нашому світу букв, слів, статей, соціальних мереж і медіа. Війна триває. Не просто триває, а стає все гарячішою. І в цьому розпалі опиняється і наша свідомість в тилу. Розповім про свій досвід. 30 вересня, коли бункерний хворий дід, якого можна порівняти хіба із сотнями таких же «наполеонів» у лікарняних палатах, на кремлівському шабаші хворих щось там лепетав, я зловила себе на думці, що пережила шалений спектр емоцій. Спочатку реагувала по-справжньому: з ненавистю, слізьми… Не хотілося вірити, що мою Батьківщину, мою домівку глобально і сотні тисячі домівок інших, незнайомих мені людей, буквально намагаються викрасти, спаплюжити, знищити, зробити забутими длямільйонів сердець. Сльози лилися рікою, і я зараз не перебільшую. Чим далі і більше говорило те створіння на «п», тим більше змінювалися мої емоції. Я тішилася. Не поспішайте кидатися в мене камінням: так, я тішилася. Справді. Його маразматична нісенітниця дала мені надію: воно хворе. Якби цього разу з його гнилих уст прозвучало щось раціональне, отже, ми десь схибили і маємо справу з божевільним, але водночас адекватним лідером цілком реальної країни-агресора. Але ні, воно верзло нісенітницю, а натовп рабів вигукував «ура». Як би не раділи ті гауляйтери, вони розуміють, що однією ногою вже займають чергу на концерт кабзона. Нервовий регіт змінився усвідомленням реальності. Обговорила ці перли бункерного любителя цілувати дитячі животики зі своїми близькими і повернулася до буденності. 

Виявляється, приземлені проблеми теж існують досі. А я їх почала ледь помічати. У матері може боліти спина, в будинку можуть відключати воду. Водночас заходиш у соцмережі, а там твоя близька подруга збирає гроші на автівку для батька на фронт. Ти заходиш до групи рідного міста в одній із соцмереж, а там анонс поховання ще одного Героя. І ти зупиняєшся. Замислюєшся. Ти живеш одночасно в двох світах. Думаєш довго, але всі думки завжди зводяться до одного: якби ж у цьому світі не було росіян.

Розділ ІІ. Читати, але усвідомлювати

Із дитинства обожнювала літературу. Літо було не просто періодом безтурботності та допомоги на городах — це була можливість брати вихідний від рутини і на цілий день поринати в «список літератури на літо». Ця любов до сотень сторінок книг і мільйонів слів зародила в мені кохання до журналістики. Принаймні я вважала так у підлітковому віці. Можливо, цей бекграунд не є доцільним, але ж я попереджала в дисклеймері: цього разу доцільністю є лише бажання поділитися думками з вами, наші читачі. Отже. Чим більше я поринала у світ журналістики, тим більше закохувалася у все, що із нею пов’язано. Так, навіть в абсолютно абсурдні й нібито неприйнятні речі. Але це було до повномасштабного вторгнення ерефії. Нині складається враження, що ти постійно живеш в інформації, яку потрібно проціджувати через дуже цупке ситечко. А знаєте, виявляється так було завжди. Кілька випусків у «Сурмі» ми разом із вами аналізувати інформаційну війну з росією, стан медійного простору вУкраїні загалом. Тому я із надією, що знайшла відгомін у ваших серцях і головах, не повторюватимуся зараз про інформаційну гігієну та вплив цієї інформації на наші уми. Лише хочу відмітити, що наша внутрішня інформаційна кухня в засобах масової інформації, на жаль, не змінилася. Вона стала дещо здоровішою, позбувшись тих недожурналістів, які її отруювали. До речі, цікавий прецедент був нещодавно, коли до листа кандидатів на премію Thomson Foundation Young Journalist Award (щорічний журналістський конкурс Thomson Foundation (Фонду Томсона), присвячений пошуку та заохоченню найперспективніших журналістів з усього світу. Премія існує вісім років для журналістів віком до 30 років із країн із валовим національним доходом (ВНД) на душу населення менше ніж $20 000) потрапили журналістка «Громадського» та представниця проросійської помийки «Страна», яка до того ж перебуває під санкціями РНБО. Утім, Мінкульт звернувся до організації із закликом виключити «журналістку» «Страни» зі списку претендентів на премію. Thomson Foundation відкликала її кандидатуру. Виникає питання: «А що, так можна було?» Єдина проблема ж у тому, що профільне міністерство звернуло увагу на це після суспільного резонансу та буквального медіабунту. Але в ці часи навчилася дякувати за те, що маємо. Висновок знову який? У цьому світі краще б жилося без населення «запорєбріка», яке суне ніс у справи незалежних держав.

Розділ ІІІ. Без паніки. Без планів

У заключному «розділі» (як я сама вигадала) цього матеріалу буде два підрозділи. Почнемо із «без паніки». Повертаючись до вищезгаданого пункту щодо путіна (не хотіла, але пишу його прізвище, адже це як у «Гаррі Поттері»: страх перед іменем лише поглиблює страх перед його власником). Переконана, що не маю достатньо компетенції аналізувати, чи застосує росія проти України ядерну зброю. Буде вона тактичною? Тут мої думки точно не доцільні, і питання не в актуальності цього питання. Я, як і ви, читаю думки різних людей, експертів або «експертів» — інколи складно відразу визначити. Впевнена, що й на сторінках «Сурми» ви знайдете багато якісних аналітичних думок щодо цього. Утім, повернемось до людини, яка просто читає. З цікавості та на тлі того, що стрічки соцмереж переповнені рекомендаціями на кшталт «Як вижити при ядерному вибуху», я зайшла до аптеки по калій йодид. Ну а що, хай там буде в аптечці. У першій аптеці сказали, що нічого немає. Тут вже взяв азарт. У результаті обійшла близько 5 аптек, допоки в останній не знайшла бодай щось. Якісь таблетки, які мають у собі схожий вміст, коштували близько 300 грн. Спочатку я відмовилася, але фармацевт мене відмовила: «Ну як хочете, можете пошукати — не знайдете. А як зайдете — коштуватиме до 700 грн». Цей маркетинговий хід мене підкупив і я зрештою взяла ті таблетки. Кілька разів ще подумала, так а хіба вони мене врятують? Зрештою, згадала слова батька: хай будуть. Паніки немає в мені. Паніка є у повітрі. Нехай навіть вона прихована за вітринами ресторанів, забитих людьми. Ми — українці — вже сім місяців дихаємо нею. 

Другий підрозділ — «без планів». З одного боку ти обриваєш будь-які думки, що в тебе щось не так. Совість не дозволяє. В тебе справді все так. У закатованих, невинно вбитих — не так. 

Але ж, дякуючи нашим ЗСУ, десятки мільйонів нас досі живі — працюють, допомагають, куди правди діти —хтось надалі паразитує. Але країна досі жива, попри все. Тому логічно, що в 23 роки ти маєш амбіції будувати плани, але ж не можеш. Усе планування має приблизно такий вигляд: за тиждень зустрінуся з друзями… якщо не «бахне»; за місяць куплю брату телефон… якщо не «бахне»; можливо, наступного року можна заміж… якщо не «бахне». І так з усім.

Підсумок робити не хочеться, бо підсумок хочеться зробити наприкінці життя. А зараз хочеться жити. Тому що? Так! Допомагаємо ЗСУ! Віримо в ЗСУ та Україну!