Українське слово – вічне. Але чи жива досі українська журналістика?
У розбудові суспільства важливу роль відіграють засоби масової інформації та мас-медіа. Саме вони визначають порядок формування суспільної думки про поточну ситуацію в країні, стоять біля керма державотворення та мають змогу керувати формуванням світоглядної позиції громадян. Четверта влада, еге ж? Інформація давно перейшла на рівень інструментарію впливу для вирішення геополітичних викликів сучасності. Структури, що безпосередньо володіють інформацією та керують її розповсюдженням у медіапросторі, використовують платформи для просування інтересів своїх власників. Формування громадської думки відбувається під тиском маніпулятивних технологій, вільна журналістика короткими, але впевненими кроками відходить на полиці історії.
Щодня все менше представників мас-медій ґрунтуються на засадах журналістики та вигадують все нові способи вплинути на свідомість аудиторії, вигадуючи методи та завойовуючи довіру сотень тисяч людей. До початку повномасштабної війни з росією український медіапростір функціонував за принципом: «У кого гроші, той замовляє музику». Тому й залишкам якісних українських ЗМІ було вкрай складно конкурувати з політичними та олігархічними власниками медіаресурсів.
Після 24 лютого життя змінилося в кожного. На якусь мить навіть здалося, що змінилося воно в усіх аспектах остаточно й безповоротно, зокрема в підході до висвітлення інформації, лобіюванні чиїхось інтересів і в створенні «чорних списків» для потрапляння в ефіри телеканалів. Але й справді, здалося. Прозвучить цинічно, але «Єдиний ефір» дійсно був єдиним ефіром об’єднаної країни впродовж місяця повномасштабної війни, потім він повернувся до більш звичного підходу в поданні інформації: диктанту від Офісу президента. Хоча, що нас – українців – зрештою відрізняє від московитів? Ми вміємо переносити внутрішні чвари на «кращі часи», але нехай ніхто не думає, що зараз закриваються очі на хибні кроки – навпаки.
Повертаючись до інформації: чимало політологів, експертів і загалом шанованих аналітиків сходяться на єдиній думці, що Україна програла інформаційну війну з росією. Путінська машина пропаганди має чимало досвіду в затуманенні голів росіян своїм брудом і відкритою цинічною брехнею. Ба більше, всі свої військові інтервенції ерефія починала з гібридної інформаційної політики. Після методів росії звичні для журналістикознавців інструменти пропаганди, зокрема агітація чи спотворення фактів, здаються нешкідливими. Росія напрацювала доктрину, з якої розпочалися її криваві походи на Молдову, Грузію, Чечню та в Україну. Найцікавіше, що хоча методичка не змінювалася, феномен промивання мізків лише посилювався.
Упродовж восьми років нісенітниця й неприхована брехня лунала не лише з російських телепомийок, розвинена агентурна мережа рф в Україні непогано відробляла свої гроші. Час від часу проросійська риторика з’являлася в доволі якісних і патріотичних ЗМІ. Причин чимало. Насамперед, норми редакторів стрічки новин часто-густо не мають нічого спільного з якістю матеріалу: кривий рерайт, трішки редакційної політики, клікабельний заголовок – і вперед до голів читачів. Інша проблема, що до 24 лютого в медіасередовищі України змагалися не за приз на найкращу контрпропаганду москалям, а шукали «летальну інформаційну зброю», щоб знищити політичних конкурентів. Інколи ці «політичні ігрища» на арені засобів масової інформації заходили занадто далеко. В гонитві за електоратом політики пропагували проросійські наративи, щоб допекти конкуренту, забуваючи, що розмінною монетою в їхніх суперечках стає народ України, який, власне, цю владу їм і дав (а у вас теж в голові крутяться прізвища, пов’язані з п’ятим і чинним президентами?). Водночас Порошенко і Зеленський один поперед одного називали себе головними ворогами путіна.
Саме від куряви, піднятої політичними суперечками в ефірах і на сторінках українських медіа, нам не вистачало часу вибудовувати лінію захисту від інформаційної отрути «з-за порєбріка». Ковтком повітря могли стати суто відомі у вузьких колах блогери, що вийшли з журналістики, невеликі медіаплатформи вузького тематичного спрямування. Але український медіапростір вже настільки глибоко занурився в політтехнологічні маніпуляції, що українцю, який вміє думати, вкрай складно довіритися нехай навіть й освіченому, на перший погляд, молодому журналісту. Інформаційна звичка точно така ж, як і харчова, – її потрібно виховувати в собі.
На тлі війни складно це починати зараз, але все ж варто. Для цього потрібно (хоча розумію, що складно) все ж вмикати критичне мислення й усвідомлювати, що інформація, яка доходить до нас із медіа з широкою аудиторією, завжди комусь вигідна. Пригадаємо 2019 рік, який приніс позитивні зміни в контексті національних інтересів для українського медіапростіру: тоді Верховна Рада ухвалила закон «Про забезпечення функціонування української мови як державної». Відповідно до закону, за два роки всеукраїнські представники засобів масової інформації, зокрема й онлайнові медіа, зобов’язали перейти на 90% продукту українською мовою, регіональні канали – 80%. Ті, що відповідно до ліцензії мовлять кримськотатарською мовою або мовою інших корінних народів України, мають давати не менше 30% продукту українською. Спочатку це викликало обурення в ЗМІ, які формували свій контент російською, але як і у випадку із блокуванням російських соцмереж, масова істерія змінилася на перехід медіа на державну мову. Водночас інша законодавча ініціатива, що з’явилася в стінах парламенту в грудні 2019 року, викликала обурення низки представників українських ЗМІ. Ідеться про законопроект «Про медіа». Річ у тім, що його можна використати як ще один інструмент впливу влади на представників медіа, що є неприйнятним для демократичного суспільства, громадяни якого час від часу можуть влаштовувати революцію, якщо їх не влаштовує влада. Тоді можливі утиски свободи слова та функціонування медіа наполохали й без того полярний медіапростір. Причина невдоволення медійниками в тому, що в документі були нечітко сформульовані вимоги до медіа, до того ж органи державної влади хотіли наділити дивно сформованими повноваженнями «встановлення правди». У державного регулятора Національної ради з питань телебачення і радіомовлення мало з’явитися право обкладати штрафами медіа фактично на власний розсуд. Хіба варто акцентуватися на тому, хто керує Нацрадою? Фактично у такий спосіб міг встановитися тотальний контроль над засобами масової інформації, що ну геть не підходить для країни, яка виборює свою свободу і права кров’ю. Вище зауважувалося, що ми не москалі, щоб жерти одне одного в складні часи, але це все сказано також недарма. Вкрай важливо, аби під час війни, коли народ не зовсім пильно спостерігає за законотворчою діяльністю нардепів, бо є важливіші справи, не ухвалювалося жодних рішень, які могли б нашкодити відбудові інституту справжньої журналістики в Україні. Навіть, коли ми переможемо ворога на реальному фронті, нам необхідна багаточисельна інформаційна армія, щоб не допустити в майбутньому посягання на нашу землю навіть тихим словом з екрану зомбованих блакитних ящиків на росії.