Українська поезія та проза в Австралії: «Відчиняю навстіж я вікно…»

Українська література ХХ ст. в Австралії досі мало вивчена, як і біографії емігрантів, що творили нове мистецтво на новому ґрунті – у прямому розумінні.

Це поезія та проза, яка різножанрова та має різну тематику. Ми бачимо цілий шар чималої кількості імен.

Наприклад, Галина Чорнобицька (Лідія Далека, Л. Далека, Олена Чорнобривець, 1889–1983), про яку я вже писала. Вона більше відома як авторка для дітей, але належить їй і багато текстів для дорослих… а втім, це для всіх. Її вірші – часто спогади і переосмислення життя на новій землі, в Австралії. Тут і пам’ять, і туга. Скажімо, такий короткий вірш: «Відчиняю навстіж я вікно — / Прийде ніч, на підвіконня ляже, / Молитви, розгублені давно, / Позбирає, перениже знов, / У пітьмі тихесенько прокаже. // Загорися, згадко, й не холонь. / Скинь з душі малі й великі пута, / Теплу ласку маминих долонь / Поклади до наболілих скронь / І забуту радість дай відчути». Це щире зізнання та щире прохання. Помітно, що лірична героїня часто самотня – і не так фізично, як духовно.

Про цю поетесу відгукувались як про продовжувачку традицій українського неокласицизму. Може, вона про це не думала, а творила інтуїтивно. Наприклад, вірш «Передчуття». Він вражає не тільки образністю, а й формою. Авторка прагнула канонічних форм, але водночас не застигала в них, а переосмислювала. Також вона не давала готових відповідей на питання, читач має додумати сам. Наприклад, в українській культурі один із центральних – це образ-символ коня. Мабуть, він насамперед асоціюється з козацькою славою, кінь – це ще й друг. Також це свобода. Але в поезії української поетки в Австралії білий кінь – тривожний знак. Може, це апокаліптичний образ – недарма з’являється вершник? Героїня не бачить ні вершника, ні коня, але в пітьмі відчуває, що це саме вони й її переслідують. Написаний позірно просто, цей вірш містичний. Ось як він звучить: «Не озветься десь луною / далечінь, / тільки тупає за мною / білий кінь. / Він то ближче, то відстане, / б’є здаля. / Чути глухо, бо відтала / вже земля. / І тривога серце гнітить, / серце ссе — / Невідомого в сідлі там / кінь несе. / Хто той вершник, що він хоче? / Може, тінь? / Але ж гривою тріпоче / білий кінь, / Але ж чую навіть подих / на плечі. Чи дороги не знаходить / уночі? / Я не бачу ані тіні, ні коня, / Чом же острах до тремтіння / обійняв? / Бо я чую, бо я знаю, / що він тут, / Не від’їде, не звертає... / Довга путь... / Оглядаюся несміло — / темний шлях... / У душі незрозумілий / сум... і жах...» Це переосмислення традиційних образів.

У неї є й ностальгійна лірика, позначена шевченківським впливом. Кобзар часто був взірцем для цієї поетки – у тому числі мотивом снів. Наприклад, такий вірш «Сниться…», побудований як українська народна пісня – у тому числі образністю. Він написаний парними римами і легко співається: «Обмережу згадкою пройдені путі, / Під твоєю хаткою обернуся в тінь. // Вийду з-за причілка я під гілля дерев — / Пролітаєш бджілкою побіля дверей. // Гляну молитовно я: привітай, пізнай! / А рука утомлена кине давній знак. // Тільки б запримітила: повернувся друг — / Як усе привітами задзвенить навкруг! // Та даремні марення — не летить, не йде, / І чому захмарило довгожданий день? // Де ж ти забарилася, на яких шляхах? / Хата похилилася, і посивів дах. // Де барвінки з рутою слались при вікні, / Припадає трутою жалива до ніг. // Десь пішла невільниця на цілинний степ, / І піском завіється слід невинних стіп... // Не своєю волею... Хрест який тяжкий!.. / Над чиєю долею в’ються хижаки? / Ще стою під липою, день — як ніч німа, / Вітер плаче-хлипає... а її нема... // Ні, не привітається друг мій і жона, / І мені вертається вдруге чужина».

Але не хотілося б презентувати цю поетесу як авторку сумної чи навіть горорної літератури. У Галини Чорнобицької є вірші й іншого спрямування. Це, наприклад, збірка «Забавки» з підзаголовком «Вірші для малят» (книжку видали в 1970 р., у Торонто і Нью-Йорку). Тут милі твори, які легко запам’ятовуються. Багато віршів про іграшки та про реальне життя. Вони написані від першої особи – дитини. Вона то розповідає, то скаржиться на те, які іграшки або тварини неслухняні. Скажімо… Що може уявити дитина, якщо бачить гусака? А якщо це маленький гусачок – гусеня? Чи просто до нього лагідно ставляться й тому зменшувально називають? Про це – вірш «Гусачок»: «Гусачка я в мисці мию, / добре мию крила й шию. / Хоч розхлюпалась вода, / то від того не біда: / вже скупався гусачок – / дайте швидше рушничок!». Виявляється, це іграшковий гусачок – може, целулоїдний чи пластмасовий. Або ось як дитина розмовляє зі своєю іграшкою у вірші «Кролик: «Білий кролю хутряний, / ти м’якенький, мов живий. // Лізь до мене на коліна, / ось морквинка з пластеліни». Тобто тут показано дитячу фантазію: з’являється пластилінова морквинка, якою ліричний герой або героїня (на картинці – дівчинка) у грі хоче нагодувати кролика. Як відомо, в іграх навіть хутряні кролики – живі, і все – справжнє. Гусачок – так само іграшка, але оживає в дитячій грі. Героїня приміряє на себе ролі: матері, лікаря, господині, яка приймає гостю, тощо. Або «Жирафа», теж іграшкова, на яку дівчинка шиє одяг. Чи успішно? Це показано з гумором: «Ця жирафа довгошия. / Гарний плащик я їй шию, / пильно шию ще й прасую, / комірця не допасую – / вже урвавсь мені терпець! // Як пошити комірець / на таку предовгу шию?» До речі, тут гра слів – «шию» (дієслово) – «шию» (іменник), причому римована. 

Інший вірш, «Зайчатко», описує спершу начебто живого звіра, який тікає та ховається від дитини. Але далі з’ясовується правда: це іграшка! «Треба в хаті з забавками / мирно, дружньо жити. / Ти ж не дикий сірий заєць, / ти з сукна пошите».

І, звичайно, тут фігурує кенгуру. Ось як зображує цей символ Австралії авторка, розповідаючи про особливості сумчастої тварини: «Австралійська кенґуру / розсмішила дітвору, / бо велику торбу має, / кенґурятко там ховає. // Кенґурятко! Кенґуру! / Пострибайте по двору!». Ми уявляємо кенгуру і за світлинами, картинками, і за кіно, і за казкою Алана Мілна про Вінні Пуха та його друзів…

А ще тут є «журавлик-журналіст», який скрізь літав, «повсюди він буває», «Все він чув, / і все він знає». Авторка прагне по-сучасному надавати рис тваринам і птахам, її фантазія ненав’язлива та оригінальна. 

В які ігри граються діти в її віршах? Наприклад, «Будівельні брусики». Дитина хоче з дерев’яних кубиків побудувати «кам’яницю / для малої Мурки-киці». Але кошенятко розвалює конструкцію: «Та не хоче киця / жити в кам’яниці. / Розвалила стіни лапою / і сховалась під канапою. // Ох, яка нечемна киця! / Як нечемна ти така, / я збудую кам’яницю / не для тебе! – Для Жукá». Вочевидь, Жук – це песик. В іншому вірші, «Нерозумна ляля», показано класичну гру в доньки-матері, де лялька постає як неслухняна дитина, що не хоче взимку вбиратися в тепле, а «мама» їй пояснює, чому треба вдягатись як слід. В іншому вірші, «І ляля читатиме», герой або героїня читає вголос іграшці, щоб лялька знала літери. Інша поезія, «Літачок», розповідає про те, що поламаний іграшковий літачок… захворів. Є поезії, які в ненав’язливій формі розповідають про Україну та привчають її захищати. 

Інші українські автори в Австралії позначаються увагою до минулого. Вони прагнуть зафіксувати його у віршах-спогадах, щоб залишилися ці картини. Наприклад, один із героїв моєї минулої публікації Євген Зозе (1917– ?, справжнє прізвище Шведченко) так писав у вірші «Було»: «Було... Хатина моя, / І вікно в засніжене поле, / І вітряк у полі, / Мов козак на роздоллі, / Бабуся була, і казка жила, / І мати читала листи / Із військових походів від батька. / Було і нема... / Та суть є ще в мені: / І живу я в місті великім, / І дім мій великий, / А в вікно дорога широка, / І авта біжать без упину... / І проходить життя моє, / Немовби у сні». Цей твір незвичний і тому, що має іншу форму. Якщо описані раніше українські поети у країні кенгуру та евкаліптів тяжіли переважно до канонічних форм, то це – що? Білий вірш? Може, верлібр? Він читається як сам подих, а головне – що читач уловлює спомин. Ключовими словами тут може бути: «Та суть є ще в мені». Хоча минулого не повернути, але мистецтво робить спогад виразним і увічнює його.

Інша письменниця, більше відома в Україні, – одеситка Клавдія Фольц (1919 – ?). Вона була й актрисою, і взагалі піклувалася про розвиток рідної культури, у тому числі в Австралії. У збірці «Для всіх про все» є цікаві спогади з дитинства і молодості авторки. Наприклад, про одну із викладачок – Лідію Мацієвську (1889–1955), яка грала в Одеському українському театрі. Сьогодні відомо, що вона походила зі священицької родини, грала в українських п’єсах – класичних. Згадана актриса особисто знала Марію Заньковецьку, була причетна до театру корифеїв – першого професійного українського театру. 

Починається спомин так: «В українській літературі іноді згадується про видатних людей і завжди про них пишеться сухою академічною мовою, перераховуючи всі їхні заслуги. Прочитавши таку статтю, тяжко собі уявити їх, як звичайних, повсякденних людей, з їхніми помилками та турботами». І писала так про свою наставницю: «Її знало все місто, старі й малі, і як чудову артистку, матір всіх безталанних українських героїнь побутового репертуару, і як добру людину, яка допомагала всім, особливо студентам, де і як лиш могла». Розповідаючи про гумористичні моменти в репетиції вистави відомої трагічної п’єси Михайла Старицького «Ой, не ходи, Грицю…» (певно, жодна підготовка не минає без накладок), К. Фольц, однак, писала й про серйозне. Авторка згадувала: «До особистої власності Лідії Володимирівни, якою вона дуже гордилась, належав білий, вишитий, з плетивом фартушок, що колись був власністю М. К. Заньковецької. Цим фартушком Лідія Володимирівна благословляла нас – “своїх дітей”, як вона називала наш курс, перед самостійним концертом “Художнього читання”». І підсумовує так: «От тому, напевно, на моєму артистичному, еміґраційному шляху довелось більше деклямувати, аніж грати у виставах, про що я так мріяла з дитинства».

Отже, така українська література в Австралії – від віршів про кенгуру до спогадів про театр. Наші письменники на цьому континенті – різнобічні постаті, і привідкриті тексти свідчать це. Нам потрібно більше знань, зокрема систематизованих, про це явище української літератури, яка розвивається скрізь і має бути вивчена.

Аналітик матеріалів – Олена Смольницька

Про автора: Ольга Смольницька – кандидат філософських наук, консультант з філології Місії «Постуляційний Центр беатифікації й канонізації святих» Української Греко-Католицької Церкви (Львів)