«Родина FEST»: ватра любові у серці українського Чикаго
Минулої суботи у Чикаго відбувся український фестиваль. Уже не перший – і про це добре знають ті, хто пильнує, аби не пропустити такі дійства, або ж хто читає газету «Сурма», де ми щоразу подаємо обширні фоторепортажі із кожного фестивалю, бо хочемо показати, як потужно працюють українські громади над збереженням своєї національної ідентичності, свого національного коду, своєї національної гідності, батьківської віри, сили духу і традицій рідної землі. Уже не перший, а навпаки – заключний у цьогорічному фестивальному сезоні, який тривав (як і щороку – традиція!) упродовж усього літа, скликаючи гостей у ту чи іншу громаду, адже серцем цих фестивалів завжди стають наші церковні парафії. Так, уже не перший, а тому можна подумати (повірте – абсолютно помилково), що на кожному наступному фестивальному дійстві буде все, як завжди – ярмарок, частування і пісні. А от і ні! Тобто все перераховане вище і на фестивалі, про який піде далі мова, також було, але було тут так багато несподіванок і сюрпризів, що приємні відчуття ще довго зігріватимуть серця усіх, хто присвятив минулу суботу фестивальній зустрічі. Зігріватимуть, як ота ватра (неймовірна ідея організаторів!), яка під кінець фестивалю спалахнула у серці української околиці Чикаго – біля собору Святого Миколая.
Так, фестиваль відбувся саме тут. І називався «Родина FEST». І став він справді родинним.
Передусім це було СВЯТО МАТЕРИНСЬКОЇ ЦЕРКВИ. Тому що собор є головним храмом Чиказької єпархії УГКЦ. Він є місцем осідку єпископа Венедикта Алексійчука, який цими днями відзначив 15-ліття архиєрейської хиротонії. Він є чи не найстарішим (заснований ще у 1913 році) з усіх українських церков Чикаго і прилеглих містечок, оскільки всі інші храми, що їх мають сьогодні українці Чикаго, засновані і збудовані в різний час, але пізніше. Отож все починалося звідси – наче з великої річки потекли вусібіч чисті джерельця, що кріпили і кріплять душі українців, відірваних від рідної землі, силою батьківської віри, великої любові і незламної надії. Тому й не дивно, що сьогодні, у день фестивалю, прийшли до лона материнської церкви парафіяни багатьох храмів та їхні духовні наставники. Так, як і справді приходять вдячні діти до своєї матері.
Це було СВЯТО МОЛИТВИ. Вона звучала на початку і при завершенні свята. Вона звучала у благословенні владики Венедикта, у подячному слові настоятеля собору Святого Миколая (і головного натхненника фестивалю) отця Павла Дроздяка, у привітальних виступах отців-гостей. Євангельською наукою вона звучала із вуст ведучої Лілії Семко та ведучого Івана Сабата, який сердечно представляв усіх учасників творчої програми. Тому що Господь перебуває з нами усюди і повсякчас. І в наших радощах, і в наших випробуваннях, і в тій невидимій, але такій відчутній силі, яка допомагає нам долати усілякі біди. Навіть найбільші. Навіть ті, які сьогодні переживає Україна. І ми віримо: у Господа уже є план, як виправити ситуацію. Так, це головне – вірити. І не дати чорним силам похитнути цю віру. Не зламатися. Не зупинитися за крок до того моменту, у якому Господь благословить нас життям у Світлі та у Правді.
Це було справді СВЯТО РОДИНИ. За моїми спостереженнями, сюди, на фестивальне подвір’я (а ним стала частина затишної вулиці west Rice), мало хто приходив поодинці чи навіть просто парами: сюди ішли цілими сім’ями, цілими родинами, що складалися із трьох-чотирьох поколінь – від немовляток у красивих візочках й аж до пофарбованих сріблом життя і збагачених досвідом старійшин роду, які, без перебільшення, у гарній фестивальній атмосфері направду молоділи душею. А ті, хто приходив поодинці чи просто парами, одразу сповнювалися відчуттям родини: тут не було чужих; тут усіх єднала спільна – українська – група крові.
Це було СВЯТО ДИТИНСТВА. І то також не перебільшення: сюди зійшлося стільки дітей, як, напевно, на жоден інший фестиваль, яких проводилося цього року чимало. На безпечно обладнаній території вони, наче квіти у лузі, милували зір своїми барвистими вишиванками, намальованими на щічках синьо-жовтими сердечками чи прапорцями, з розмальованими – як улюблені мультяшні герої – личками. А невтомна енергія так і била ключем, отож вони, діти, і були усюди: де надувні гірки і батути, де солодка вата і колюча солодка газованка, де книжки і дитячі сувеніри, де майстер-класи із малювання і народних ремесел… Були біля сцени, пританцьовуючи в такт музиці, і на сцені – з мікрофонами в руках і в запальних танцювальних композиціях… І дарували відчуття щастя, бо діти повинні купатися у щасті!
Це було свято УКРАЇНСЬКОЇ ГОСТИННОСТІ: смачні наїдки – борщ, деруни, голубці, вареники, чебуреки, шашлики, банош (перелік можна продовжити), що їх із любов’ю приготували вправні господарі і господині, манили до себе ароматами, виглядом, щирими побажаннями гарної забави від усіх волонтерів фестивалю, кожен із яких на відмінно справлявся з довіреною ділянкою роботи.
Це було СВЯТО МОЖЛИВОСТЕЙ ДЛЯ БІЗНЕСУ рекламувати свої товари і послуги, приваблюючи нових клієнтів.
Це було СВЯТО ДЛЯ СПОНСОРІВ, вендорів та партнерів фестивалю (їх виявилося більше сорока), які підтримали велику і потрібну справу, про діяльність яких тут розказали, за щедрість яких уклінно подякували.
Це було СВЯТО УКРАЇНСЬКИХ ЗВИЧАЇВ, ТРАДИЦІЙ І ОБЕРЕГІВ, представлених у ярмарковій зоні. Сотні їх – вишиванок, предметів побуту, чудового декору – міг придбати кожен, хто хотів збагатитися чимось до потреби чи просто на згадку про фестиваль. А справжнісінький гончарний круг і народження в руках майстра граційної вази для квітів чи глечика для борщу? Як тут не захопитися давнім українським ремеслом (його демонстрували Ярема Хрущ із дружиною Анастасією) і ризикнути спробувати й себе у ролі гончара?! А далі – одяг: неймовірно красивий у сучасному варіанті із традиційними українськими взорами (скільки ж то було його у ярмаркових наметах!), і ще більше неймовірний отой, зібраний до безцінної колекції Роксолани Прокопів, що його ось зараз, на сцені, демонструють вродливі юнки. І переконують своїм виглядом: бути красиво одягненою – то не завжди про колекції модних дизайнерів, інколи то просто про милу серцю вишиванку, яка таїть у собі таку красу і силу родоводу, що з нею не зрівняється жодна брендова річ.
О, так, це було СВЯТО КРАСИ. І вишиваної, і щедро заквітчаної пахучим цвітом. Особливо ж – у фестивальній майстерні, де юних дівчаток (втім і дорослим вхід не забороняли) вправні майстрині під умілим керівництвом Галини Гой навчали плести віночки: із розкішних майорів і запашних чорнобривців, з духмяних трав, додаючи до них золоте колосся, дубове листя і – як же без них – жовтогарячі соняхи. А потім квітчали ними дівочі голівки, і вмить розцвітала усіма барвами українська краса.
Це було СВЯТО УКРАЇНСЬКОЇ ПІСНІ І ТАНЦЮ. З ними виходили на сцену і зовсім юні солісти та гурти, і дорослі, й навіть поважно титуловані виконавці (приміром, Заслужена артистка України Тетяна Вахновська, володарка чудового сопрано Галина Герявенко, Заслужена діячка естрадного мистецтва України Тетяна Бариляк (BARVA)). А як було мило, що до концертної програми долучилися творчі люди, які працюють у мистецьких колективах при інших парафіях Чикаго та передмість, але сьогодні і вони – як, наприклад, танцювальний колектив «Етнос», вокальна студія «Оберіг», вокально-хореографічна студія «Елегія», школа танцю «Вишиванка» – відчули себе абсолютно своїми у великій і душевній родині катедрального Собору Святого Миколая. Повірте: майже кожен виступ ставав для глядачів приводом для вигуків «браво!» і поштовхом до… танцю: саме так «запалили» публіку «Свашки» та «Accord Band» – мало хто міг всидіти на місці. До слова, за змістовно, багато і з українським духом організовану творчу частину фестивалю (й осібно – за хор «Glorious») – щира подяка його артдиректору Богдані Чепіль.
Але попри все написане вище – пісенне, танцювальне і розважальне, – це було СВЯТО, ЩО ЗАСВІДЧУВАЛО МУЖНІСТЬ. Тому що особливими гостями фестивалю стали українські захисники, які із важкими пораненнями прибули до Америки на лікування і протезування – цим опікуються благодійні фонди «PROTEZ FOUNDATION» та «Revived Soldiers Ukraine». Їхня присутність на фестивальному святі, їхній вихід на сцену, їхні виступи – це було те, що спонукає до роздумів про сутність і цінність людського життя, про вірність обов’язку, про усвідомлення кожного: якщо я не на війні, то повинен чи повинна допомагати тим, хто стоїть на захисті рідної землі. Бо ворог ніяк не вгамується. І навіть наступного ранку ми почуємо, що та ніч – із 6 на 7 вересня – знову була в Україні ніччю масованої атаки. Що тисячі людей провели її у підвалах власних домівок і в укриттях… Що в Києві загинула молода мама із двомісячним немовлям… Що десятки помешкань зруйновано… Що лікарні повняться пораненими…
Господи, на Тебе уповаємо: захисти і зупини!!! І молимось за найважливіші християнські чесноти, які повинні наповнювати душі кожного із нас, бо й на фестивалі говорилося про них, адже це було СВЯТО ВІРИ, НАДІЇ і ЛЮБОВІ. Віри у Бога і в те, що Україна вистоїть – заради тих, кого уже нема; заради тих, у чиїй долі вона назавжди залишила свій кривавий слід; заради тих, хто сьогодні боронить нашу землю від ворога; заради тих, хто має право жити і хто буде жити на цій землі. Надії – незламної, нездоланної – на те, що з Господом і в Господі ми все витримаємо, бо про наше блаженство і про наше спасіння турбується Отець Небесний. А любов – це те, що тримає нас у житті, якщо ми здатні відкрити перед нею свої серця, якщо ми здатні впустити її у свої серця. І пам’ятати: «Де Бог – там любов, а де любов – там родина».
Саме ці слова стали лейтмотивом фестивалю «Родина fest», який засвідчив важливість у долі кожного із нас родини, віри і родовідної пам’яті. Фестивалю, на завершення розповіді про який неодмінно слід додати, що став він СВЯТОМ ПРИЄМНИХ НЕСПОДІВАНОК. Зрештою, приємністю була кожна мить цього незрівнянного дійства. Навіть можливість кожного стати жертводавцем до скриньок благодійних фондів чи участь в аукціоні з метою збору коштів для лікування поранених захисників – це вже приємність, бо це ж так гарно – ділитися і допомагати ближньому своєму. А хіба ж не назвеш приємністю те, що духовенство і парафіяни Собору Святого Миколая отримали подяки від українських захисників за їхню багаторічну благодійну діяльність? І чек для парафії на суму 10 тисяч доларів від кредитівки «Самопоміч», головного спонсора свята, – це також приємність. І виграш у лотерею 300 доларів (також від «Самопомочі»). І цікаві призи для щасливчиків власне фестивальної лотереї, а серед них найголовніші – вечеря з владикою Венедиктом (погодьтеся: розмова з такою людиною – то вже нагорода) і поїздка (уявіть собі!) до Лас-Вегаса на двох осіб.
Того й кажу вам: були тут приємні несподіванки. А тим паче заключна – фестивальна ватра. Яким же особливими полум’ям спалахнула вона біля фестивальної сцени! Яким теплом наповнила! А емоціями! Особливо ж, коли вийшов до ватри гурт молодих людей у повстанських строях (подяка Юрію Сороці). І коли всі разом під супровід троїстих музик заспівали і повстанських, і відомих народних пісень. То було справді неймовірне відчуття родини. І єдності. І України. І промовлена наостанок спільна молитва «Отче наш» озвалася на оці чистою сльозою вдячності. А потім… Потім я відчула, як хтось витер її, оту мою сльозу. Я знаю, Боже, то був Ти. Просто зробив це дотиком руки коханої людини. Бо там, де є Бог, там є любов…
Фото Петра Ковтуна
та редакції газети.