Галицька Жанна д’Арк Іванна Блажкевич

Зізнаюсь, особисто раніше не зустрічала прізвища цієї неймовірної українки. На щастя, нещодавно дізналась і надовго, ні – назавжди захопилась цією особистістю. І це щастя подарували мені теж особистості-жінки та дівчата 125 відділу нью-йоркської округи майже 100-літнього Союзу Українок Америки (СУА). Вони гостинно запросили мене на освітянський вечір пам’яті Іванни Блажкевич (1886-1977), де я переконалась, скільки зусиль, самовідданості, креативності, натхнення витратили союзянки на підготовку і проведення цього заходу (голова – Оксана Жуков, референтка з питань культури – Еріка Слуцька). До слова, у цьому відділі Божою ласкою, або ж власними стараннями з Божою поміччю, зібралися особливо зацікавлені і здібні до організації творчих вечорів союзянки. Та ще й з власними талантами. На запитання «Хто із ваших подруг найбільш талановитий?» відповідь однозначна: «Всі». 

Два десятки наших сучасних галичанок, але не тільки, – членкині 125-го – це маленький острівець українськомовної України в середовищі 180-мовного «вавилону» сучасного Нью-Йорка. Невеличка, але творчоздатна та дружня спільнота відділу реалізувала нещодавно проект, що заслуговує уваги не тільки близько двохсот колежанок СУА округи Нью-Йорка, а й усіх штатів та читачів «Сурми».

Оксана Жуков

Цьогоріч, 28 квітня, вони провели креативно підготовлений масовий захід із серії «Відкриваємо маловідомі імена» про життя і боротьбу Великої Українки, – добре відомої на Галичині, а ще конкретніше – на Тернопільщині та Івано-Франківщині, – і значно менше широкому загалу Іванни Блажкевич (1886-1977).

Хто така Іванна Блажкевич

Всі, хто писав про неї, не жалкували заслужених епітетів: «Легендарна Іванна», «Незвичайна жінка», «Жінка незламного духу», «Людина, про яку ходять легенди».

Майже в усіх інформаційних джерелах (онлайн і друкованих), представляючи Іванну Блажкевич, розпочинають: письменниця, громадська діячка, освітянка… Іпостасей дійсно в неї багато, по вінця. Таких називають «людина-оркестр» через різноманіття знань, навичок, а головне – галузей діяльності. Вважаю, що представлення має починатися так: непересічна Особистість (з великої літери), громадська діячка, освітянка, дитяча письменниця, народна журналістка-публіцистка. А узагальнено – незламний борець за право бути українкою на українській землі. Зараз наша нація продовжує ідеологічну та збройну боротьбу за право бути українцями на своїй землі. Війна за виживання суверенної держави.

Сценічний куточок Іванни Блажкевич

Тому Іванна недарма стала героїнею творчого вечора. Як приклад нескореності та наслідування сили духу. Адже вона разом з українцями Галичини пережила, вистояла дві війни: Першу і Другу світові. Які вони – вороги українства – відчула на собі. Враховуючи факт, що українці Галичини були і під австрійцями (до 1914 р.), і під поляками (1919-1939 рр.), і під совєтами (з 1939 р., коли червона армія перейшла Збруч, і Галичина вмить офіційно стала радянською). І найсвідоміші з них, будучи «під», мріяли (і відповідно діяли) про свою незалежну Україну…

Ба більше, Іванна стала галицькою Жанною д’Арк в сенсі виборювання українства без меча. Як вчителька, як лідерка жіноцтва та селян, організаторка української кооперації, одна із перших українок, яка підписала вірність оголошеній самостійною ЗУНР і пів року її існування (листопад 1918-го – липень 1919-го) працювала для неї. Працювала шалено, жертовно. Її мечем були: слово, сила волі, безупинна праця, вміння швидко ухвалювати рішення. За характером – лідер, за діями – спринтер, за світоглядом і позицією – націоналістка. Щоправда, з елементами центризму партії Івана Франка, якого боготворила. 

Прожила 90 років, з яких останні 52 вона була інвалідом з покаліченими руками й не розлучалася з ціпком. Це вона отримала кару від польських шовіністів (1938-го) за свою боротьбу за українство – 130 ударів буком.

А до цього навіть взимку роз’їжджала в санях селами Тернопільщини сама. Лиш інколи з візником. Сани часто перевертались в кучугурах снігу. Зими тоді були ще справжніми… 

Зустрічалась з окремими людьми, групами, громадами на зборах та віче. Надихаючи людей організовувати кооперативи, школи, дитячі садки, жіночі організації. В управі Союзу Українок була референткою з питань кооперації. Володіла природним даром зачаровувати людей словом, мала, як кажуть, підхід до людей. Їй вірили і прислухалися до порад.

А ще вона стала дитячою письменницею, бо не було в окрузі українських книг для дітей. Немає? Це означає треба писати і видавати. Попри скалічену праву руку, пристосувалась. Стала писати дітям про окремі свята, потім розширила тематику – почала видавати книжечки, потім перевидавати і дарувати, дарувати, дарувати…

У 1963 р. за особистого сприяння Ірини Вільде, Олеся Гончара, сина Миколи Лисенка її прийняли в Спілку письменників України. Наразі маємо 15 видань її дитячих книг: цікаво ілюстровані, веселі, доступні.

Як союзянки презентували особистість своєї героїні

Все, що вище, – це тільки анотація до життя галицької Жанни д’Арк. А як же організаторки зуміли за півтори години познайомити аудиторію з діяльністю 90-літнього борця за правду і краще життя селян? 

Все було продумано, включно з афішею, що інтригує, «Відкриваємо малознайомі імена» авторства Еріки Слуцької. 

Створили атмосферу тих часів, відповідно оформивши сцену. Куточок Іванни мав елементи гуцульського побуту (килими, рушники, книги, канцелярські приладдя, речі тих часів) і портрети жінки. Окремо розташовувалися деякі книжки Іванни і головна реліквія – її спогади та щоденник «Жінка на бойовій лінії» (Тернопіль, 2017). У книзі-щоденнику записи «Дитинство та роки навчання», «Перша світова війна», «Кооперація 1932-1935».

Оформлення сцени – робота знайомої нам Еріки Слуцької, а також помічниці Марії Андрійович. Поряд зі сценою в унісон розповідей про героїню демонструвались відео й аудіоматеріали про неї. Велика пошукова робота Оксани Жуков. 

Життя та діяльність Іванни представили після короткого вступного слова голови відділу Оксани Жуков кілька союзянок, розділивши презентацію за періодами життя і діяльності. Кожна по-своєму – це було несподівано і жваво. Тим більше, що радували око вишиванки спікерів: всі прийшли, як на свято. І це свято вдалось на славу. Ділюся ним з вами.

Дитинство, юність, молоді літа Іванни: перші загартування

Про це розповіла нам одна з ветеранок відділу Олена Немелівська, зумівши захопити нас подальшою історією героїні. 

Народилась Іванна в родині народного вчителя Омеляна Бородієвича та матері Марії Щепановської в с. Денисів біля Тернополя (нині Козівський район). Це село було особливим в окрузі, бо батько разом з молодим священником о. Осипом Вітошинським (про нього Іванна напише спогади) все робили, щоб привити селянам культуру господарювання, віри, поведінки, відлучити від алкоголю. Багато чого їм вдалося – село стало відомим.

Коли Іванні було 3 роки, померла мати, залишивши на батька чотирьох дітей. Батько присвятив своє життя їхньому вихованню. Іванна з 3-х років перебувала в дідуся по матері – суворого, але справедливого, який прилучив її до українства, хоч родина була двомовна. В Денисів повернулася, коли пішла в 1 клас школи. Дуже любила все життя свого батенька (так вона називала батька). «Батенько наказували нам любити, цінувати й шанувати найбільший скарб народу – рідну мову». Іванна намагалась слухати його, нічим і ніколи не засмучувати… Тому що любила. Далі зворушливий спогад із багатьох. Семирічку, починаючи з другого класу, закінчувала в Тернополі. Коли з батьком приїхали туди возом, то, налагодивши справи в школі по вступу в 2 клас, він накупив кілька бочок для меду (мали велику пасіку) і місця на возі для Іванни вже не було. Батько дав їй 33 крони і сказав: «Йди на залізничну станцію, купи квиток до Денисова і приїзди потягом». Восьмирічне дівча злякалось: «Я ж не знаю, де та станція»… «На кінці язика», – відповів батько і поїхав… Урок самостійності! Дійсно, люди допомогли знайти. Була горда, що повернулась раніше батька. А цю «науку» використовувала все життя.

Приклад вродженої обдарованості: ще в семирічній школі у 12 літ мала ученицю, яку «витягувала» на пристойні оцінки. Їй відплатили немислими, як для неї, грішми, на які вона купила подарунки своїм рідним. 

Олена Немелівська

Ще про любов до батенька на все життя. Їй вже було за 40. Відвідала старенького батька у сестри в Станіславові. Згадує: «Прощаємося поденервовано… Цілую їхні руки кохані, спрацьовані, добрі і виходжу разом зі швагром»… «Кохані руки» – цим сказано все.

Щодо науки. Закінчивши 7-річну школу, вона працювала вчителем в українській школі села Залуква (Станіславщина), де директором був її чоловік Іван Блажкевич. Учительську семінарію закінчила значно пізніше екстерном у Львові. Її глибокі знання історії, права, економіки, сільського господарства, психології, пізніше – літературної діяльності і журналістики, – це самопізнання. Самоук. Здібності, пам’ять і таланти мала виняткові.

Перша світова та перші післявоєнні (1914 – 1921 рр.)

Із найскладнішим і навіть трагічним періодом в особистому житті Іванни познайомила нас Мирослава Козак. Додамо ще до цього виступу прочитане з позиченої автору книги споминів Іванни Блажкевич «Жінка на бойовій лінії». Щодо останньої: це детальні щоденникові записи на 228-ми сторінках. 

Мирослава Козак

У ніч з 30-го на 31 липня 1914 р. в помешканні Івана та Іванни Блажкевичів раптом «ні з того, ні з сього» тріснула струна настінного годинника, і його тягарець впав з гуркотом на ліжко сина. Лиш згодом здогадались до чого цей знак. У цю ніч пролунали дзвони в сільській церкві. Оголосили війну і мобілізацію. Чоловік – директор школи в Залукві (Станіславщина) від’їздить на фронт. Іванна залишається з двома дітьми в школі сторожити її і чекати звісток від чоловіка, який повернеться з полону в Туркестані через 7 років – 4 жовтня 1921 р. 

А протягом війни військові обох сторін зупинялись в школі на постій, Іванна ж з дітьми мешкала в одному із приміщень школи. Спілкуючись з ворогами, проявляла і гартувала риси характеру: швидку реакцію, безстрашність, дипломатичну хитрість. Бодай такий випадок: на постої в школі були вже москалі. Один жовнір прискіпався до Іванни, незадоволений чимось. Суперечка дійшла до погрози жовніра: «Сейчас даю пріказ тебя расстрєлять». Іванна незворушно відповіла: «Зачекай, я принесу ще двох дітей. Розстрілюй разом, бо що ви потім будете робити з дітьми»… Той почервонів і сказав: «Я пошутіл». 

Гартувала характер, реакцію на небезпеку і ризик… Поховала доньку (померла від хвороби). І чекала вісток від чоловіка з полону в Туркестані: карток з кількома словами, або дуже рідко – листа. Не забувала сердечно коментувати в «Споминах» чи не кожну картку: коли і через кого їх отримувала. Зуміла господарювати так вміло, що змогла час від часу ще й грошенята йому в полон висилати… Рятувала корова, яку вона берегла, як скарб, бо це ж молоко – спасіння… Навіть тримала її в сінях хати, щоб військові не вкрали.

Це був час після закінчення Першої світової і початку польсько- українського протистояння (1918-1919), коли Іванна зазнала страшних переслідувань. За 12 днів у неї провели в хаті 17 перевірок, звільнили з роботи в школі, вигнали з помешкання, вимушена залишити сина на сусідів і кілька місяців переховуватися в лісах…

Солідарна з пані Мирославою, що вона, знайомлячи нас з цим періодом життя Іванни, все ж акцентувала увагу на вірності та чистоті стосунків подружжя, зачитавши дослівно цілий уривок зі «Споминів» (ст. 279) про почуття в день повернення «Найдорожчого». «Відчинились двері. І на порозі стояв мій найдорожчий…, щоб стати до праці на рідній, знову поневоленій землі…Через 7 літ зійшлися ми, усе однаково близькі і рідні душею…»

Подружжя мало ще двох дочок – Любов і Софію, яких польські шовіністи отруїли у віці 4-х і 6-ти років (1928), приславши матері листа «Смерть твоїх хоменят – то початок нашої помсти». Вороги борців за Україну вчергове підкосили її, але не зламали.

Найактивніші та найефективніші роки служіння людям (1921-1955)

Розповідає ініціаторка заходу і голова відділу Оксана Жуков.

Сім’я Блажкевичів повернулася із села Залуква в Денисів в батьківське обійстя і на утримання батька. Іванна активно взялася за культурно-громадську працю: організовувала читальні, гуртки художньої самодіяльності, споживчі кооперативи, різноманітні курси, заклади для сиріт, дитячі садочки по селах. Підрахували опісля: з її ініціативи або участі було відкрито 140 дитячих садочків, чимало читалень, швацькі курси для жінок тощо. В управі Союзу Українок Галичини була референткою з питань кооперативів.

Особливо багато сил й організаційного темпераменту вділяла питанням кооперації. Вона була членом правління Подільського союзу кооператорів, директором повітового союзу кооперативів. Об’їздила всі села Подільського повіту. В її «Споминах» є цілий розділ з 56 сторінок «Кооперація 1932-1935», де вона колоритно і цікаво розповідає про організацію українських малих підприємств (виробляли своє мило, будували молочарні, мали свій маслозавод). Саме тоді з’явився кооперативний лозунг «Свій до свого по своє». Вважаю, що він залишається актуальним і нині: в Україні і в діаспорі. Це об’єднання навколо українських інтересів і справ. Сьогоднішні противники гасла згадайте, як нинішня фактично світова війна його обновила тезисом: «кожна країна захищає свої інтереси». А тоді Іванна агітувала навіть дітей в оповіданнях. В одному з них хлопчик отримує під ялинкою віршик «Щоб часом ти не купив// Виробу чужого,// Щоб не зламав коли клича: // «Свій лише до свого!». До слова, саме таку назву має інформаційно-аналітичний ютюб-канал Назара Мухачова – головного редактора газети «Сурма».

*****

1932-1933 рр. Голодомор у Великій Україні. Іванна своїм дохідливим словом проводить серед селян агітацію по збору допомоги. Зібрали не один вагон збіжжя. Український консулат у Львові заборонив вивіз, бо «голоду в Україні нема»…

Встигала скрізь і всюди. Коли виїздила на місця в села, то вирішувала комплекс питань: кооперація, читальні, збори жінок, дитячі садки. А ще виховна робота. Власним прикладом. Одного разу приїхала в село до управи кооперативів, заглянула попутно в читальню, де мають бути збори жінок… Запитала справника, чому вікна не помиті, як, мовляв, можна тут збори провидити? «А хто помиє?» – питає справник. «Ви та я, – кажу, – скидаю плащ, приношу воду і старим часописом чищу вікно. Справник рад-не рад і чистить друге…» А тут стали приходити жінки. Були дуже присоромлені… Урок виховання.

До речі, Іванна у своїх споминах «Жінка на передній лінії» не згадує про ще одну трагічну в її долі подію, бо цей період там упущений. У 1938 р. польські жандарми, здійснюючи кампанію умиротворення непокірних в польській державі, її, як одну із таких, вивезли за село і побили буком так, що ледь протягом 3-х місяців вдалося врятувати життя. Вона стала інвалідом. Але не здалася, не упокорилась. Галицька Жана д’Арк продовжувала борню за Україну. 

У 1945 році стала вдовою, але з таким же завзяттям віддавала свій час, знання і можливості рідному Галицькому краю. Особливо опікувалась рідним селом Денисівим, де народилась і продовжувала мешкати.

Щоб село було кращим, а людям жилося ліпше

Союзянка Оксана Новосад дуже тепло розповіла, як багато добрих справ і які саме вона здійснила для свого села. В рідному селі вчителювала 28 років. З чоловіком організували 8-річну школу, яка була найкращою в області (вже «за совєтів»). Це вона ініціювала створення краєзнавчого музею в селі, зібравши самостійно для нього більшість експонатів (понад 200 зразків вишивки, старовинний одяг та інші побутові речі, записала сотні пісень та афоризмів). По смерті її будинок-садиба теж стала музеєм її імені. А нажите нею добро – експонатами. Оригінальний дарунок односельчанам: залишила докладну монографію про своє село з початку заснування і до її днів… 

Оксана Новосад

Земляки згадують її як людину, яка постійно намагалась всім допомогти, навчити. Роздавала насіння, саджанці дерев, виноградні лози, вчила, як за ними доглядати. Любила пригощати плодами садових дерев. Вона все бачила, підказувала, рекомендувала, що треба робити, щоб село стало кращим, а людям жилося ліпше.

Її власне життя, її насичена громадська діяльність, ставлення до односельчан були і залишаються прикладом дійсно безкорисливого служіння людям. У нинішній час прагматизму, егоїстичної корисливості і жаги до надмірної розкоші приклад Іванни Омелянівни може стати для когось натхненням. А ще зразком боротьби за Україну й українство без меча, а словом, діями, прикладом. Читайте, люди, цю пісню про людяну Людину.

Серце – дітям, життя – Україні

Наприкінці союзянка Ірина Косів завершила своєрідний колективний нарис про Іванну, розповівши про її літературну діяльність. Літератором (дитячою поетесою, драматургом, прозаїком та мемуаристкою) Іванна стала майже вимушено. Правда, вірші складала ще з дитинства. Малому сину Богдану розказувала казки чи оповідки, римуючи їх. Відомий початок. У часи її роз’їздів по селах якось почула, що у садочку діти декламують вірші польською. «Чому?» – запитала. У відповідь: «Бо немає дитячих українською». Отже, треба писати самій. І друкувати. Згодом ввійшла в літературне оточення Галичини: Ольга Кобилянська, Ірина Вільде. Пізніше й літературний Київ її пізнав і оцінив.

Символом визнання її заслуг є заснування (1993) літературної премії Іванни Блажкевич, яку вручають дитячим письменникам в с. Денисові в день її народження. А на обійсті в 1988-му поставили пам’ятник. Так оцінили її заслуги як такої, що віддала серце дітям, а життя – Україні. В бібліотеках є її книги, в доробку – 15 різних видань.

Вона ще сиділа у президії урочистого засідання на свій ювілей – 90 років. До 91-го сил уже не вистачило… 

Наприкінці заходу Ірина прочитала вірш Галини Гордисевич «Заповіт Іванни Блажкевич», що закінчується словами «Плекайте цю лозу»... Символічно – плекати нову Україну, і фігурально – виноград у сільських садах. Чому й подарували всім присутнім по 3 гілочки виноградної лози: посадіть, де зможете – у метрополії Нью-Йорка, Нью-Джерсі

Завершенням цієї колективної презентації було слово Оксани Жуков. Вона розповіла про продовження роду Блажкевичів: донька Дарія, син Богдан, 8 онуків і 4 правнуки. Знала добре Богдана Івановича, бо вчилась разом з його сином Юрієм, тобто онуком Іванни, у Львівському університеті ім. Івана Франка. Богдан Блажкевич (1912-1986) , дитинство якого ніжно описала Іванна у своїх друкованих спогадах у роки Першої світової, – науковець, доктор технічних наук (1965), професор, Заслужений діяч науки УРСР. Викладав теоретичну електротехніку у Львівській політехніці. За словами пані Оксани, дуже скромний, завжди елегантний, вимогливий до себе і до оточуючих, з немислимим почуттям гумору. Яке коріння – таке й насіння.

Епілог

Іванна Блашкевич – нев’януча гілочка українського коріння, вихована в дусі українських традицій (поваги до батьків і старших, до рідної мови, до праці на землі, до товариських відносин в громаді). Це коріння любить землю. Хлібна наша земля селом викохана. Сьогодні села наші разом з містами нищить ракетами збіснілий путін. Іванна нагадує нам про важливість не тільки ЗНАТИ, а й ДІЯТИ. Надважливе завдання українців – врятувати нашу землю від зовнішнього і внутрішнього ворогів. Внутрішній (влада) без ракет нищить наші села, продаючи землю без згоди народу, тобто її власника згідно з Конституцією, і за яку наші воїни проливають кров і відають життя. Припинити продаж землі, повернути землю, відновити наші села. Бо без села ні природи, ні хліба живого, ні здорової нації. Такі думки навіює знайомство з героїнею цього вечора – Іванною Омелянівною Блажкевич – галицькою сільською Жанною д’Арк із села Денисів. 

Найкраща патріотична частина нашого народу на передньому краї в цій війні, більшість волонтерів керується тією ж мотивацією служіння, що й Іванна. Вона працювала насамперед для людей, тому що це була її внутрішня потреба, а не задля всепоглинаючих амбіцій, кар’єри чи матеріального зиску. Ідеальний приклад для кожного українця. 

Все, що Іванна робила, все її життя – прояв патріотизму найвищого гатунку. Це героїчне протистояння тим, хто намагався нищити не тільки українську культуру, мову, традиції, а й патріотів фізично. Ціна її боротьби – забрані життя двох дітей і каліцтво. Нині таке ж коять рашисти з нашим народом.

*****

Подяка 125-му відділу СУА в особі голови Оксани Жуков. Вона ж – ініціатор заходу та автор сценарію. Придбання книг Іванни Блажкевич та матеріалів для відеопроекції теж її турбота.

Подяка всім презентаторкам, що зуміли захопити нас особистістю героїні. З вдячністю згадуємо оформлювачів сцени Еріку Слуцьку та Марію Андрійович з родинами, оператора Івана Слуцького, солістку Ольгу Боринець, яка виконала пісню «Ой ти, дівчино, з горіха зерня» на слова Івана Франка, якого дуже шанувала Іванна, та пісню Оксани Білозір «Свіча» (сл. Богдана Стельмаха на мелодію Мирослава Скорика на тему Голодомору).

Дякуємо Олені Немелівській ще й за прочитаний вірш Людмили Горової «Потороча» (про вдів нинішньої війни) та виноградні лози, які принесла із свого обійстя для дарунку присутнім у пам’ять про Іванну, яка все життя з батьком «сади розводила».

Уклінна подяка організаторам пречудово підготовленої лотереї. Ваші «лотерейні» кошики – приклад елегантності і смаку. І дякуємо всім господиням за свіжу і смачну випічку.

Ви зуміли зробити цей вечір цікавим, корисним, надихаючим. Вам вдалося не тільки відкрити малознайоме ім’я, а й закохати нас у свою героїню.

Подарунок конвенції. Ресурс на майбутнє

Марія-Лідія Слиш (почесна голова СУА округи Нью-Йорк) та Лідія Корсун

Вечір – гідний колективний подарунок СУА округи Нью-Йорка до чергової звітної (що три роки) конвенції (з’їзду) Союзу Українок Америки у вересні цього року. А в 2025-му відзначатимуть 100-літній ювілей СУА.

Вважаю, що доречно нагадати всім читачам, що похвальний рівень такого заходу невипадковий. 125-й об’єднує талановитих людей – ентузіастів, що і є ресурсом та переконаністю почути від його членкинь ще не одне таке відкриття. 

Нагадаю два попередніх заходи, які під силу лише професіоналам. Це виставка уже згаданої членкині відділу художниці Еріки Слуцької на тему «Любіть Україну» (грудень 2022). Резонанс та ефективність зі збором допомоги Україні були значущими. Це була перша виставка талантів.

І бодай ще одна подія (2019) незабутня, яка за масштабом, серйозністю підготовки, проведення і, безумовно, враженням та естетично –просвітницьким значенням – це вечір, присвячений Парасці Плитці (Горицвіт) – відомій гуцульській народній мисткині, письменниці, філософу, постійній мешканці Франкового села Криворівня. Виставку творів Горицвіт тоді також оформляла Еріка Слуцька. (Тодішня голова відділу – Мая Войнаровська, ексголова – корінна гуцулка Марія Андрійович, а нині – чинна заступниця голови). Тоді вони зуміли перетворити Український народний дім Нью-Йорка в ідентичний куток Гуцульщини з її киптариками, килимками, з гостем-студентом із Криворівні Павлом Рибаруком з феєричною трембітою. І, безумовно, гуцульським баношем. Одна із причин успіхів їхніх масштабних заходів – це використання методу старовинної української традиції толоки. Про цей метод – колись окремо. Загалом «свій до свого по своє». Щасти вам, шановні, небайдужі, талановиті подруги!