Мегамарш українців у Чикаго: кожен із нас – це голос України у світі

Цей день – День Незалежності України – і справді особливий у нашій долі. У долі українців. Тих, які невидимими фібрами душі відчувають єдність із рідною землею. Навіть якщо життя розпорядилося так, що ми перебуваємо  від неї на відстані через океан. 

Так, він особливий – цей день. Тим паче зараз, коли не просто наша незалежність знову і знову виборюється кров’ю – скільки ж то її  уже пролито за віки твого існування, Україно?! Саме зараз  виборюється кров’ю наше право Бути і Жити, яке не просто поставив під сумнів, а яке нахабно намагається перекреслити наш підлий сусід. І вже четвертий рік триває велика війна. І вже четвертий рік ми не перестаємо дивуватися двом, щонайменше, нонсенсам сьогодення: перший – невже і справді на початку цивілізованого ХХІ століття у самісінькому центрі цивілізованої Європи могла спалахнути війна, невже і справді на нас міг напасти той, хто ще вчора називав себе нашим братом і другом; другий – як увесь цивілізований світ не може зупинити одного нелюда, одного кривавого монстра, одного злочинця, який зазіхнув не просто на Україну, який зазіхнув на світову демократію. І Україна стоїть щитом. Моя маленька і горда Україна. Моя велична і нескорена Україна. Моя найкраща у світі Україна! 

Ох, світе, світе! Невже ти ще віриш йому? Невже ти ще ведешся на його маячню? Невже не бачиш, що після кожних переговорів, після кожного його «припинення вогню» летять смертоносні ракети і дрони на наші міста і села? Невже не бачиш оті тисячі могил під синьо-жовтими прапорами? Невже не бачиш жахливі руїни там, де вчора були дитячі садочки, лікарні, школи, чиїсь затишні домівки? 

Бачиш? То чому даєшся, щоб він і над тобою кепкував, світе? Щоб казав: у нас під прицілом – тільки військові об’єкти, і чотири дрони майже одночасно влучають у  київську (до прикладу) багатоповерхівку, цілий під’їзд якої вмить складається, наче картковий будиночок. Щоб казав: ми воюємо з нацистами – і Львів (до прикладу) прощається з цілою сім’єю, з мамою і трьома донечками. Щоб відверто лукавив: ми всього лиш хочемо захищати наших, русскоязичних, – а насправді ж виявляється, що хочуть щонайменше чотири області собі привласнити…

Так. Щонайменше. Бо насправді вони роззявили рота на всю Україну. Поки що – на Україну, а там далі – хто його зна. Імперія так і сниться кремлівським диктаторам. Чогось же глава русскай діпломатії сєрьгєй лавров прибув на Аляску, де відбувалася зустріч найвищих посадовців росії та США, у кофтині із написом «ссср». І на запитання одного із журналістів – чому? – заявив: якщо не пам’ятаєш свого коріння, якщо немає ностальгічних спогадів.., то навряд чи ти уявляєш людство та людські цінності… Який цинізм. Верх цинізму! І дно моральності! Говорити про людські цінності  і вбивати мирних людей мирної сусідньої країни. За що? Так і хочеться продовжити голосом  дідуся у кофтиночці із написом «ссср»: бо неслухняна; бо не хоче приставати на наші умови… Значить, силою змусимо. Чи силою зітремо з лиця землі. Разом з непокірним народом…

Чуєш, світе? Вони хочуть, щоб нас не було. І так склалося , що нам не вистачає власних ресурсів протистояти монстру (чому – це тема іншої розмови). Тому ми просимо про допомогу. Або про те, щоб ти, світе, знайшов важелі зупинити монстра. Просимо за Україну, за її майбутнє. Кожен із нас є сьогодні голосом України у світі. Бо ми хочемо, ми маємо право Бути і Жити. Бо ми є нацією – високоосвіченою, культурною, цивілізованою, яка гідна цього права.

Таким був лейтмотив урочистостей у Чикаго, присвячених 34-й річниці Незалежності України. Вдвічі приємно, що з ініціативи Українського Конгресового Комітету Америки, за підтримки губернатора штату Іллінойс Джей Бі Пріцкера серпень нинішнього року проголошений у всьому штаті  Місяцем Незалежності України. У підписаній відповідній Прокламації губернатор закликав мешканців штату вшанувати український народ і згадати всіх, хто віддав життя за свободу, добробут та мирне майбутнє прийдешніх поколінь, хто сьогодні виборює ці найвищі цінності для Української держави.

Самі ж українці, крім багатолюдних фестивалів, які традиційно відбуваються в українських громадах щоліта, мали цими днями і кілька офіційних івентів, організованих 

УККА (відділ Іллінойс). У п’ятницю, 22 серпня, у самому центрі Чикаго, на Daley Plaza, відбулася церемонія підняття Державного прапора України. Упродовж суботи, 23 серпня, в Українському культурному осередку проходила конференція «UKRAINE and the World Global Insights Forum», на якій політики, науковці, духовні особи, представники громадських організацій та активісти громади обговорювали важливі теми стосовно війни в Україні, стосовно нинішнього стану Української держави, її майбутнього, її місця у світовому співтоваристві. А в неділю, 24 серпня, у центрі Чикаго відбувся Мегамарш українців, приурочений дню народження рідної держави. Повільною, але потужною рікою колона демонстрантів рушила від Congress Plaza Garden однією із головних вулиць Чикаго – Michigan avenue. Ішли під маєвом синьо-жовтих знамен, святково одягнені у вишиванки, з американськими та українськими стягами, із прапорцями та розквітлими соняхами в руках. Ішли поважного віку люди, ішла молодь, ішли сім’ї із зовсім маленькими дітьми. Очолювали колону українські захисники – воїни, які перебувають в Америці на лікуванні та протезуванні. 

Так, вони привертали до себе увагу – молоді хлопці в інвалідних візках як живі свідки російської жорстокості проти мирної української нації, як живе свідчення зла, яке приніс на українську землю русскій мір. Привертала до себе увагу перехожих і автівок, що проїжджали поруч (поліція пильно стежила за порядком і безпекою мітингувальників), уся колона миролюбно і патріотично налаштованих людей, які скандували: «Справедливість – для України!», «Мир – для України!», «Ми боремося за свободу!», «росія – держава-терорист!», «Україна не продається!», «росія викрадає українських дітей!», «Поверніть українських дітей!», «Волю – захисникам Азову!», «Порятунок України – це порятунок світу», «Америка підтримує Україну!», «Спасибі, Америко!». Вигукували гасла англійською мовою, щоб кожен, хто чув їх, розумів, за що ми боремося, за що воюємо, кому ми чинимо опір, що захищаємо, якими цінностями керуємося.

Кінцевим пунктом Мегамаршу стала площа біля Wrigley Building. Головні державні пісні Америки та України, привітальні слова від Генерального консула України в Чикаго Сергія Коледова, від Президента УККА (відділ Іллінойс) Марії Дмитрів-Капеняк, зворушливий виступ отця Ярослава Мендюка, оголошення згаданої вище Прокламації губернатора штату Іллінойс (слово мала Марія Коркач-Грошко), щирі заклики до кожного волонтерити, складати пожертви і виходити на протести (так сформулювала триєдине завдання для кожного українця президент фонду «Доньки України» Зоряна Сможаник), представлення творчих людей української громади, яке проводив Ігор Дячун, – і після кожного виступу летіли у високе чисте небо, поміж висотки, понад Чикаго-річкою українські пісні. Про нашу історію, про нашу мову і красу нашої землі, про звитягу її захисників, про силу роду нашого, про віру, про надію, про любов. І про Правду. Оту, що з великої літери. Оту, що у найважчі часи додає впевненості словами нашого Пророка: «Борітеся – поборете!»

Й Бог нам помагає, бо Правда ця – за нами. Не за ними. А вони… Нещодавно їхній заводило сказав: де ступає чобіт російського солдата, там – наше, там – російська земля… Отже, вони лізуть усюди своїм брудним, смердючим чоботом. А там, де ми, – там молитви, квіти і пісні. І в цьому також різниця між ними і нами. І ще нам, браття-українці, усміхнеться доля. З днем народження, рідна країно!