Від легенд, міфів і казок до сучасності: українська література в Австралії

Чи любите ви читати пригодницьку літературу? А також таку, яка просто з життя, але й художня? І водночас таку, яка – про природу, пояснює її таємниці?

Де ростуть казуарини? В Австралії. Це кущі та дерева, звичні для цієї країни. Зовні вони схожі на глицеві й навіть мають шишки, проте… квітнуть. На фото бачимо височезні дерева, а гілля, яке звисає, нагадує вербове. А що можна сказати про кокосові горіхи, окрім того, що ми вже знаємо? А про райських пташок – таких різнобарвних і яскравих?

Хто з українських авторів писав про ці дерева? Наприклад, така авторка – Божена Сібо. У неї кілька псевдонімів та цікава біографія. 

Ця письменниця відома також і як Боженна Сірко, і як Беатріс Індра (дівоче прізвище Совтек). Народилася вона в Чехії, а померла в Мельбурні. Англійською її звали Beatrice Bozena Sirko. А ще писала під псевдонімами: Б. Сібо, Іванна Сірко… Про неї відомо не так багато. Знаємо, що творила рідною, чеською мовою, та українською. Знаємо, що працювала в медицині. Знаємо, що видавала збірки на австралійському матеріалі. А ще? 

Чешка, вона творила українську літературу. А спочатку цей шлях начебто був інакшим, бо майбутня письменниця одружилася з українським лікарем Сірком і переїхала з ним на Закарпаття. Як звали її чоловіка? В одних джерелах – Олександр, в інших – Іван (як знаменитий Іван Сірко). Коли почалася Друга світова війна, Божена Сірко працювала в еміграції (Словаччина і Чехія) так само не на літературній ниві, а в лікарнях і в бюро. Тобто по-діловому. І допомагала людям. У 1948 р. опинилася в Австралії, де продовжила роботу – медсестрою. А працювала в Новій Гвінеї. Тому книги української авторки описують саме цей острів біля Австралії. 

Про що писала Божена Сібо? Наприклад, вона обробила легенду або міф у творі «Як постав кокосовий горіх». Це й художній, і дещо документальний текст. За авторською приміткою: «Кокосові пальми є справжнім благословенням Нової Гвінеї, і всі тубільці зі зрозумілою пошаною піклуються про кожне дерево. Все, чим пальма обдарована, практично використовують».

Хто оповідач? Це – «Старий Ікаріму із села Догамуре», який «дуже радо розказує про різноманітні пригоди, давні й теперішні, що їх сам пережив...». На прохання дітей розповісти їм щось давнє він готується: «Старий вигідно вмостився в тіні казуарини та приготувався до своєї розповіді. Скрутив собі довгу цигарку з газетного паперу, приготував собі для підкріплення декілька бетелевих горіхів…» В його оповідці – і відгомони міфів, і просто давніх уявлень, і навіть історичні коментарі. Бо описане цілком могло відбуватися. Ось що каже оповідач: «То було давно-давно, коли ще ні мене, ні моєї Тумбуни (прабабки) не було на світі. Жили тут люди майже так, як ми тепер живемо. Місяць, зорі, ба й сонце світили, як і сьогодні, а люди, як і тепер є в цілому світі, мусили самі дбати про себе, щоб наповнити свої голодні шлунки. Не знаю, правда, що тут тоді, багато років тому, росло, але знаю, що наша джунгля була повна тварин та птахів, що в морі було багато смачних риб. Каное не були ще знані, але наші люди уміли виготовляти сплави, на яких плавали далеко в море. Веслували тоді різними дрючками, щоб відпливти якнайдальше від берега та наловити тої смачної риби». Діти питають, як їхні предки ловили рибу, якщо не було вудок та іншого. На це тубілець відповів, що сам бачив, як його дідусь ловив рибу голіруч «або убивав її каменем». 

Далі починається розповідь про те, як родина з Нової Гвінеї попливла ловити рибу – батьки взяли з собою дітей. Далі – міфологічний опис подій, які – справжні та небезпечні: «Аж тут нагло, ще заясна, на спокійному морі розпочала свій диявольський танок богиня вод Мазаляй. Несподівано з величезною силою та швидкістю підлетів догори страшний високий струмінь води – гейзер, а пліт, на якому пливла щаслива родина, зник у високому вирі, як стеблина трави». У виносці – авторська примітка про гейзери і чому вони такі ризиковані для місцевого населення: «Гейзери в тутешніх морях є частим явищем, тому що в Новій Гвінеї є багато вулканічних місць – на суші й на морі, під водою. Тубільці це природне явище називають танком Мазаляй». Гейзер – це тільки зовні красиво. Вода, яка несподівано виринає та б’є джерелом, вражає, але і в реальності, і у творі люди гинуть, якщо потраплять у цю стихію. 

Що далі було за сюжетом? Діти, малі брат Урамі та сестра Лєлє, залишилися сиротами через цей гейзер. Самі змогли врятуватися та потрапили на безлюдний острів, але там майже не було що їсти – тільки трава – й взагалі не було води. Дівчинка почала помирати від спраги. А їсти доводилося траву. Ні краплі води! Який вихід? «Будемо просити добру русалку Астаго, щоб нам помогла у нашому безвихідному становищі». 

Що було далі? Лєлє вже помирала від голоду і спраги. «Хлопці з Нової Гвінеї ніколи не плачуть, бо кажуть, що плакати властиво тільки жінкам. Але коли Урамі помітив, що з уст сестрички виступила червона кров,– його очі залились слізьми. Скоро зжував велике стебло трави та витиснений сік став вкапувати до спрагнених уст Лєлє. Під час того, як він зігнувся над сестрою, сталося так, що його велика сльоза, як крапля роси, впала з ока і змішалася з кров’ю, що вийшла з уст Лєлє. Ця суміш сплила на піщану землю. Знесилена Лєлє спала. Урамі з жахом побачив, що з того місця, куди упала крапля суміші крові зі сльозою, почали витикатися з-під землі зелені листочки, які на очах з маленьких розростались у більші, спочатку ясно-зелені, а потім, із ростом, переходили в зеленіші, набирали гребінчастого вигляду, темно-зеленого кольору зі срібним полиском». Це дерево росло до ранку. І це виявився кокосовий горіх. Добра русалка порадила Урамі, як діяти. Дорослі пояснили б, що вихід прийшов уві сні. А діти – причому тубільці – пояснили це як пораду русалки. І, наситившись горіхом, почали далі садити ці дерева. Голіруч, у твердому ґрунті. Адже це сталося так давно, що не було ніяких знарядь. І острів зазеленів кокосовими пальмами, там з’явилося життя – від птахів і звірів до людей із племені дітей. Так по-доброму закінчилися трагічні випробування героїв. Адже діти не опускали рук, а доклали зусиль. До речі, це ще й про ініціацію, бо за цей час герої виросли. І вони навчили інших саджати кокосові горіхи. Так ці пальми, плоди яких годують місцеве населення, поширилися й на інші острови.

А від казки повертаємося до оповідача: «Отак постав перший кокосовий горіх, і, як відомо, кожен із нас, тубільців, має до пальми особливу пошану. Без кокосової пальми не було б життя для нас, тубільців. Сьогодні вже всі знають, що добра русалка Астаго виявила свою доброчинність не тільки до двох осиротілих дітей, але до всіх тих, що живуть і будуть жити в нашому краї», – сказав старий Ікаріму. «То справді була добра русалка», – мовив замріяно хлопчина та разом з іншими дітьми, що слухали дідову казку, задивився на пишні пальми, обвішані тисячами золотавих плодів». Вже сонечко піднеслося на середину неба. Пальми купалися в його золотому жарі. Кольористі папуги галасували та сперечалися, який з них кращий, а червоний цвіт, що прикрашав пальми, задзвонив своїм келехом на знак того, що тепер уже половина дня».

Є й інші оповідання або легенди. Наприклад, «Небезпечна краса». Це про появу райської пташки. Почалося з того, що, дослухаючись до того, як святий Петро (як відомо, він – райський ключар) ходив по землі та наділяв усе зовнішністю та іншими рисами, звичайна пташка захотіла стати яскравою. Вона підслухала слова апостола: «Будеш, огне, жовтий з помаранчовим відтінком, наче райські квіти, будеш червоний, як рання заграва, з відтінком синявих фіалок, і зелень смарагдів буде проблискувати із твоїх сутінків». І ось далі: «А я буду теж така, – сказала мала пташина та улесливо притулилася до плеча святого. І ти теж, – притакнув святий Петро, але зараз усвідомив собі свою помилку, тому що птахи були вже поділені. Одначе було це запізно, бо мала пташина почала швидко зовні змінюватись. Її тільце зробилося струнке та ніжне, хвостик та крильцята почали скоренько рости, а пір’я набирало пречудової фарби, – так, що й сам святий Петро залюбки усміхнувся, а маленька пташина аж сколихнулася з радощів». І далі – її питання: «Ну, а як тепер я називатимусь? – запитала по хвилині». І відповідь: «Будеш називатися райською пташкою, тому що ти цілком подібна до квітів, що ростуть в раю». Отже, легенда пояснює, чому райські птахи такі різнокольорові. Але далі цей твір переростає у притчу, бо інші пташки теж захотіли бути такими красивими. Але святий Петро пояснив їм, що краса буває небезпечною, зате у птахів є свої гарні риси та відзнаки – наприклад, соловейко дарма журиться через непоказну зовнішність, адже натомість він так чудово співає! 

А що було з райською пташкою? Спочатку вона тішилася своїм пір’ям, але потім побачила птаха, схожого на неї. І теж яскравого. Він був зажурений, бо, як пояснив, ніде не міг сховатися саме через таку красу. І пояснив, що місцеве населення хоче здобути його пір’я для танкý Сінг-Сінг і прикрас, які заміняють різдвяну ялинку. Налякана пташка хотіла сховатися, але її заманили – нібито на голос синочка. Ми чекаємо на хепі-енд, але в цієї казки його не буде: героїню вбили стрілою. Це описано відсторонено, ми тільки здогадуємося, бо сама пташка пізно зіткнулася зі злом і запізно все зрозуміла. З неї зробили найкращу прикрасу. Сумний кінець, але життєвий. А душа пташки полетіла до раю.

Чи авторка записала цю легенду, чи додумала кінцівку? Це художній твір, а не документ. Сумно написаний, але є там на початку й гумор, а стиль гарний… як пір’я райської пташки.

Від казки перейду до реальності, яка стала історією, але водночас і сучасна. Я вже писала про одеситку Клавдію Фольц (1919 – ?), яка була актрисою, але в Австралії стала відома й як письменниця. В її збірці «Для всіх про все» багато спогадів. У тому числі про те, як у повоєнній Німеччині вона, ще молодою, кілька місяців як одружена, святкувала Новий рік із чоловіком. Голодні сусіди по готелю з’їли останнє в подружжя. Немає святкової вечері. Більше в щедрих, але бідних молодих нічого не було, а залишилися з подарунків тільки сигаретка і помаранча. Подарували це одне одному. «Навпіл була переділена помаранча, і навпіл курили цигаретку». Чим не новела О. Генрі «Дари волхвів»? А фінал – уже в Австралії, через багато років: «Кількаразове звернення продавщиці до мене, вивело мене з глпбокої задуми. Не можу зібрати думок... В голові ще дзвонять дзвони минулого, в очах бринять сльози, через які я бачу відблиски снігу…» І: «Я хутко виходжу з крамниці, несучи в серці нерозв’язану проблему: що ж його дарувати на Різдво, коли всі все мають і коли когось чимось потішити чи порадувати, чи просто догодити – дуже тяжко». 

Так, цей твір – про щедрість. Яка не залежить від матеріального становища. Як і щастя.

Українська література в Австралії дуже різноманітна, але до кінця ще не вивчена. Ми мало її знаємо, але бачимо, що наші автори писали не лише про минуле або про кенгуру, а й ставили серйозні питання, у різних формах – від казки до спогадів, і це виявляється актуальним.

Аналітик матеріалів – 

Олена Смольницька

Про автора:
Ольга Смольницька –
кандидат філософських наук, консультант з філології Місії «Постуляційний Центр
беатифікації й канонізації
святих» Української
Греко-Католицької Церкви (Львів)